Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 11

Батька мого звуть Клаас, а мене прозвали Уленшпігель: ваше дзеркало. Якщо ви подивитесь у це дзеркало, то побачите, що в цілій Фландрії нема квітки, яка зрівнялася б з вашою запахущою красою.

Дама зашарілась від задоволення і зовсім не розсердилась на Уленшпігеля.

А Сооткін і Неле плакали весь час, поки його не було вдома.

27

Вертаючись із Дюдзееле, Уленшпігель при самому вході до міста побачив Неле. Вона стояла, спершись об стіну, і общипувала гроно чорного винограду та їла одну по одній солодкі ягоди. Хоч вони і освіжали її, бо на смак були приємні, на її обличчі не видно було задоволення. Навпаки, вона була розхвильована і сердито зривала ягідку за ягідкою. На серці в неї лежав важкий камінь, а на обличчі було стільки жури і суму, а разом з тим і лагідності, що Уленшпігель відчув і жаль, і любов до неї і, підійшовши ззаду, поцілував її в шию.

Але вона, обернувшись, дала йому міцного ляпаса.

— Від цього мені не стало ясніше, — мовив Уленшпігель.

Вона ридма заридала.

— Неле, — сказав він, — хіба тепер уже ставлять фонтани на околицях?

— Йди геть! — мовила вона.

— Але ж я не можу піти, коли ти так плачеш, люба.

— Я не люба, — відповіла Неле, — і я не плачу!

— Ні, ти не плачеш, тільки самі сльози ллються.

— Підеш ти геть чи ні? — скрикнула вона.

— Ні, — була відповідь.

Тремтячими руками вона м'яла свій фартушок, мокрий від сліз, що лилися на нього.

— Неле, — знову сказав Уленшпігель, — чи скоро на годині стане?

І він подивився на неї з лагідною усмішкою.

— Хіба тобі не все одно? — мовила вона.

— Бо коли гарна година, то дощ не йде, — відповів Уленшпігель.

— Забирайся геть до своєї красуні в парчевій сукні, — мовила вона. — Вам же так весело було разом.

Тоді Уленшпігель заспівав:

Коли плаче моя мила,

Ледве я не плачу сам.

Сміх її — як мед солодкий,

Сльози — чисті як роса.

Люба всім її краса.

Наливай же повні кубки

Нам лувенського вина,

За її здоров'я вип'єм,

Щоб сміялася вона.

— Погана ти людина, — мовила вона, — та ще й смієшся з мене.

— Неле, — сказав їй на те Уленшпігель, — я людина, але не погана, бо наш рід шановний, рід старшин, має в гербі три срібних кухлі на тлі кольору bruinber'а. Неле, чи то ж справді у Фландрії вже повелось так, що як посієш цілунок, то жнеш ляпаси?

— Я не хочу з тобою розмовляти.

— Чого ж тоді розкриваєш рота, щоб мені це сказати?

— Бо я гніваюсь на тебе, — відповіла вона.

Уленшпігель легенько штовхнув її кулаком у спину і сказав:

— Як злюку цілуєш — не любить; як злюку лупцюєш — голубить. Поцілуй же мене, люба, разочок, бо я ж тебе штовхнув.

Неле обернулась. Він розкрив обійми, а вона кинулась до нього і крізь плач запитала:

— Ти більше не підеш туди, правда ж, Тілю?

Але він не відповів, бо стискував руками її тремтячі пальці, а губами сушив гарячі сльози, що котилися з її очей, наче великі краплі грозового дощу.

28

Саме того часу славне місто Гент відмовилось платити податок, накладений на нього імператором Карлом, що тут і народився. Карл позабирав усе, що тільки міг, і платити було нічим. А не платити — це тяжкий злочин. І Карл вирішив, що піде сам його покарати.

Бо синова палиця материній спині дошкульніша за будь-яку іншу.

