Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 14

З цього знову між ними виникла бійка, всяк хотів копнути другого ногою, вдарити кулаком, головою, та всі вони влучали в повітря, бо брати Товстопикі, бачачи, що непереливки, стали їх розбороняти. Удари сипалися градом, але все на вітер, лише один випадково трапив господаря по обличчі. Той розлютився і став обшукувати всіх, але знайшов лише стару ладанку, сім ліарів, три гудзики від штанів, чотки і більш нічого.

Тоді він хотів замкнути їх у свинячий закут на хліб і на воду, поки вони не розплатяться.

— А хочеш, — мовив Уленшпігель, — я поручуся за них?

— Чом би й ні, — відповів господар, — якщо хто поручиться за тебе.

Виявили згоду брати Товстопикі, та Уленшпігель відхилив це, сказавши:

— За мене поручиться священик.

Пам'ятаючи панахиди, він пішов до священика і розповів йому, що господаря "Мисливського рогу" посів диявол, що він ні про що не говорить, лише про свиней і сліпих: то ніби свині пожерли сліпих, то сліпі пожерли свиней у вигляді різних страв смажених і варених. Під час отих нападів господар, мовляв, потрощив усе в заїзді, і тому Уленшпігель просить його превелебність прийти й звільнити бідолаху від диявола.

Священик пообіцяв прийти, тільки не зараз: він підраховував парафіяльні прибутки, звідки намагався урвати дещо й для себе.

Бачачи нетерпіння священика, Уленшпігель сказав йому, що прийде з жінкою господаря — хай панотець сам з нею поговорить.

— Ну то приходьте вдвох, — сказав той.

Уленшпігель вернувся до господаря і мовив йому:

— Я щойно бачив священика, він поручиться за сліпих. Поки ви тут їх постережете, господиня зі мною піде до нього, він їй ствердить те, що тільки-но мені говорив.

— Ну то йди, жінко, — сказав господар.

Господиня пішла з Уленшпігелем до священика, який все ще мудрував, як би що урвати. Коли вона ввійшла з Уленшпігелем, священик нетерпляче махнув їм рукою, щоб ішли собі, сказавши їй:

— Не турбуйся, через день-два я допоможу твоєму чоловікові.

Вертаючись до заїзду "Мисливський ріг", Уленшпігель казав сам собі:

"Священик заплатить сім флоринів, оце й буде моя перша панахида".

І він дременув звідси, а за ним і сліпці.

36

Другого дня, спіткавши на шляху великий натовп людей, Уленшпігель пристав до них і скоро довідався, що вони йдуть в Альземберг, бо там сьогодні відпуст.

Він бачив, як старі жінки йшли босоніж, задом наперед, щоб за флорин відпокутувати гріхи якихось вельможних дам. На узбіччі дороги, під звуки скрипки, баса й дуди, прочани справляли бенкет, їли смажене й пряжене і запивали bruinbier'ом. Запах смаженого м'яса здіймався до неба, як ніжний фіміам.

Та були й інші прочани, брудні, нужденні, обідрані. Вони йшли на відпуст також задом наперед, за що церква платила їм по шість солів.

За ними стрибав задом наперед якийсь банькатий, лисий чоловічок і весь час бурмотів молитву.

Уленшпігель хотів дізнатись, чому це він мавпує раків, став перед ним і почав стрибати так само, як і він. Скрипки, сопілки, баси, дуди, зойки і мурмотіння прочан супроводили ці танці.

— Гей ти, голомозий! — гукнув Уленшпігель. — Чого це ти по-чудернацьки так біжиш? Для того, щоб напевне впасти?

Той нічого не відповів, лише мурмотів молитву.

— Може, ти хочеш полічити дерева на шляху? — запитав Уленшпігель. — А може, заодно хочеш знати, скільки листя на деревах?

Чоловічок, що саме проказував "Вірую", дав йому знак мовчати.

— А може, — провадив Уленшпігель, все стрибаючи так само поперед нього, — може, ти раптово з глузду з'їхав, що все йдеш задом наперед. Але хто хоче добути від дурня розумну відповідь, той сам не дуже розумний. Чи не так, голомозий?

Але той уперто мовчав, а Уленшпігель все стрибав і так стукотів підошвами сандалій, що брук під ним дуднів, наче порожній ящик.

