Кульгавий біс - Сторінка 18

— Адже тоді вона бачила б, що стара.

— Що правда, то правда, — сказав біс. — Ну, лишається ще тільки одна дама — та, що мешкає он у тій, наріжній, кімнаті. Три дні и три ночі вона билась і металася; нарешті знемоглася й заснула.

Це — донья Емеренсіана. Гляньте на неї пильніше. Подобається вона вам?

— Дуже гарна! — відповів Самбульйо. — Така красуня — й несповна розуму. Як мені Гі жаль! Що з нею приключилося?

— Я розповім про її знегоди, — мовив Кульгавець. — Слухайте.

Донья Емеренсіана, єдина дочка дона Гільєма Стефані, жила собі в батьківському домі, в Сігуенсі аж поки кабальєро, на ймення дон Кімен де Лісана, не збаламутив її спокою. Він став до неї залицятись; чого тільки він не робив, щоб запопасти її ласки! Емеренсіані несила було встояти перед його хитрими зальотами; вона згодилася зустрітись із ним віч-на-віч; незабаром вони поклялися одне одному в вічному коханні.

І він, і вона були знатного походження, але донью Емеренсіану вважала однією з кращих відданиць в Іспанії, тим часом як дон Кімен був менший син у родині . І ще була перепона на шляху до їхнього щастя: дон Гільєм ненавидів увесь рід Лісана; коли заходила про них мова, він щоразу про це говорив. Та найзапекліше ненавидів він саме дона Кімена. Донья Емеренсіана мала це за лиху передзвістку для свого кохання, і це часом доводило її до відчаю. Однак вона не зрікалася коханого й бачилася з ним потайки. Вночі покоївка впускала дона Кімена до опочивальні своєї господині.

Якось дон Гільєм, прокинувшись, почув гомін, що долинав із доньчиної опочивальні, яка була недалечко від його покоїв. Недовірливий батько стурбувався. Досі донья Емеренсіана так хитро вела справу, що донові Гільєму, хоч який він був підозріливий, і на думку не спадало, що вона таємно кохається з Лісаною. Він устав з постелі, відчинив вікно й став терпеливо чекати. Аж ось побачив: з балкона по шовковій драбині спускається дон Кімен. Світив місяць, надворі було ясно, і дон Гільєм його впізнав.

Побачити отаке Стефані — найжорстокішому, найбільш мстивому з-поміж усіх сіцілійців! Але він опанував себе і не зчинив шарварку, боячись, щоб не втік той, кого він першого намітив жертвою свого гніву. Він діждався ранку. Коли Емеренсіана встала, батько ввійшов до неї. Відіславши всіх з кімнати, він утупив у доньку лютий погляд і вигукнув:

— Негіднице! Ти, дівчина такого шляхетного роду, не посоромилась себе зганьбити? Тебе спостигне справедлива кара. — Він вийняв схований на грудях кинджал і повів далі: — Якщо ти у всьому не признаєшся, я вб'ю тебе цим кинджалом. Скажи, хто той зухвалець, який уночі приходив до тебе й збезчестив мій дім?

Емеренсіана стояла мов громом уражена; вона так злякалася батькових погроз, що не могла здобутися на слово.

— О мерзенна! — провадив дон Гільєм. — Ти мовчиш, ти перелякалася — отже, ти винна. Недостойна дочко, невже ти гадаєш, ніби я не знаю, що тут діється?

Я впізнав нахабника, який був у тебе сьогодні — ще дон Кімен. Мало того, що ти в своїй опочивальні вночі приймаєш чоловіка; ще треба, щоб цей чоловік був моїм найзапеклішим ворогом. Кажи мені зараз же, чи найтяжчої образи він мені завдав? Кажи все як є — тільки щирість може врятувати тебе від смерті!

