Кульгавий біс - Сторінка 15

Тож, коли ваша ласка, проведіть нас куди-небудь, де б можна попоїсти, тільки в якесь відлюдне місце. Ви ж розумієте — молодим дівчатам негоже себе в неславу вводити.

Вислухавши їх, Патрісіо, люб'язний та запопадливий аж далі нікуди, веде принцес до корчми на околиці й замовляє сніданок.

— Чого б ви бажали? — питає корчмар. — Вчора тут був бенкет, і в мене лишилися вгодовані курчата, леонські куріпки, голубки зі Старої Кастілії, ще й добрячий шмат естремадурської шинки.

— Чудово! — захоплено вигукує проводир весталок. — Сеньйори, прошу вас, вибирайте.

— О, виберіть самі, — відказують дами. — Ми певні — у вас гарний смак.

Патрісіо замовляв по парі куріпок та холодних курчат і просить накрити стіл в окремій кімнаті, адже його супутниці — дуже пристойні й добромисні дами...

Їх ведуть до невеличкої кімнати й за якусь хвилину подають замовлені страви, хліб та вино. Наші зголоднілі Лукреції заходжуються біля куріпок і курчат, тим часом як бевзень, що має платити за сніданок, пасе очима свою Луїсіту — так звали кралю, яка його причарувала. Він милується її білими рученятами; на пальці в неї сяє великий перстень, зароблений без особливого клопоту. Патрісіо вихваляє її вроду, називає її зіркою, сонцем. Йому не до їжі — так він захоплений знайомством. Він питає в своєї богині, чи вона заміжня. Ні, відповідає дама, чоловіка в неї немає, але є брат, який нею опікується. їй же право, коли б вона сказала "брат за Адамом", то не збрехала б!

Тим часом дві гарпії стеребили курчат і кожен шматок запивали вином. Незабаром пляшки спорожніли. Люб'язний залицяльник іде до корчмаря — замовити ще вина. Він за поріг — а Гіацинта, Луїсітина подруга, хапає з тарелі куріпок і ховає у велику полотняну кишеню, що висить у неї під спідницею. Наш Адоніс приносить вино: побачивши, що куріпок уже немає, він питається в своєї Венери, чи не хоче вона іще чогось.

— Хай подадуть голубок, про яких казав корчмар, але якщо тільки вони справді смачні. Як ні — хай принесуть естремадурської шинки.

Патрісіо зривається з місця й біжить замовляти голубок та шинку. Наші пташки починають дзьобати, а коли Патрісіо виходить утретє — по хліб, — ховають у Гіацинтину кишеню голубок.

Нарешті подали фрукти, й сніданок скінчився. Палкий Патрісіо зажадав од Луїсіти винагороди. Дама відмовилась, натякнувши, що ще не настав для цього час, до того ж корчма — не те місце, де можна скласти достойну подяку за його ласку.

Аж тут дзигарі якраз б'ють годину пополудні. Луїсіта стурбовано каже:

— Ото прикрість, люба моя Гіацинто! Ми ж тепер не знайдемо місць і не подивимось на кориду!

— Ну, хіба кабальєро не проведе нас на ті самі місця, де він так люб'язно з нами заговорив? Нам нема чого журитися. Це вже його клопіт.

Треба було розплатитися за сніданок. Корчмар подав рахунок на п'ятдесят реалів. У Патрісіо було всього тридцять реалів. Довелося йому заставити свої чотки, обвішані срібними образками.

Потім він повів своїх дам на майдан і посадовив їх на гарні місця; власник помосту, його знайомий, не взяв за це грошей, сказавши, щоб Патрісіо приніс їх згодом.

Дами, тільки-но посідали, сказали, що дуже хочуть пити.

— Я просто вмираю від спраги! — вигукнула одна. — Після шинки аж пече в горлі.

— І я! — підхопила друга. — От би випити холодненького лимонаду!

