Кульгавий біс - Сторінка 2

Яким я вам здаюся? Гарний? Поети — чудові малярі, хіба ж ні?

— Як по правді, — відказав дон Клеофас, — вони таки вам підлестили. Гадаю, перед Псіхеєю ви з'являлися не в такій подобі?

— Звичайно, ні! Щоб одразу її закохати, я обернувся на французького маркізика. Як не сховаєш свого ганджу під гарним видом — ніхто на тебе оком не кине. Я обертаюся на кого сам схочу — і перед вами міг би показатися красенем із красенів. Та що я заприсягся вірно вам служити й не маю наміру нічого таїти від вас — дивіться на мене в тій подобі, в якій здебільшого уявляють люди мене й мої діяння.

— Не дуже мені дивно, що ви, даруйте на слові, трохи негарні, — заперечив Самбульйо. — Але наша з вами угода спонукає до щирості. Я гадав, що ви не такий. Скажіть, будь ласка, чому ви кульгавий?

— А це я колись посварився з Пільярдоком, бісом корисливості. Було це у Франції. Ми завелися за одного молодика, який приїхав з Мався до Парижа шукати щастя. І я, і Пільярдок хотіли в нього вселитися. О, це був чудовий хлопець, багато до чого удатний. Затята була баталія! Билися ми не на землі, а попід небом. Зрештою Пільярдок мене подужав і скинув на землю — так, як Юпітер — це розповідають поети — жбурнув Вулкана. А що пригоди ці схожі, то мої товариші й нарекли мене Кульгавим Бісом. Спершу дражнили, а згодом це прозвисько так і прилипло. Та, дарма що я каліка, — задніх не пасу. Ось побачите, який я спритник... Проте, годі базікати. Треба нам забиратися геть із цього горища. Ось-ось чародій нагодиться. Він заповзявся винайти безсмертя для красуні-сільфіди, яка кожної ночі його тут навідує. Якщо він нас застане — знов запхає мене в пляшку, та й вам, певне, цього не уникнути. Хоч би не забути вивинути у вікно друзки скла, бо ж чародій помітить, що мене звільнено.

— А якщо він помітить це після того, як ми втечемо? — спитав Самбульйо. — Що тоді?

— Що тоді? — повторив біс. — Еге, друже, ви, мабуть, не розгортали Книги принуки! Я ніде не сховався б од його гніву — ні на краю світу, ні в країні палаючих саламандр; навіть коли б мене прихистили під землею гноми або поглинула морська безодня, то й там би він мене знайшов. Бій знає такі могутні заклинання, від яких навіть пекло задвигтить. І хоч би як мені кортіло виявити непослух — однаково довелось би стати перед ним та прийняти кару.

— Он воно що! — мовив студент. — У такому разі наше знайомство триватиме не довго. Грізний пародій незабаром довідається про вашу втечу.

— Хто зна, — заперечив дух, — Адже нам не відомо, що буде.

— Як? Чорти не знають прийдешнього? — вдивовано вигукнув Леандро Перес.

— Ні! Люди, які так гадають, — бевзі, та й годі. Отим-то всі віщуни й ворожбити верзуть стільки дурниць і спонукають чинити дурниці сеньйор, яким ворожать. Ми знаємо лиш те, що було і що б. Мені не відомо навіть, чи скоро помітить чародій, що мене вже нема на горищі; тішу себе надією, що не скоро. Тут стоїть кілька таких самих колб, як-та, що в ній я сидів; навряд чи він помітить, що однієї бракує. Та що там! Я в його лабораторії — мовби книга законів у бібліотеці банкіра. Він про мене не думає; коли ж і згадає, то розмовою не вшанує. Це найпихатіший чародій з-поміж усіх, кого я знаю. Відколи він запроторив мене до пляшки — жодного разу не озвався.

— Отакої! За віщо ж він вас ненавидить? — спитав дон Клеофас.

