Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 12

Тоді різьбар понівечив долотом обличчя статуї, сказавши, що краще знищить свій твір, аніж віддасть за безцінь.

Чернець доніс на нього як на іконоборця, його взяли на страшні тортури і засудили спалити живцем.

Під час тортурів йому спалили підошви ніг, і коли його вели з тюрми на вогнище, вбраного в сан-беніто[62], він криком кричав:

— Відріжте мені ноги! Відріжте мені ноги!

Філіпп ще здалеку з насолодою слухав ці несамовиті зойки. Але він не сміявся.

Придворні дами залишили королеву Марію саму, щоб побачити спалення, а після всіх і герцогиня Альба, почувши зойки різьбара, пішла від королеви, щоб помилуватися таким чудовим видовищем.

Коли прийшов Філіпп і весь його почет — принци, графи, дворяни і дами, — різьбара прикували довгим ланцюгом до стовпа, обкладеного навколо в'язками соломи і хмизу, так що приречений міг вибрати місце, де менше пекло, і смажитись на повільному вогні або на сильному — як до вподоби.

І всі з цікавістю дивились, як він, майже голий, напружував усі свої душевні сили проти нестерпної муки.

Саме того часу королева Марія мучилася від спраги на своєму ліжку. Вона побачила на таці половину дині. Ледве звівшися з ліжка, вона дістала її і з'їла геть усю.

Від крижаної дині вона почала тремтіти, вкрилась холодним потом і безсило впала на підлогу, не маючи змоги й ворухнутись.

— Ох! — простогнала вона. — Якби ж хто поклав мене в ліжко, я б нагрілась.

І тоді вона почула зойки нещасного різьбара: "Відріжте мені ноги!"

— Ах! — скрикнула Марія. — Що це там виє? Чи не пес віщує мені смерть?

Цю мить різьбар, побачивши навколо себе лише ворожі іспанські обличчя, згадав Фландрію, країну мужніх, схрестив руки і, тягнучи за собою довгого ланцюга, пішов просто на палаючі в'язки соломи й хмизу. І, ставши зі схрещеними руками на вогонь, він скрикнув:

— Ось як умирають фламандці перед очима іспанських катів! Відрубайте ноги, та не мені, а їм, щоб не ходили більше дивитися на страту! Хай живе Фландрія! Фландрія навіки!

І дами, бачивши його твердість, заплескали в долоні і просили для нього пощади.

Але він уже вмер.

А королева Марія плакала, тремтіла всім тілом, аж цокотіла зубами від холоду близької смерті і, простягнувши руки й ноги, кричала:

— Покладіть мене в постіль, я хочу нагрітись!

І вмерла.

Отак, згідно з віщуванням Катліни, доброї чарівниці, Філіпп усюди сіяв смерть, кров і сльози.

31

А Уленшпігель і Неле щиро кохали одне одного.

Кінчався вже квітень, всі дерева стояли в цвіту, всі рослини сповнилися соками, чекаючи травня, що йшов на землю розкішний, як павич, пишний, як букет, і соловейки на деревах прославляли його.

Уленшпігель і Неле часто гуляли вдвох по дорогах. Вони міцно держалися за руки. Уленшпігелеві було це приємно. Іноді він обіймав її за стан, щоб краще підтримувати, як він казав. І вона була щаслива, хоч і не говорила ні слова.

Лагідно линув шляхами легіт, несучи пахощі полів; море вдалині шуміло і мліло на сонці. Уленшпігель був гордий та пишний, як молоде бісеня, а Неле сором'язно-щаслива, як маленька свята в раю.

Вона схилила голівку йому на плече, а він брав на ходу її руки, цілував у лоб, у щоку, в любі уста. І вона не говорила нічого.

Так минали години. Втомлені від спеки і спраги, вони пили молоко у селян, але це їх не освіжало.

Вони сідали на траву біля каналу. Неле мовчала, бліда і задумана. Уленшпігель стривожено дивився на неї.

