Кульгавий біс - Сторінка 17

Заспокойтеся: мені хотілося трішечки вас налякати — тільки й того. Як на мене, це не надто дорога ціна за те, що вам дозволено залишитися тут.

Почувши такі втішні слова, дон Гарсіа враз піднісся духом; в нього збудилася надія, що Аврора доведе йому свою прихильність. Молода сеньйора її не розвіювала.

Якось дон Санубіо застав їх удвох за такою ласкавого й милою розмовою, що навіть якби він не був найревнивішим із смертних, то й тоді збагнув би: таємнича гостя — це перевдягнений кабальєро. Він умить розшаленів і кинувся до свого кабінету по пістолети. А коханці тим часом вибігли з дому, замкнули двері знадвору на два оберти, і втекли у ближче село, забравши ключ із собою. Там на дона Гарсіа чекав лакей із двома баскими кіньми. Пачеко скинув із себе жіночий одяг, скочив на коня, посадовив Аврору позад себе і, на її прохання, відвіз у монастир, де була за ігуменю її тітка. Потім він поїхав до Мадріда й став чекати, що буде далі.

Капітан Санубіо, виявивши, що його замкнено, здійняв крик. Прибіг слуга, але побачив: двері замкнені. Він не міг їх одчинити. Капітан спробував виламати двері, та марно. Нарешті, втративши терпець, він вистрибнув у вікно з пістолетами в руках, упав горілиць, розбив собі голову й утратив тяму. Збіглися слуги, внесли його в залу, поклали на канапу, стали бризкати в лице водою, торгати — аж поки він опритомнів. Знову пойняла його лють. Вій спитав, де Аврора; йому сказали, що бачили, як вона вийшла з гостею через садову хвіртку. Капітан крикнув, щоб йому принесли пістолети; слуги, боячись його гніву, послухалися. Дон Санубіо звелів осідлати коня й, незважаючи на рану, поскакав навздогін; але він поїхав не тією дорогою, якою їхали коханці. Весь день він не злазив з коня, та не наздогнав утікачів. На ніч капітан зупинився в заїзді. Тут його схопила гарячка; потім він занедужав на запалення мозку й ледве не віддав богові душу.

Пролежавши в заїзді два тижні, Санубіо повернувся до свого замку. І так він журився, так мордувався, що кінець кінцем збожеволів. Коли про це дізналися Аврорині батьки, вони привезли його в Мадрід і віддали до божевільні.

Дружина його й досі в монастирі; батьки вирішили не забирати її звідти, щоб покарати за легковажність, — точніше, за провину, призвідцями якої є вони самі.

Біля Санубіо ми бачимо вельми шановного кабальєро на ймення дон Блас Десдічадо, — вів далі біс. — Цей бідолаха спричинився через смерть дружини.

— Оце дивина! — мовив дон Клеофас, — Спричинитися через смерть дружини? Чи таке видано, чи таке чувано? Невже чоловік може аж так кохати дружину?

— Та не кваптеся-бо так, — зауважив Асмодей. — Дон Блас спричинився не від горя, не тому, що побивався за дружиною, а тому, що в них не було дітей. Йому довелося віддати батькам небіжчиці п'ятдесят тисяч дукатів — увесь її посаг.

— Ну, це, звичайно, інша річ, — сказав Леандро. — Тепер я вже не дивуюся... А хто отой юнак у сусідній кімнаті? Він то стрибає, наче козеня, то зупиняється й регоче, аж за боки береться. Оце, нівроку, навіженець!

— Та він збожеволів із радощів, — відповів чортяка. — Він служив за воротаря в одного високого сеньйора. Аж раптом дістав звістку про смерть багатого родича — контадора, в якого був єдиним спадкоємцем. Тож з великої радості йому замакітрилася голова, і він з'їхав з глузду.

Киньте оком на того довготелесого хлопця, який співає й приграє собі на гітарі, — провадив чортяка, — Жорстокість коханої довела його до розпуки, до чорної зажури. Довелося віддати його в божевільню.