Донья Емеренсіана трохи збадьорилася, це почувши: в неї зажевріла надія, що напасть її обмине. Вона сказала:

— Сеньйоре, я мусила вислухати Лісану; але небом присягаюся — в нього високі почуття. Він знає, що ви ненавидите весь його рід, тому й не осмілився просити вашого благословення. І тільки для того я дозволяла йому приходити сюди, щоб удвох раду радити, як би домогтися вашої згоди на шлюб.

— А хто носить листи від тебе до нього й від нього до тебе? — спитав батько.

— Цю послугу робить нам один із ваших пажів, — відповіла донья Емеренсіана.

— Годі; я дізнався про все, про що хотів дізнатися, — мовив дон Гільем. — Тепер лишається єдине — здійснити те, що я задумав.

Не випускаючи з рук кинджала, вій звелів доньї Емеренсіані взяти папір і чорнило й продиктував ось що:

"Коханий муже, єдина усолодо мого життя! Повідомляю вас, що батько мій поїхав до свого замку й повернеться аж завтра. Не проминіть цієї нагоди. Тішу себе надією, що ви так само нетерпляче чекатимете ночі, як і я".

Коли донья Емеренсіана запечатала цю підступну записку, батько сказав:

— Поклич пажа, який так ревно тобі служить, і загадай йому віднести це послання до дона Кімена. Та не сподівайся, що обдуриш мене. Я сховаюсь так, що все бачитиму й чутиму. Коли ти бодай чимсь натякнеш пажеві або зробиш йому хоч знак, що послання сфальшоване, я тут же встромлю кинджал тобі в груди.

Емеренсіана надто добре знала свого батька, щоб суперечити йому. Вона мовчки віддала пажеві записку, як робила це завжди.

Стефані вклав кинджал у піхви. Весь день він не відходив од доньки, не давав їй ні з ким говорити сам на сам; отже, їй ніяк було попередити дона Кімена, що на нього наставлено паству. І той прийшов на побачення. Та тільки-но ступив на поріг, як його схопили троє дужих слуг, обеззброїли, запхали в рот затичку, зав'язали очі й спутали руки; він не міг ні захищатися, ні подати голосу. Потім слуги віднесли Лісану в карету, яка вже стояла напоготові, й самі туди посідали, щоб його пильнувати. їм було наказано везти кабальєро в замок Стефані. Замок стояв недалечко від села М'єдес, за чотири милі від Сігуенси. Слідом за ними їхав у своєму екіпажі дон Гільєм із донькою, двома її покоївками та препаскудною дуеньєю, яку він сьогодні найняв. їх супроводили всі слуги: вдома лишився тільки старий камердинер, який нічого не знав про викрадення Лісани.

На світанку вони дісталися М'єдеса. Сеньйор Стефані перш за все наказав замкнути дона Кімена в склепінчастий підвал з вузесеньким віконцем, крізь яке ледве пробивалося світло, а вже пролізти в нього годі було й думати. Він звелів Хуліо, одному із слуг, кинути в підвал оберемок соломи, носити в'язневі тільки хліб та воду й щоразу при цьому приказувати: "Отак, мерзенний спокуснику, дон Гільєм поводиться з зухвальцями, які наважилися його скривдити".

Так само немилосердний був сіцілієць і до Емеренсіани. Він замкнув її в темну кімнату, заборонив заходити туди покоївкам і за тюремницю приставив дуенью; ця відьма як ніхто вміла збиткуватися з дівчат, відданих під її нагляд.

Отаку покуту наклав дон Гільєм на закоханців. Проте йому було ще замало цього. Він надумав звести дона Кімена зі світу, але так, щоб поховати кінці в воду. Це, звичайно, було не легко. Адже до викрадення цього кабальєро Стефані залучив своїх слуг — тож розумів, що вони не мовчатимуть.