Франциск Довгоносий[56], його ворог, запропонував йому пройти через Францію. Карл погодився, і замість того, щоб його затримати й ув'язнити, його вітали і приймали з королівською пошаною. Ось яка згода існує між монархами, коли йдеться про гноблення народів.

Карл довго стояв у Валансьєні[57], нітрохи не показуючи свого гніву. А його рідне місто Гент спокійно, без страху жило собі, маючи надію, що рідний син його, імператор, пробачить йому те, що воно вчинило по праву і по закону.

Карл з чотирма тисячами вершників з'явився під мурами міста. З ним були Альба[58] і принц Оранський[59]. Поспільство і дрібні ремісники домовились не впускати такого сина в місто, для чого підняли на ноги вісімдесят тисяч городян і селян; але череваті купці, яких звали hooghpoorter'пми, не погодились на це, боячись, що поспільство візьме гору над ними. А тим часом озброєний Гент міг би посікти на капусту і свого сина, і його чотири тисячі вершників. Та місто любило його, і навіть дрібні ремісники, й ті сподівалися на краще.

Карл також любив їх, але за їхні гроші, які були в його скринях і яких він хотів мати ще більше.

Заволодівши містом, він розставив скрізь військові чати, які день і ніч обходили місто. А тоді вельми бундючно оголосив містові свій вирок.

Найвельможніші городяни повинні були, з мотузкою на шиї, з'явитися до його трону і привселюдно визнати свою провину. Всьому містові були пред'явлені найважчі злочини: віроломність, недодержання угод, зрада, непослух, заколот, бунт, образа величності. Імператор скасував усі привілеї, вольності, звичаї та права міста Гента і, наче сам Господь Бог, визначив його майбутнє: віднині всі його наступники, вступаючи на престол, даватимуть клятву додержувати тільки Concessio Carolina, тобто грамоти, дарованої ним місту на знак вічного поневолення.

Він зруйнував дощенту Сен-Бавонське абатство, щоб на його місці збудувати фортецю, звідки міг би, коли заманеться, продірявити груди своєї матері.

Як добрий син, що квапиться якомога швидше заволодіти спадком, він конфіскував усі маєтки й прибутки Гента, будинки, гармати і все військове спорядження.

Вважаючи, що місто надто добре захищене, він звелів дощенту зруйнувати Червону вежу, вежу на Жаб'ячій норі, Браампоорт, Стінпоорт, Ваальпоорт, Кетельпоорт і багато інших будівель, уславлених дорогоцінними скульптурами з каменю.

Коли потім іноземці приїжджали в Гент, вони здивовано казали одне одному:

— Чудасія, та й годі: місто таке нудне й порожнє, а про нього розповідали стільки див!

А жителі Гента відповідали:

— Імператор Карл здер з міста його дорогоцінний пояс.

Говорили вони це з соромом і гнівом. А з міських руїн Карл наказав забрати цеглу на свою фортецю.

Він хотів геть сплюндрувати Гент, бо тоді місто ні працею, ні промисловістю, ні грішми не зможе стати на заваді його честолюбним задумам. А тому він звелів, щоб місто сплатило чотириста тисяч золотих флоринів, які відмовилось платити, крім того сто п'ятдесят тисяч одноразово, та ще по шість тисяч флоринів щороку. Місто позичило йому колись гроші. Карл мусив сплачувати щорічно сто п'ятдесят ліврів. Тепер він скасував свої боргові зобов'язання і збагатився, сплативши в такий спосіб свої борги.

Гент любив його і не раз допомагав йому, але він устромив йому кинджал у груди і пив його кров, бо там уже мало залишилось молока.

Потім він накинув оком на Роланда, прекрасного дзвона, і звелів на язиці його повісити того, хто вдарив у нього на ґвалт, щоб скликати місто захищати свої права. Він не пожалів і самого Роланда, язика своєї матері, язика, яким вона промовляла до Фландрії, — Роланда, гордого дзвона, що сказав сам про себе:

Als men my slaet, dan is't brandt,

Als men my luyt, dan is't storm in Vlaenderlandt.

