Корсет - Сторінка 2

Це в Чорногорії. Війна там уже скінчилась, і можна туди їхати.

Тут він показав мені старовинний позолочений ключ із голівкою у вигляді персня. Якщо одягнути ключ на палець, здавалося, що на руці – перстень із гарним коштовним сардоніксом. Він мені його надягнув, і це було схоже на заручини. Тієї ж миті зі мною сталося щось дивне. Подумки я побачила не сам будинок, а те, що всередині, і там, як підказувала вага ключа, цілком ясно було видно якісь сходи, що розходилися на два боки. Та я не відповіла, чи хочу...

2

Коли ми приїхали, в Которі панував штиль. Човни витали в повітрі над своїми перевернутими відображеннями, наче моря взагалі не було. По білих схилах гір ковзали чорні тіні хмар, схожі на прудкі рухомі озера.

– Тут надвечір простягнеш руку – і ніч падає тобі просто на долоню, – мовив він.

– Не показуй мені, де ваш дім, – сказала я, надягнувши голівку ключа на палець, – думаю, я сама зможу знайти до нього дорогу, тобто ключ приведе мене просто до свого замка.

Так і сталося. Я йшла, тримаючи ключа перед собою, і опинилася на невеличкій площі. То була, як виявилося, Салатна площа, і перед нами постав дім його предків – которський палац Врачен. Він мав номер 299.

– Що значить Врачен? – спитала я його.

– Не знаю.

– Як то не знаєш?

– Не знаю.

– Жартуєш, – сказала я.

Якусь хвильку ми стояли під родинним гербом. Два кам'яні ангелочки над нашими головами тримали ворону на золотій перекладині.

– Справжня старизна, – сказав він, – у ній є звуки, котрим щонайменше чотири століття. За комуністів, після Другої світової, палац був націоналізований. Недавно тутешні власті повернули його нашій родині. Ми знаємо, що в XIV столітті він був власністю вдови Міха Врачена, пані Катени. Катеною звали й мою матір...

Тепер стіни будинку були вкриті червоним шпаровинням із подрібненої цегли. Та мене це не цікавило. Мені страшенно кортіло побачити, що там всередині. Я відімкнула браму. У дворі був кам'яний колодязь. Величезний, старіший за будинок, наповнений звуками з XIII сторіччя. Щойно ми увійшли, на мене повіяло запахами, котрі пережили не одне століття, і я подумала, що ворожий запах якого-небудь дому може прогнати жінку ще з порога, не дозволивши їй увійти. Тут переді мною показалися сходи, що розходились на два боки. Я їх одразу впізнала. Їх прикрашав настінний живопис із підписом якогось італійського маляра на ім'я Napoleon D'Este. Та це було найменш важливим. На другому поверсі кожне відгалуження сходів закінчувалось прекрасним жіночим портретом.

– Їх я й хотів тобі показати, – сказав він, – оця справа, чорнява, то моя тітка, а та друга – мати.

Я побачила в золотих рамах двох красунь, одна з яких була зображена із чудовими зеленими сережками на фоні чорного, наче воронове крило, волосся, а друга була іще вродливіша, тільки зовсім сива, хоча молода й висока, як і перша. На руці в неї був перстень із коштовним каменем сардоніксом, в якому я впізнала голівку того самого ключа, котрий був зараз на моєму пальці. На обох портретах стояв підпис одного й того ж художника – Маріо Маскареллі.

Однак нас ніхто не зустрів. Марно я чекала, що вийде його мати, пані Катена, або тітка. Ніхто так і не з'явився. Мозаїка з кості та дерева на підлозі й інкрустовані двері привели нас до кімнат на другому поверсі й маленької домашньої каплички, яка знаходилась над аркою вуличного переходу. Там у напівтемряві молилася, вклякнувши на колінах, якась старенька. Я було подумала, що то його мати чи тітка, та коли сказала йому про це, він мило розсміявся.

– Ну що ти, це ж Селена, наша стара служниця.

У третій кімнаті були поясні портрети тих же ж двох красунь, дуже подібних одна до одної. На тітчиному портреті була намальована гітара, на материному виднілася вдалині якась которська церква. Тоді він мені й сказав, що тітка подарувала свої коштовні сережки його майбутній дівчині.

– За однієї умови, – додав він. – Моя дівчина має вміти грати на гітарі. Судячи з усього, сережки призначені для тебе.

Тоді я спитала:

– Де вони?

Він відповів, що обидві вже давно мертві.

– Хіба сережки можуть померти? – здивувалась я, на що він знову розміявся і вийняв із кишені пару чудових італійських сережок, наче дві зелені сльози. То були ті самі сережки, які я бачила на портреті його тітки, котрий висів над сходами.

– Мама й тітка давно померли, – сказав він, – маму я майже не пам'ятаю, а тітка була мені замість матері. Ти бачила, які вони були вродливі...

Я вибачилась, він ушморгнув мені сережки у вуха, поцілував, і ми пішли далі оглядати дім. Все було неймовірно старим і зношеним. В одній кімнаті я побачила два ліжка, чоловіче й жіноче. Чоловіче було обернуте на північ, а жіноче – на південь. Чоловіче ліжко було вузеньким і, схоже, його принесли з якогось корабля. Жіноче було величезним, зробленим з кованого заліза, мало шість ніжок і було прикрашене латунними яблуками. Таке високе, що на ньому можна було накривати вечерю, наче на столі.

Зелені сережки в моїх вухах раптом запахли. Їхній аромат трохи нагадував той його солодкавий німий акорд.

– Що це за ліжко? – спитала я, показуючи на те, що було зроблене з кованого заліза.

– Це ліжко на три особи. Третя особа з нього завжди зникає.

