Корсет - Сторінка 3

Анастасія щодня давала розпорядження, що варити, і ті страви, котрі я готувала під її пильним оком, були наче любовною обіцянкою того, що діятиметься того вечора в постелі Анастасії, якщо до неї прийде хазяїн Медош. Важко сказати, але можна було здогадатися, що одну насолоду обіцяла пивна юшка з кропом, іншу – заєць у порічковому соусі, а ще якусь третю – вино з фруктами. Вечері, власне, були чимось на кшталт любовних листів. Ув очах хазяїна Медоша з'являвся особливий блиск, коли панна Анастасія веліла мені подавати на стіл устриці св. Якова з грибами. Що відбувалося після тих вечерь в Анастасіїній спальні, я не знаю, та пані Катена була у відчаї, за одну ніч посивіла з ревнощів, отака сива вона й на портреті, який писали з неї тоді, коли вона вже носила Тимотея...

Та чоловік ходить у снах по грязюці стільки ж, скільки й наяву. Коли настав час, хазяїн Медош послав дружину родити в Сараєво, де тоді жив його батько. Коли народився Тимотей і пані Катена повернулась у спальню свого чоловіка, можна було сподіватися, що його пристрасть до своячениці мине, як минають інші пристрасті в людському житті. Але зв'язок між хазяїном Медошем і його свояченицею Анастасією не перервався.

Пані Катена була сильною та енергійною жінкою. Вона вирішила зробити рішучий крок і врятувати свою сім'ю. Одного вечора, коли Анастасія замовила устриці св. Якова з грибами, не знаючи, що пана Медоша немає в Которі, пані Катена замість устриць поставила на стіл чоловікову скриньку з фамільними пістолями. Наладувала їх і відверто сказала сестрі, нехай вибирає. Або негайно, ще цієї ж ночі поїде з Котора назавжди і залишить у спокої її родину, або вийде на світанку стрілятися на пістолях. Таке вже давно не було в моді, навіть у мій час, а тим паче в їхній, оті дуелі, навіть між чоловіками. Проте пані Катена вирішила розв'язати ту справу в поєдинку з рідною сестрою...

Анастасія, дивлячись на Катену своїми гарними нерухомими очима, тихо спитала:

– Чому ж на світанку?

А тоді голосно додала:

– Бери пістолі і негайно спускайся на берег!

Я тоді вже була служницею Анастасії і, хоч не хоч, мусила йти з ними. Через "Браму для сміття" ми спустилися до моря. Встромили в землю між двома каменями на березі стару шаблю, котру мені звеліли взяти зі стіни в будинку, і повісили на неї ліхтар. Дув юго, ребристий холодно-гарячий вітер, і двічі гасив вогонь. Нічого не було видно, ані чути через дощ і шум хвиль. Вони взяли пістолети, обернулися спиною одна до одної й до ліхтаря, а я мусила рахувати, поки сестри не зробили по десять кроків. Вони мали право на два постріли, по черзі. Першою стріляла пані Катена і не влучила.

– А тепер добре цілься, бо наступного разу я не промахнусь, – гукнула вона сестрі крізь вітер. Тоді Анастасія випросталась на увесь зріст і поволі спрямувала свою зброю на себе. Постояла так хвилинку, потім поцілувала свій пістоль в цівку й вистрелила в сестру. Вбила її на місці. Через отой поцілунок.

Справу зам'яли, начебто стався нещасний випадок. Тіло ми перенесли в будинок і сказали, що пістоль вистрелив, коли пані чистила стару чоловікову зброю. Що там казати, господар Медош ледве все те пережив. Спершу йому наче мову відібрало, а потім він махнув рукою і мовив:

– Злочин, скоєний тоді, коли дме юго, навіть суд карає вдвічі м'якшим покаранням.

Мабуть, йому примарилося, що він молодий, чи що, тож він капітулював і помирився зі свояченицею. А що було робити? Ми обоє мовчали, і він і я, заради дитини. Бо після смерті Катени дитину взяла сестра покійної й залишилася жити в домі Врачена. Вона й виростила Тимотея. Коли вони виїхали з Котора, панна Анастасія повернулася до свого батька і хлопчика відвезла з собою. Вона була йому як мати. Жили вони разом в Італії, поки хлопець не підріс, і тоді хазяїн Медош забрав його до себе в Белґрад. Тимотею важко було пережити ту розлуку, гадаю, він ще й зараз страждає через те...

Кажуть, – закінчила свою оповідь стара служниця, – що ненависть живих перетворюється на любов мертвих, а ненависть покійних – на любов живих. Не знаю. Але знаю, що для щастя треба мати дар, для щастя потрібен слух, як для співу чи танцю. Тому я думаю, що щастя передається у спадок і його можна заповісти.

– Не зовсім так, – відрізала я, – щастя не успадковується, воно будується, цеглина за цеглиною. Зрештою, важливіше, як ти виглядаєш, ніж те, чи ти щаслива...

3

Наступного дня я знайшла в одній із шуфляд пару шовкових рукавичок. У одній з них була пляшечка з пахучою олійкою. На пляшечці було написано щось, чого я не розуміла: "Io ti sopravivro!"

– "Я тебе переживу!" – переклала мені Селена напис на пляшечці. Понюхавши її, я зрозуміла, що це ті самі парфуми, якими пахнув Тимотей. Він і тітка Анастасія надавали перевагу одному й тому ж аромату. Я нічого йому не сказала. Та він зауважив:

– Тітці напевно було б дуже приємно, якби моя дівчина приміряла її хутра й сукні. Вони зараз тут. Гадаю, тобі її речі чудово б пасували, бо ви маєте подібну статуру. Зрештою, це ми бачили ще в Парижі.