— О, цього мені жаль! — вигукнув дон Клеофас. — Я хотів би висловити йому співчуття. Таке лихо може спіткати будь-кого. Коли б я закохався в красуню, яка повелась би зі мною жорстоко, то й на мене могло б упасти таке лихо.

— Впізнаю настільки, — мовив Асмодей. — Тільки тому, хто народився в Кастілії, нещасливе кохання може потьмарити розум. Французи не такі тонкочулі; якщо ви хочете збагнути, чим різниться іспанець од француза, то послухайте лишень пісеньку цього божевільного — він щойно її склав:

Ardo у llого sin sosiego;

Llorando у ardiendo tanto,

Que ni el llanto apaga el fuego,

Ni el fuego consume el llanto .

Так каже іспанський кабальеро, коли його зневажить дама серця. А ось як нарікає француз на таку саму біду:

Та, що в душі моїй царить,

Байдужа до мого незрадного кохання;

Красуню горду зворушить

Не може млість моя, моє палке зітхання.

О небо! В кого ще таке життя жахне?

Ах! Через неї я страждаю,

Цей світ я, друзі, покидаю, —

В Пайєна, вас прошу, похороніть мене.

— Певно, цей Пайєн — корчмар? — спитав дон Клеофас.

— Атож, — відповів біс. — Ну, ходімо далі.

— Мені кортить побачити жінок, — мовив Леандро. — Як ваша ласка, покажіть їх.

— А чого ж, покажу! Та мені хочеться показати вам іще кілька чоловіків. Як на мене, вам це буде корисно.

Он у кімнатчині, що прилягає до оселі гітариста, сидить блідий, виснажений чоловік. Він скрегоче зубами й, здається, наміряється перегризти грати на вікні. Це чесний і порядний добродій, але йому судилася нещаслива доля. Двадцять років він працював у поті чола, проте не збив собі ніякого статку. Один із його знайомих, звичайнісінький, навіть нікчемний, розбагатів лиш тому, що знався на арифметиці. Наш трудяга цього не стерпів — стратив глузд.

Його сусіда — старий секретар; він збожеволів через невдячність вельможі, якому вірою й правдою служив аж шістдесят років. Роботящий, сумлінний, він ніколи нічого не вимагав, гадаючи, що досить і того, як ревно він працює. Однак господар його анітрохи не скидався на Архелая, македонського царя, який відмовляв тим, хто його про щось просив, і давав тим, хто не просив нічого. Вельможа помер, лишивши йому таку мізерію, на яку тільки й можна животіти в божевільні.

Погляньте ще на одного причинного — це вже останній. Він, як бачите, сидить біля вікна, спершися на підвіконня, й думає якусь думу. Це ідальго з Тафальї, містечка в Наваррі. Він перебрався жити до Мадріда й тут по недовгім часі розтринькав усі свої гроші. Був дуже охочий до знайомств із знаменитими дотепниками й повсякдень запрошував їх на бенкети. А письменники — добродії невдячні та ще й негречні: об'їдаючи ідальго, вони з нього сміялися. Отак справляв він учти й досправлявся: процвиндрив на них свої невеличкі грошенята.

— Мабуть, він збився з глузду тому, що гірко жалів за дурно втраченими грішми? — спитав Самбульйо.

— Та ні! — заперечив Асмодей. — Через те він збожеволів, що не стало коштів жити так, як досі жив... Ну, а тепер подивімось на жінок, як ви й хотіли.

— Дивина! — вигукнув Леандро. — Я бачу хіба що сім-вісім причинних жінок. Це ж зовсім не багато.

— Тут не всіх тримають, — сказав біс, усміхнувшись. — Ян бажаєте, я перенесу вас до іншого кварталу — там їх повнісінький будинок.

— Ні, не треба, з мене вистачить і цих, — відповів дон Клеофас.