– Як це?

– Дуже просто. Коли жінка завагітніє, з ліжка зникає її чоловік. Коли дитина виросте, вона покидає мамину постіль. І тоді там зазвичай з'являється коханець. Або коханка. І так далі...

Ми з'їли легеньку вечерю, не сідаючи до столу. З неймовірною спритністю пальців і швидкістю рухів, яка не впадала у вічі, він подав мені "мицву" – єврейський сир у вигляді олівця, загорнутого в сріблястий папір, і медову ракію, що пахла воском. Потім запропонував мені три вишеньки, сказавши, що кісточки я можу залишити собі. Кісточки в тих вишень були насправді трьома перлинами, які поклали в ягоди, а з мушель їх вийняли більш як сто років тому...

***

Ранки в Которі солоні, а світає тут після сніданку... Майже щодня він вирушав уранці до якоїсь контори, щоби переглянути свої документи на право власності. В неділю ми ходили до церкви. Селана і я – в католицьку катедру св. Трипуна, а Тимотей – у православний храм св. Луки. Потім ми разом ішли на каву на Збройну площу. Одного разу він повів нас через затоку в Столив, де була церковця, наполовину східнохристиянського обряду, а наполовину римо-католицька. Того дня я знайшла вдома віяло його матері. На віялі дрібними літерами було написано:

Як тіло має члени, так їх має й душа. Так ми приходимо до подвійної реальності. Божественна чеснота (інтуїція), людська чеснота (думка, яка божеству не потрібна), сон (який теж є істотою), мрія, знання, спогади, почуття, поцілунок (який є невидимим світлом), страх і нарешті смерть – все це члени душі. Душа їх має десять – удвічі більше, ніж тіло має органів чуттів. Вони душі допомагають рухатися по світу, який вона тримає в собі...

Якось уранці ми снідали вдвох із Селеною. Вона поставила на стіл вугра, смаженого на молоці, та зелений салат із єдиною крапелькою сонця, котру ми мали в домі. На руках замість рукавиць в неї були старі панчохи, з яких визирали лише пальці.

– Я бачила ті прекрасні картини. Ви знали тих жінок? – спитала я італійською, якою вона говорила краще за мене. Селена вишкірила в посмішці зуби, покришені могутніми хвилями сербських та італійських слів, які їх десятиліттями сточували, облизували й ґлянцували в припливах, повторюючись до непритомності завжди в одному й тому ж роті. Несподівано вона мовила:

– Вважай, дитинко, жінка може постаріти за одну мить, навіть посеред любощів. А тим картинам краще б не висіти там одна напроти іншої. Жодній з них це б не сподобалось. Ні Анастасії, ні Катені.

– Чому?

– Вам Тимотей не розповідав?

– Ні. Я гадала, вони ще живі, і, їдучи сюди, думала, що він хоче познайомити мене з ними. Тепер ясно, що я помилялася.

– Вони вже давно померли. Тимотеєва мати, Катена, коли віддалася в цей дім, мала таке ж чорне волосся, як і сестра її Анастасія, котру вона привезла із собою. Вони були схожі одна на одну. Та їхній батько, багатий купець, грек, який увесь час був десь у дорозі, Анастасію виховав у Італії, а її сестру Катену – в Греції, в Солуні.

Пам'ятаю, пані Катена мала чудовий голос, який мінився, наче полум'я у вогнищі. Ввечері, бувало, я слухала, як вона тихенько співає у спальні свого чоловіка. То був якийсь дивний спів, його переривали зітхання та зойки. Та мене не обдуриш. Я швидко допетрала, що воно таке. Хазяїн Медош любив, щоб вона над ним співала, коли вони кохалися. Часом він замовляв повільні, тихі наспіви, як-от "День для мене смеркається двічі...", де кожний рядок, як морська хвиля. Тоді вони кохалися дуже довго. А іншим разом вона йому співала швидкі мелодії. Здається, того вечора, коли зачала Тимотея, вона проридала пісню "Тихо так, немов тоді, як мовчать блакитні квіти..."

А в той час її старша сестра Анастасія сиділа у своїй кімнаті з вервицею на колінах і слухала. Проте й вона не могла мене обдурити. Вервиця їй слугувала не задля молитви. Тому вона її і не брала до церкви. Вона сиділа в темряві й перебирала вервицю, згадуючи свої колишні кохання там, в Італії. Кожна бурштинова намистина мала своє ім'я. Ім'я коханого. А деякі ще не мали імені. Чекали, що його їм дасть майбутнє. І чекали недовго. Та й нічого дивного. В Анастасії очі були, наче два перстені. Я тоді ще прислуговувала не їй, а чоловікові господині, хазяїну Медошу, та всі знають, що сталося потім.

– Я не знаю. Розкажіть.

– Пані Катена, мати Тимотея, загинула на дуелі.

– На дуелі! В другій половині ХХ століття? З ким?

– З іншою жінкою, котра хотіла відібрати в неї кохану людину.

– Господи Боже! Щось відомо про неї, про ту іншу?

– Звичайно, відомо, ви носите її сережки, тож знову все залишається в родині. Обидві вони вже покійниці, так що можна про це й розповісти.

ОПОВІДЬ СЛУЖНИЦІ СЕЛЕНИ

Як я вже сказала, та інша жінка була панна Анастасія, старша сестра пані Катени, портрет якої ви бачили над сходами з правого боку. Хазяїн Медош, батько Тимотея, не встояв перед чарами тієї красуні, котра спала у своєму волоссі, наче в чорній постелі...

Судячи з усього, існував таємний спосіб порозуміння між хазяїном Медошем і його свояченицею через страви, які подавалися на вечерю.