Патрісіо покірно пішов по лимонад. Та на півдорозі зупинився й мовив сам до себе:

"Куди ти, навіженцю? Може, у тебе в гамані або вдома є сотня пістолів? Ба ні — й мараведі не знайдеться!.. Що ж його робити? Повернутися без лимонаду — соромно. Проте не хочеться й знехтувати нагоду. То як же мені бути?"

Патрісіо стояв ні в сих ні в тих, коли раптом угледів у юрбі приятеля. Цей приятель часто пропонував йому свої послуги, але наш кабальєро відмовлявся — ніяково було. Та ніде дітися — цим разом він знехтував делікатність. Він квапливо підійшов до приятеля, позичив подвійний пістоль, тоді помчав, мов на крилах, до лимонадника й замовив стільки лимонаду, бісквітів і цукатів, що ледве вистачило позиченого дублона.

Надвечір корида скінчилася, і Патрісіо пішов проводжати додому свою даму, сподіваючись на обіцяну винагороду. Та коли вони дісталися до будинку, що в ньому, як сказала Луїсіта, вона мешкає, їм назустріч вибігла якась жінка, з вигляду служниця, й схвильовано вигукнула:

— О! Де ви були так довго? Сеньйор Гаспар Герідор, ваш брат, уже дві години вас чекає й дуже гнівається.

Сестриця, вдавши, що злякалася, обернулась до кабальєро й пошепки мовила, стискаючи йому руку:

— Брат мій швидко скипає, але швидко й холоне. Наберіться терпцю й чекайте на вулиці; ми скоро його втихомиримо. А що він кожного вечора обідає в гостях, то тільки-но він забереться, як Гіацинта впустить вас у дім!

Натхнений обіцянкою, Патрісіо палко поцілував Луїсіті руку; та й собі його приголубила, щоб утішити бодай трохи. Затим вона зникла в будинку з Гіацинтою та служницею. Патрісіо став терпеливо чекати, Він сів на тумбу недалечко від дверей і довго так сидів — невтямки йому було, що його пошили в дурні. Він тільки дивувався, чому дон Гаспар і досі не виходить; а що, як клятий брат передумав вечеряти в гостях?..

Пробило десяту, потім одинадцяту годину; нарешті продзвонило північ. Патрісіо обсідають сумніви: невже Луїсіта сказала неправду? Кінець кінцем, наважившись, він одчиняє двері, входить у темний коридор з і наосліп простує вперед. Намацує сходи, але підніматися ними боїться. Прислухається — й чує: мовби дитина плаче, гавкає собака, нявкає кіт. Аж тоді йому спадає на думку, що його обдурили. Вій прямує далі, проминав увесь коридор і опиняється на вулиці, але не на тій, де так довго чекав Луїсіту.

Картаючи себе за змарновані гроші, Патрісіо чалапає додому, кленучи рожеві панчішки. Він стукає в двері. Дружина відчиняє. Вона перебирає чотки, на очах у неї бринять сльози.

— Ах, Патрісіо, де ж таке бачено? — каже вона жалібно. — Цілісінький день десь протинятися... А вдома ж діти й дружина... Ви подалися з дому о шостій ранку. Де ви були?

Патрісіо мовчить. Йому нічим виправдовуватись, до того ж соромно, що його так спритно обдурили дві шельми. Він роздягається й лягає спати. Дружина й далі йому вичитує, та її докори тільки наганяють на нього сон.

— А тепер гляньте, — повів Асмодей далі, — он на той великий будинок, що стоїть біля будинку кабальєро, який пише друзям листи про те, чому покинув свою наречену, коханку Амбросіо. Бачите молоду даму, яка лежить у ліжку, оздобленому червоним атласом з золотим гаптуванням?

— Я, даруйте, бачу, що ця дама спить; здається, у неї в узголів'ї лежить книжка.