— Тобі сумно? — питала вона.

— Так, — відповідав він.

— Чому?

— Я й сам не знаю, — казав він, — але оті яблуні й вишні в цвіту, це задушне повітря, ніби напоєне грозою, ці стокротки, що рожевіють на луках, білий терновий цвіт навколо нашого дому… Хто мені скаже, чому я почуваю такий сум і завжди готовий чи вмерти, чи заснути? І серце моє так сильно б'ється, коли я чую, що прокинулись пташки на деревах, коли бачу, що прилетіли ластівки. Тоді мені хочеться полинути вище місяця, вище сонця. Мені стає то холодно, то жарко. Ах, Неле! Я не хотів би втекти геть з цього нікчемного світу, чи краще, хотів би віддати тисячу життів для тої, яка мене покохає…

Але вона мовчала і лише радісно усміхалася, дивлячись на Уленшпігеля.

32

В поминальний день Уленшпігель вийшов із собору в компанії кількох халамидників свого віку. Замішався між них і Ламме Гудзак, наче ягня поміж вовків.

Ламме намірився добре почастувати всю компанію питвом, бо його мати давала йому в неділю і в кожне свято по три патари.

Він повів їх до Яна ван Любеке в "Червоний щит" — in den Rooden Schildt — і замовив куртрейського пива — dobbelknollaert'а.

Випивка їх розігріла, і, коли у них зайшла мова про службу Божу, Уленшпігель просто заявив, що похоронні відправи дають користь тільки попам.

Але був у їхній компанії зрадник, — він доніс на Уленшпігеля, як на єретика. Незважаючи на материні сльози, на невідступні батькові благання, Уленшпігеля схопили й посадили в тюрму. Місяць і три дні сидів він за ґратами у льоху, не бачивши й живої душі. Наглядач з'їдав три чверті його їжі. А тим часом збирали довідки, якої він поведінки — доброї чи поганої, і довідались, що це тільки лихий пустун, який любить поглузувати з інших, але ніколи він не блюзнив на Господа Бога, на Діву Марію, на святих угодників. А тому і вирок був дуже лагідний, бо інакше могли б йому поставити розпеченим залізом тавро на лобі або збити канчуками до крові.

Та, зважаючи на його юність, суд присудив тільки, щоб він у першій же церковній процесії ішов за священиком у самій сорочці, босий, з непокритою головою, зі свічкою в руці.

І було це на вшестя.

Коли процесія знов підійшла до собору, Уленшпігель зупинився перед ним і голосно вигукнув:

— Дякую тобі, Господи Ісусе! Дякую вам, святі отці! Солодкі ваші молитви для душ, що перебувають у чистилищі; вони їх освіжають. Бо кожне Ave — це відро води, що ллється на їхні спини, а кожен Pater — то цілий цебер.

Народ слухав його з великою побожністю, але і не без посмішок.

На Зелені свята він також мусив іти з процесією, знову ж таки в самій сорочці, босоніж, з непокритою головою і з свічкою в руці, а як верталися, то мусив зупинитися біля паперті і, тримаючи побожно свічку, хоч і скорчив смішну гримасу, голосно і виразно промовити:

— Якщо молитви християнські взагалі вельми полегшують муки душ у чистилищі, то молитви священика собору нашого, чоловіка святого і всіма чеснотами уславленого, так гасять вогонь пекельний, що він умить перетворюється на солодкий шербет. Але дияволам, що мордують грішників, не перепадає з цього ані краплини.

І знову народ вельми побожно слухав його, хоч і не без посмішок, а священик усміхався у святобливому задоволенні.

І тоді вже тільки Уленшпігель був вигнаний з країни фландрської на три роки з умовою відбути прощу до Рима і вернутися з відпущенням від папи.

Клаас мусив заплатити за вирок три флорини і дати синові на дорогу один флорин та прочанське вбрання.

У день прощання Уленшпігель із скрухою в серці обійняв Клааса і Сооткін — свою засмучену матір, що ридма ридала. Вони його проводжали далеко за місто, а з ними разом проводжали його чимало городян і городянок.