— За те, що я став йому поперек дороги. В одній академії звільнилася посада; він хотів, щоб туди взяли його приятеля, а я — щоб ту посаду віддали іншому. Тож чародій зробив талісман з наймогутніших кабалістичних знаків, а я приставив свого кандидата до одного впливового міністра; той закинув слівце — і талісман проти нього не встояв.

Сказавши це, Асмодей зібрав скалки від розбитої пляшки й викинув у вікно, а тоді знову озвався до студента:

— Сеньйоре Самбульйо, мерщій тікаймо! Беріться за край мого плаща й нічого не бійтеся.

Хоч запрошення видалось донові Клеофасу вельми небезпечним, він його прийняв. Це все-таки було краще, ніж чародієва кара. Леандро Перес учепився в біса, і вони шугнули з горища.

РОЗДІЛ III

КУДИ КУЛЬГАВЕЦЬ

ПЕРЕНІС СТУДЕНТА

І ЩО ВІН ПЕРШ ЗА ВСЕ

ЙОМУ ПОКАЗАВ

Асмодей недарма хвалився проворністю. Він розтинав повітря, мов стріла, пущена з тугого лука, і за якусь мить опустився на вежу Сан-Сальвадора . Ставши на ноги, біс спитав у свого супутника:

— Ну, сеньйоре Леандро, що скажете? Чи згодні ви з тим, що труську карету називають чортячим повозом?

— Аж ніяк! — гречно відповів Самбульйо. — Я пересвідчився: цей повіз м'якший за ноші, ще й такий швидкий, що по дорозі знудитись не встигнеш.

— Отож-то й є... А. знаєте, чого я вас сюди доправив? Я покажу вам усе, що діється в Мадріді. А що я хочу почати з цього кварталу, то кращого місця, ніж Сан-Сальвадор, не знайдеш. Зараз я своєю диявольською волею підніму над будинками дахи, і, хоч надворі ніч, ви побачите все, що там діється.

Сказавши це, Асмодей простяг правицю — і всі дахи враз де й ділися. І студент наче серед білого дня побачив те, що робилося в будинках; точнісінько так, запевняє Луїс Велес де Гевара , ми бачимо начинку пирога, коли зняти з нього скоринку Незвичайне видовище, ясна річ, украй вразило дона Клеофаса. Він розглядався навсебіч; очі в нього розбігалися.

— Шановний доне Клеофасе, — озвався біс, — ті всі речі, на які ви дивитеся з таким задоволенням, справді варті уваги. Та споглядати для забави — тільки час марнувати. Мені хочеться, щоб це пішло вам на добро. Адже моя мета — якнайповніше показати вам людське життя. Я розповім, що роблять усі ці люди, яких ви бачите, розтлумачу, чому вони так роблять, і відкрию їхні найпотаємніші думки. З чого почати? Ану ж бо зазирнімо в той будинок, що стоїть праворуч. Он літній добродій лічить золото й срібло. Це — скупій. Хоч він купив собі гарну карету майже за безцінь, коли описували майно в одного придворного алькальда запрягають у неї двох сухоребрих миршавих мулів з його стайні. Скупій годує їх за приписами Дванадцяти таблиць — щодня дає кожному по фунту ячменю. Він поводиться з цими мулами так, як римляни поводились з рабами. Два роки тому він приїхав з Індії й привіз цілу купу золотих зливків, які обміняв на золоті та срібні монети.

— А тепер зверніть увагу на те, що робиться в тій невеличкій залі. Бачите двох юнаків і стару бабу?

— Бачу, — відповів Клеофас. — Це, певно, його діти.

— Ні, це племінники, його спадкоємці. Вони ждуть не діждуться, коли вже паюватимуть здобич, і потай від старого привели ворожбитку, щоб та сказала, коли він оддасть богові душу.

— А тепер подивімось на дві кумедні сценки в сусідньому будинку. Он стара манірниця, лягаючи спати, кладе на туалетний столик фальшиві кучері, брови та вставні зуби. А он там — шістдесятирічний гульвіса. Він прийшов з побачення, вийняв скляне око, відклеїв штучні вуса, зняв перуку, під якою ховає свою голісіньку голову, й чекає, поки слуга відстібне йому дерев'яну руку та ногу, а тоді покладе в ліжко те, що лишилося.