— Не треба, то й не треба, — згодився чортяка. — Сюди віддають здебільшого жінок високого роду. Бачите, які чисті кімнати — вони приготовані для вельможних сеньйор. Я розкажу вам про кожну, чому вона збожеволіла.

В першій кімнаті живе дружина судді; почувши, як одна придворна дама назвала її міщанкою, вона так знавісніла, що в неї потьмарився розум. У сусідній — дружина головного скарбника ради в справах Індії. Вона згубила тямок з досади: на вузькій дорозі її кареті ніяк було розминутися з каретою герцогині Медіна-Селі, і скарбничисі довелось уступитися. В третій кімнаті оселилася молода вдова купця; вона збожеволіла з горя, що її знехтував вельможа, за якого купчиха сподівалася вийти заміж.

Четверта кімната — притулок дівчини, на ймення Беатріса, особи високого походження. Ось що з нею приключалося.

В доньї Беатріси була подруга, донья Менсія; вони щодня навідували одна одну. З ними зазнайомився кавалер ордена Сантьяго, показний і гречний кабальєро. Дівчата закохалися в нього й незабаром із подруг стали суперницями. Вони навперейми старалися його причарувати. Кабальєро припала до серця донья Менсія, і скоро вони побралися.

Донья Беатріса, яка мала себе за незрівнянну красуню, була смертельно ображена тим, що кабальєро вибрав донью Менсію, і, як справжня іспанка, поклялася помститись. Аж під цей час вона дістає листа від Дона Хасінте де Ромарате, який теж був закоханий у донью Менсію, Він пише, що його кохана, взявши шлюб з іншим, завдала йому такої ж глибокої образи, як і доньї Беатрісі, і що він хоче битися на дуелі з кабальєро, який її у нього відбив.

Донья Беатріса тішилася, читаючи листа. Вона бажала смерті провинному й сподівалася, що дон Хасінте уб'є суперника. Та поки вона нетерпляче чекала, щоб справдилось це її воістину християнське бажання, вийшло так, що брат її теж посварився з доном Хасінте й став з ним до бою; той двічі проколов його шпагою, і юнак сконав. Донья Беатріса мала б потягти до суду братового вбивцю, проте вона цього не зробила: хотіла, щоб дон Хасінте викликав на поєдинок кавалера ордена Сантьяго. Ось вам свідчення того, що для жінок їхня врода — понад усе. Так само вчинила Паллада, коли Аякс звабив Кассандру. Богиня не покарала відразу нечестивого грека, який осквернив її храм: вона жадала, щоб він спершу допоміг їй помститися Парісові за його суд. Однак, на жаль, донья Беатріса не була така щаслива, як Мінерва; вона не всолодилася помстою. Кабальєро вбив Ромарате на дуелі, і наша дама збожеволіла від жалю, що їй не вдалося відомстити за образу.

Ось іще дві причинні. Одна — бабуся адвоката, друга — стара маркіза. Бабуся, справжнісінька відьма на вдачу, знущалася з свого онука й так урешті йому допекла, що він спровадив її сюди. А маркіза ще змалечку була залюблена в свою вроду. Коли виросла — мала себе за найгарнішу жінку в світі. Збігали молоді її літа; замість прийняти це з покорою, вона тяжко побивалася. Сідала перед дзеркалом, дивилася на себе — змарнілу та зів'ялу — і вмивалася слізьми. Отак плакала, поки й збожеволіла.

— Тим краще для неї, — зауважив Леандро. — Нестямна, вона тепер уже, мабуть, не помічає нещадних прикмет часу в себе на обличчі.

— Авжеж, — відповів Кульгавець. — Вона не тільки не бачить своїх старечих зморщок — їй увижається, що вона рожева, мов троянда, і біла, мов лілея; їй мариться, що її оточують грації та амури; одне слово — вона уявляє себе богинею Венерою.

— Ну, то хіба вона не щасливіша в своєму божевіллі, ніж якби була при тямі? — спитав студент.