Як же здійснити лиходійство так, щоб минути кари? Дон Гільєм довго про це думав і нарешті надумався. Мерзенний був це план. Він покликав усіх слуг у флігель, що стояв біля замку; коли вони зійшлися, Стефані сказав, що дуже задоволений з їхньої старанності й хоче їм віддячити: почастувати смачним обідом, а потім дати грошей. Слуги посідали до столу. Та Хуліо, намовлений доном Гільємом, підсипав у страви отрути. Попоївши, слуги враз сконали.

Дон Гільєм і Хуліо підпалили флігель, однак не дали полум'ю розгорітися — боялися, що збіжаться люди. Злочинці вбили обох покоївок Емеренсіани і пажа, про якого я вже вам казав, та кинули трупи у флігель, де лежали мертві слуги. Незабаром флігель зайнявся і, хоч з М'єдеса збіглися селяни гасити пожежу, згорів дощенту.

Треба було бачити, як побивався сіцілієць за слугами, в яку впав розпуку!..

Позбувшися в такий спосіб свідків злочинства, дон Гільєм мовив до повірника:

— Любий Хуліо, тепер я спокійний і можу вбити дона Кімена, коли мені заманеться. Але перш ніж він заплатить за моє безчестя, я хочу натішитися його муками. Муки тривалого ув'язнення будуть для нього страшніші за смерть.

Лісана й справді тяжко страждав. Він був певен, що вже ніколи не вийде з підвалу, і, як про порятунок, мріяв про смерть.

Проте дон Гільєм марно сподівався, що душа його втихомириться після злодійства, яке він учинив. Минуло три дні — і знову налягла на нього гризота. А що, як дон Кімен спокусить Хуліо, коли той принесе йому хліб та воду, щедрою винагородою, і слуга його випустить?

Кінець кінцем Стефані вирішив не марнуючи часу порішити Лісану, а тоді застрелити з пістолета й Хуліо.

Та Хуліо був насторожі: вій здогадувався про те, що господар, убивши дона Кімена, схоче задля власного спокою покінчити і з ним. І слуга поклав собі втекти вночі, прихопивши з собою те, що трапиться під руку.

Ось чим сушили собі голову ці шановні добродії — аж коли одного чудового дня недалечко від замку їх оточив гурт лучників Святого братства . Лучники вигукнули: "Ім'ям короля та закону!" Дон Гільем зблід, мов стіна, й розгубився, але за мить оговтався й спитав у офіцера, чого їм треба.

— Вас, — відповів той. — Вас звинувачують у тому, що ви викрали дона Кімена де Лісану; мені доручено якнайретельніше обшукати замок, щоб знайти цього ідальго, а вас арештувати.

Стефані зрозумів: він загинув — і його охопила лють. Він вийняв з кишені два пістолети й сказав, що не дозволить нишпорити в його замку, а офіцерові розвалить голову, коли той зараз же не забереться геть із своїми лучниками. Проте начальник Святого братства, зневаживши погрозу, підступився до сіцілійця. Той вистрелив і поранив його в обличчя. Дорого заплатив зухвалець за цей постріл: кілька лучників ураз пальнули в нього, щоб помститися за офіцера, — і Стефані впав мертвий.

Хуліо здався без опору. В нього навіть не довелося питати, чи дон Кімен у замку: слуга сам у всьому признався. А що господар його був убитий, то він звернув усе на нього.

Потім він повів лучників у підвал. Дон Кімен лежав на соломі, сплутаний по руках і ногах. Бідолашний кабальєро, який щомиті чекав смерті, побачивши озброєних людей, подумав, що зараз його вб'ють. Як же він зчудувався і зрадів, дізнавшися, що це не кати, а визволителі! Коли лучники розв'язали його й вивели з підвалу, він красно дякував їм за рятунок і спитав, як вони довідалися про те, що його ув'язнено в замку.

— Один із змовників перед тим, як вас викрадати й везти в замок, пішов попрощатися зі своєю кралею, яка жила недалечко від дона Гільєма, — відповів офіцер. — Знехтувавши обачність, слуга розповів їй про замір Стефані.