Ось так ми почали порпатися в шафах по всьому тому старому домі. В ньому ще залишалося безліч прекрасних речей у благеньких скринях, які колишні власники, моряки, привозили з далеких мандрів. Блукаючи будинком, ми увесь час напотикалися на величезні комоди й оббиті залізом корабельні сейфи із дубровницькими замками. Одну з тих скринь, де було повно тітчиних речей, він привіз із собою з Італії до Парижа, а з Парижа сюди. Звідти він вийняв і запропонував мені одягти шубу з полярного лиса... Шуба підійшла мені бездоганно.

– Вона твоя, – шепнув він і поцілував мене. Потім дарував мені браслети, десятки тітчиних мітенок і рукавичок, і перстені, що надягаються поверх рукавиці, з камінням кольору шкіри, мережива чи шовку.

– Коли прийде час, отримаєш у дарунок і нові парфуми. Але ще не зараз.

З Тимотеєм було дуже цікаво. Тут він почав демонструвати мені всілякі свої вміння. Навчив мене, як можна їсти двома ножами, навчив малювати стопи арабськими фарбами, а губи – чорним лаком. До біса мені личить. Почав мені давати уроки куховарства. В мене аж волосся стало дибки, коли він мене навчив готувати пивну юшку з кропом, зайця в порічковому соусі, і врешті устриці св. Якова з грибами. Я добросовісно всьому навчилася, та куховарити й далі доручала Селені. Він був трохи розчарований. Коли я якось запитала, де б я могла в Которі зробити зачіску, він посадив мене на диван, узяв виделку й ніж і вмить підстриг мене так, що зразу й узяв мене тут, на дивані, перш ніж я встигла глянути на себе в дзеркало. А з новим проділом, який він мені зробив, у дзеркалі я була викапана його тітка.

– Кого це він тут насправді бере, мене чи свою тітку Анастасію? – спитала я сама себе.

Найприємнішими були вечори, коли ліхтар з Тунісу, щойно його засвітиш, розстеляв барвистий перський килим на стелі, вечори, коли ми дивилися з душі, а чули з темряви. Ми сиділи в саду за будинком, на рівні другого поверху, мружилися в пітьмі та їли виноградарські персики, волохаті, немов тенісні м'ячики. Як вкусиш його, наче мишу гризонув за спинку. Тут, нагорі, у високій траві росли фрукти, лимон і дикий апельсин. Над нами змінювали одна одну ночі – кожна глибша й просторіша за попередню, а за стінами змішувалися хвилі, чоловічі й жіночі голоси. У кам'яному відлунні з міста до нас долинали звуки скла, металу й порцеляни.

– Слухай, – казав мені Тимотей, – чоловічим голосом можна збезчестити жінку. Чуєш отой жіночий сміх?

Я прислухалася. Сміх був гортанний, гарячий і набубнявілий, от-от лусне. І тут раптом хтозна-звідки, з верхнього Котора, в той жіночий сміх увірвався оксамитний чоловічий голос, прорвав його і позбавив цноти чи й запліднив, і жіночий сміх тієї ж миті завмер...

Пам'ятаю, іншого разу, на Івана, коли час (як каже Тимотей) тричі спиняється, я крадькома роздивлялась його. Він лежав у ліжку й дивився на стелю, вистелену моїми барвистими спідницями, розгорнутими, наче віяла. І тоді я відчула, як він дивно став пахнути. Потім я бачила, як він голий прокрався в ніч, на спорожнілий берег, і увійшов у тепле море. Трохи поплававши, перевернувся на спину, розкинув руки й ноги, і з рота в нього висунувся величезний язик, яким він облизав ніс, як це роблять собаки. Лише тоді я помітила, що прутень у нього стоїть і, наче риба, раз за разом виринає з хвиль. І знову згадала, як він мене вчив, що можна ворожити на спогляданні чоловічого славня. Він лежав нерухомо в солоній морській воді і дозволяв припливу й хвилям легенько гойдати його статевий орган і, як жінка рукою, немов якась могутня коханка, вицідити сім'я. Врешті я побачила, як він викинув ікру в море й заснув на припливі, ніби на коханці...

4

Якось, заморившись блукати по дому, я мимохідь глянула на портрет пані Катени, матері Тимотея, і мені здалося, що він якось дивно позирає на мене. Дивніше, ніж перед тим. Були сутінки, коли на небі перемішуються птахи й кажани, юго зненацька вривався в кімнати й задирав краї покривал...

Взагалі-то, в домі, точніше, між мною й Тимотеєм і далі була якась напруженість. Він і тут поводився так, наче познайомився зі мною в той день, коли я прийшла з гітарою дати йому перший урок музики. Наче колись у Греції я ногою не розстібала йому під столом штани.

– З таким доведеться мені юшку виделкою їсти, – подумала я перелякано, – хіба може таке бути, що він мене не впізнав?

– Ти мене любиш? – спитала я його.

– Так.

– Відколи? Чи ти пам'ятаєш, відколи? Зізнайся, що в Парижі ти подав оте оголошення, склавши його так, щоб колір волосся і все інше підходило до мене! Зізнайся, що потім ти вирізав оглошення з газети і сам його підкинув у мою поштову скриньку на вулиці Filles du Calvaire. Коли ти зізнаєшся, що знаєш, хто я?

А він мені сказав:

– Я навіть не знаю, хто я, а тим паче хто ти.

– Ти той метелик, що викликає землетрус в чужому житті. Але я? Ти пам'ятаєш, хто я?

Задивившись у воду під західною брамою Котора, він додав:

– Ти й сама не знаєш, хто ти... А що стосується метелика, метелик значить дещо інше... Нині кінець світу настільки близький і настільки можливий, що будь-якої миті будь-який метелик може його спричинити... Та я тобі мушу дещо розповісти про кінець світу.