— Так і є, — відповів Кульгавець, — Це молода графиня, дуже дотепна й весела сеньйора. Вона шість діб не спала й зовсім знемоглася. Сьогодні вона нарешті покликала лікаря, чи не найповажнішого на всьому факультеті. Він приїхав; графиня розповіла про свою недугу; він прописав ліки, що їх, сказав він, рекомендував іще Гіппократ. Дама стала жартома кепкувати з рецепту. Тупайло лікар не второпав жарту й мовив пихато:

— О, сеньйоро, Гіппократ — не така особа, щоб з неї сміятися.

— О, сеньйоре лікарю, — поважно відповіла графиня, — невже стала б я кепкувати з такого славнозвісного ученого, як Гіппократ? Я так його шаную, що певна: варто розгорнути його трактат — і моє безсоння враз минеться. В моїй бібліотеці є новий переклад його творів, зроблений ученим Асаро. Це чудовий переклад. Я накажу принести його.

Тож, бачите, дон Леандро: на третій сторінці цього велемудрого трактату графиня заснула міцним сном!..

Зазирнімо на стайню цього самого будинку. Бачите однорукого солдата? Конюхи, жаліючи, пускають його на ніч у стайню, і він спить на соломі. Вдень вів ходить по вулицях і старцює. Нещодавно він мав цікаву розмову з таким самим жебраком. Той мешкає недалечко від Буен Ретіро , де звичайно проїздять царедворці. Він непогано порає свої справи, тож, нівроку, багатенький, в нього донька — дівчина на порі; жебраки вважають її заможною спадкоємицею. Отже, солдат сказав цьому грошовитому жебракові:

— Сеньйоре Мендіго , в мене правиці немає, і я не можу більше служити королю; мушу, як і ви, жити з людської ласки. Я певен: з усіх ремесел це найвигідніше; єдине тільки погано — воно не в пошані.

— Якби воно було в пошані, — відповів жебрак, — то нічого не було б варте: всі стали — б ним займатися.

Ваша правда, — погодився безрукий. — Ну, то як товариш по ремеслу, я хотів би з вами породичатися. Віддайте за мене доньку.

— Схаменися, голубе! — вигукнув багатій. — Хіба ж такий чоловік їй потрібен? Не таке в тебе каліцтво, щоб я взяв тебе за зятя: я хочу такого, якого б навіть лихварі жаліли.

— А хіба я не такий? Хіба є хтось нужденніший за мене? — спитав солдат.

— Годі! — відрубав багатій. — Ти всього-на-всього безрукий — і смієш зазіхати на мою доньку? А чи знаєш ти, що я знехтував безногого?..

Не обминімо будинку, що стоїть поруч будинку графині, — вів далі чортяка. — Там мешкають старий п'яниця-художник і поет-сатирик. Художник пішов сьогодні з дому о сьомій ранку — по священика до вмираючої дружини, — але по дорозі здибався з приятелем; той затяг його до корчми, і художник вернувся додому аж о десятій вечора. А поет, якого не раз лупцювали за його дошкульні вірші, нещодавно просторікував у кав'ярні про одного добродія, поза очі:

— Це негідник; мені кортить почастувати його кийком. Вперіщити разів із сотню!

— Чого легше, — обізвався якийсь гострий на язик кабальєро. — Адже у вас тих ударів зібралося багатенько.

Мало не забув розповісти вам, що сьогодні сталося в банкіра, який живе на цій вулиці. Він у Мадріді недавно — місяців зо три. Приїхав із Перу з великими грішми. Батько його — звичайний сапатеро у Вьєхо де Медіана, великому селі в старій Кастілії, біля гір С'єрра де Авіла. Він тихо-мирно живе там з дружиною; обом по шістдесят років.

Син покинув їх давно — поїхав до Індії шукати кращої долі. Повернувся аж через двадцять років. Батько й мати щодня його згадували, благали в бога для нього заступництва й прохали священика (вони з ним приятелювали), щоб він у неділю, читаючи проповідь, загадував парафіянам молитися за їхнього сина.

Син також не забував батька й матір. Приїхавши до Мадріда, він одразу схотів довідатись, як їм ведеться.