Клаас, вернувшись у свою халупу, сказав до дружини:

— Знаєш, жінко, це надто жорстоко за кілька дурних слів так суворо карати молодого хлопця.

— Ти плачеш, чоловіче, — мовила Сооткін, — значить, любиш його більше, ніж удаєш, бо ридання чоловіка все одно, що плач лева.

Але він не відповів нічого.

Неле заховалась у стодолу, щоб ніхто не бачив, що й вона плаче за Уленшпігелем, а потім пішла оддалік від Сооткін, Клааса і решти городян, а коли побачила, що Уленшпігель залишився сам, підбігла до нього і кинулась йому на шию:

— Ти зустрінеш багато гарних дівчат, — сказала вона.

— Гарних, можливо, — відповів Уленшпігель, — але таких свіжих, як ти, напевне ні, бо вони всі засмагли на сонці.

Довго йшли вони разом. Уленшпігель був задуманий і лише іноді промовляв:

— Вони мені ще заплатять за свої панахиди.

— За які панахиди і хто має платити? — запитала Неле.

Уленшпігель відповів:

— Усі настоятелі, священики, паламарі, вся духовна братія і інша їхня черевата шатія, від вищого до нижчого, що морочать нас дурними забобонами. Якби я оце був зараз при добрій роботі, то так і знай, що через оту прощу три роки пішло б як у прірву, все одно, що вони вкрали б. А тепер зазнає збитків тільки бідолашний Клаас. Але за цих три роки вони мені стокротно заплатять, і я їм ще проспіваю похоронну месу за їхні ж грошики.

— Годі ж бо, Тілю, май розум у голові, вони тебе можуть спалити живцем, — сказала Неле.

— Я не згорю, — відповів Уленшпігель.

І вони розлучились: Неле вся в сльозах, а він сповнений образи та гніву.

33

У середу, в базарний день, минаючи Брюгге, він побачив, як кат і його прислужники вели якусь жінку. За ними йшла величезна юрба інших жінок, які горлали, кричали, шпетили її на всі заставки різними брудними лайками.

Побачивши, що її сукня обвішана шматками червоної матерії, а на шиї, на залізному ланцюгу, висить камінь правосуддя, Уленшпігель зрозумів, що ця жінка торгувала юним і свіжим тілом своїх дочок. Йому сказали, що зветься вона Барбара, а чоловік її Ясон Дарю, і що в цьому одязі мусить вона обійти все місто, поки не вернеться знову на Великий ринок. Там вона зійде на ешафот, що вже споруджений для неї. Уленшпігель пішов з галасливою юрбою. Вернувшись на Великий ринок, кати повели її на ешафот, прив'язали до стовпа, потім насипали біля її ніг горбочок землі і притрусили травою, що мало означати могилу.

Уленшпігелеві сказали також, що її вже батожили в тюрмі.

Тоді він помандрував далі і дорогою зустрів Анрі Марішаля, старця-ледацюгу, якого вже ніби вішали у Вест-Іпрському каштелянстві[63]. Він показував навіть і сліди на шиї від мотузки. "Я вже висів у повітрі, — казав він, — але звернувся зі щирою молитвою до Галльської Божої Матері, щоб мене врятувала, і, коли судці й підсудки вже пішли, сталося справжнє чудо: мотузок не задушив мене, а раптом урвався, і я гепнувся на землю, живий та здоровий".

Проте трохи згодом Уленшпігель дізнався, що цей пройдисвіт, врятований від мотузки, зовсім не Анрі Марішаль і що йому дозволено вештатися скрізь, де хоче, і брехати все, що хоче, лише тому, що він має грамоту з печаткою і підписом настоятеля Галльського собору, бо завдяки отому базіканню Анрі Марішаля валки прочан сунули до собору, і чималі пожертви робили всі ті, що нюхом чули, близько від себе чи далі, шибеницю.