— Коли очі не обманюють мене, — мовив Самбульйо, — я бачу в цьому будинку молоденьку дівчину, зграбну та струнку. Яка доладна! Наче намальована!..

— Ця юна красуня — старша сестра того гульвіси, — відповів Кульгавець, — Вона до пари підтоптаній манірниці, яку я щойно вам показав. Стан, яким ви так замилувалися, штучний; його рухає спеціальний пристрій. Груди й стегна — підмощені. Недавно в церкві, на проповіді, вона загубила сідниці. Але вона дівує — і до неї залицяються двоє закоханців, запобігаючи її ласки. Вже й почубилися через неї. Ото навіженці! Мов ті пси, що гризуться за кістку...

— Чуєте — з пишного особняка линуть музика й співи? То родина, повечерявши, співає кантати. Музику написав старий правосудець, а слова — альгвасил , гультяй та хлюст; він складає вірші собі на втіху, а людям на муку. А голоси! В того здоровила — дискант, а в дівчини — бас. Підіграють на волинці та шпинеті. Сміх, та й годі!..

— Таки кумедія! — вигукнув дон Клеофас, зайшовшися реготом. — Оце зграйність! Навмисне не вигадаєш...

— А тепер погляньте на цей розкішний готель, — вів далі біс. — В багатому покої лежить на постелі сеньйор. Біля нього — скринька з любовними листами. Він їх читає, щоб заснути в солодкій млості: це листи дами його серця. Наш добродій марнує на неї такі гроші, що ось-ось доведеться йому клопотатися про посаду віце-короля.

— Якщо тут панує мирнота, то в сусідньому будинку, ліворуч, — шарварок. Дама, що лежить у ліжку під запоною з червоного дамасту, — грандеса. Звуть її донья Фабула. Вона послала по бабу-повитуху: має подарувати спадкоємця своєму чоловікові, старому донові Торрібіо; он він стоїть біля неї. Як він хвилюється! Крики любої його половини крають йому серце, він щиро її жаліє, він мучиться не менш од неї. Як ревно він нею клопочеться!

— Він справді дуже стурбований, — мовив Леандро. — Але в цьому самому домі я бачу ще одного добродія; він любесенько собі спить, байдужий до того, як усе скінчиться.

— А втім, подія мала б його зацікавити, — сказав Кульгавець. — Це слуга. Не через кого іншого — через нього мучиться його господиня...

— Зазирніть до кімнати на долішньому поверсі. Там маститься дьогтем лицемір, виряджаючись на збіговисько ворожбитів, яке буде десь напівдорозі між Сан-Себастьяном та Фуентеррабією. Я б вас туди відніс, — видовище варте того, щоб його споглянути, — та боюся, як би не впізнав мене чортяка, що орудує дійством.

— То ви з ним не мирите? — спитав студент.

— Ще б пак! — вигукнув Асмодей. — Це той самий Пільярдок, про якого я вам розповідав. Цей негідник мене викаже чаклунові-астрологу, — мовляв, я накивав п'ятами з горища.

— Ви, мабуть, не раз сварилися з Пільярдоком? — спитав Самбульйо.

— Атож, — відповів біс. — Років зо два тому ми знов посварилися через одного парижанина, який перебрався до Мадріда. Нам обом закортіло ним заволодіти. Пільярдок хотів зробити з нього прикажчика, а я — бабодура. Щоб покласти суперечці край, втрутилися ваші чорти й демони — та й виплекали з нього недолугого ченця. Нас помирили, ми поцілувалися — і відтоді стали запеклими ворогами.

— Навіщо нам дивитися на те поважне збіговисько? — сказав дон Клеофас. — Мені анітрохи не цікаво. Куди цікавіше те, що перед очима.