Як я дзвоню, то десь горить,

Як б'ю на ґвалт, гроза повстань у Фландрії гримить.

Вважаючи, що його мати говорить надто голосно, він зняв дзвона. І тоді стали говорити, що Гент умер, бо його син вирвав йому язика залізними кліщами.

29

Одного по-справжньому весняного дня, ясного і свіжого, коли вся природа аж пашіла коханням, Сооткін сиділа з шитвом коло відчиненого вікна, Клаас наспівував якусь пісеньку, а Уленшпігель грався з песиком, натягнувши на нього суддівську шапочку. Песик махав лапами, наче оголошував кому присуд, хоч насправді намагався лише скинути з голови свою прикрасу.

Раптом Уленшпігель зачинив вікно, забігав по кімнаті, застрибав по стільцях і лавах, простягаючи руки вгору до стелі. Сооткін і Клаас побачили, що він хоче впіймати гарненьку невеличку пташину, яка влетіла в вікно, пищала від жаху і, тріпочучи крильцями, притулилась у куточку біля сволока.

Тільки Уленшпігель намірився її схопити, як раптом Клаас жваво сказав до нього:

— А чого це ти стрибаєш?

— Щоб її впіймати, — відповів Уленшпігель. — Впіймаю, посаджу в клітку, дам їй насіння, і вона буде мені співати.

Тим часом пташина з жалібним пискотінням знову пурхнула і почала літати по кімнаті, б'ючись об віконні шибки.

Уленшпігель знову став її ловити; тоді Клаас поклав йому на плече свою важку руку й сказав:

— Так, так, лови, посади в клітку і примусь її співати пісень для себе. Але я також замкну тебе в клітку з міцними залізними ґратами і примушу співати. Ти любиш бігати, але більше не побігаєш, сидітимеш у холодку, коли тобі буде холодно, і пектимешся на сонці, коли хотітимеш у холодок. А потім у неділю ми підемо собі, а тебе забудемо, ні їсти, ні пити не залишимо і вернемось тільки в четвер, а тоді й побачимо, що наш Тіль уже мертвий, задубілий.

Сооткін плакала. Уленшпігель схопився.

— Чого ти? — запитав Клаас.

— Відчиню вікно для пташки, — відповів він.

І справді, пташечка (а це був щиглик) з радісним криком вилетіла в вікно, знялася, як стріла, в повітря, потім сіла на гілку сусідньої яблуні, почала чистити дзьобиком пір'ячко і, розсердившись, стала на всі заставки шпетити Уленшпігеля своєю пташиною мовою.

Клаас тоді сказав йому:

— Сину мій, ніколи не позбавляй свободи ні людини, ні тварини, бо свобода — це найбільше благо на землі. Дай можливість кожному грітися на сонечку, як йому холодно, і спочити в холодочку, як йому жарко. І хай Бог судить його найсвятішу величність за те, що він спершу закував у кайдани вільну віру у Фландрії, а тепер засадив у клітку рабства і славний Гент.

30

Філіпп узяв за дружину Марію Португальську[60], володіння якої приєднав до іспанської корони. Дружини своєї він зовсім не любив, хоч і мав від неї дона Карлоса, злого виродка.

Королева хворіла після пологів і лежала в постелі. Біля неї зібралися придворні дами, а між ними і герцогиня Альба.

Філіпп часто залишав королеву саму, щоб подивитися, як палять єретиків. Усі придворні кавалери і дами робили так само. Разом з усіма ходила дивитися і герцогиня Альба, вельможна доглядальниця королеви.

Саме тоді інквізиція[61] засудила одного фламандського різьбара-католика за те, що він понівечив статую мадонни: один чернець замовив йому вирізьбити з дерева Матір Божу, але не хотів заплатити домовленої ціни.