— А може, ви німий, пане добродію? — допитувався Уленшпігель.

— Ave Maria, gratia plena et benedictus fructus ventris tui, Jesu[67], — бубонів чоловічок.

— Чи ви не глухі? — запитав Уленшпігель. — Зараз побачимо. Кажуть, що глухі не чують ні похвали, ні лайки. Ану з чого в тебе барабанні перетинки в вухах, зі шкіри чи з бронзи! Ліхтар ти без свічки, нікчемо без пуття, ти гадаєш, що схожий на людину? Це станеться тоді, коли людей робитимуть з ганчір'я. Чи бачено коли таку жовтезну пику, таку облізлу голову? Хіба, може, на шибениці. Ти, напевне, висів уже коли-небудь?

Уленшпігель усе стрибав, а чоловічок, розсердившись, завзято стрибав задом наперед і бурмотів свої молитви з прихованою злістю.

— Може, ти, — вів далі Уленшпігель, — не розумієш фламандської вченої мови, то я розмовлятиму з тобою по-простацькому. Якщо ти не прожера, то п'яниця, якщо не п'яниця, то хлепчеш воду або страждаєш від страшенного запору, а як не від запору, то від бігунки; якщо ти не розпусник, то каплун, якщо є де поміркованість, то вона міститься не в бочці твого черева, і коли на тисячу мільйонів чоловік, що живуть на землі, є один рогоносець, то це напевне ти.

На цьому слові Уленшпігель гепнувся задом на землю, аж ноги задер, бо лисий чоловічок так молоснув його під ніс, що йому аж іскри посипалися з очей. Потім спритно навалився на нього, незважаючи на свою вагу й черевце, і почав гамселити його по чому попало, і удари градом посипались на худе Уленшпігелеве тіло. Навіть і палиця випала в нього з рук.

— Оце тобі наука буде, — мовив чоловічок, — щоб знав, як морочити статечних людей, що йдуть на відпуст. Бо, хай тобі відомо буде, йду я в Альземберг, як заведено, просити святу Діву Марію, щоб жінка моя скинула дитину, яку понесла під час моєї відсутності. Щоб сподобитися в неї такої великої милості, треба було стрибати задом наперед з двадцятого кроку від свого дому аж до самих церковних сходів, не промовивши й слова. А ти мені перебив усю рахубу, і тепер доведеться починати все заново.

Уленшпігель, схопивши свою палицю, вигукнув:

— Я тобі покажу, негіднику, як користатися допомогою Матері Божої, щоб убивати дітей у материному лоні!

І він так відлупцював злого рогоносця, що той, напівмертвий, залишився на шляху.

А до неба, як і раніш, здіймалися зойки прочан, звуки скрипок, басів, дудок і, наче справжнісінький фіміам, пахощі смаженини.

37

Клаас, Сооткін і Неле посідали якось біля грубки і завели розмову про нашого прочанина, що десь мандрує.

— Доню, — мовила Сооткін, — чому ж ти силою своїх юних принад не вдержала його назавжди біля нас?

— На жаль, — відповіла Неле, — не могла.

— Це тому, — докинув Клаас, — що якісь інші чари з більшою силою тягнуть його і ніяк не дають спокою, хіба лише тоді, як він напихає пельку.

— Він поганий злюка! — зітхнула Неле.

— Що злюка, — мовила Сооткін, — я згодна, а що поганий, то ні. Щоправда, у мого сина Уленшпігеля обличчя не грецьке і не римське, але це ще й краще. Бо в нього швидкі фландрські ноги, гострі карі очі, як у франка з Брюгге, а ніс і рот — наче робили їх два лиси, добре освічених у мистецтві хитрощів і скульптури.

— То хто ж тоді, — запитав Клаас, — створив йому ці ледачі руки й ноги, що такі швидкі, як зачують розвагу?

— Його надто юне серце, — відповіла Сооткін.

38

Саме того часу Катліна вилікувала у Спільмана цілющими травами бика, три барани, свиню, але нічого не могла вдіяти з коровою Яна Белоона. Той обвинуватив її в чаклунстві, сказавши, що вона наврочила худобину, бо коли давала їй зілля, то гладила її і говорила з нею, і вже ж не як, а по-сатанинському, бо чесний християнин не може розмовляти з тваринами.

Отой-то Ян Белоон додав, що він сусіда Спільмана, у якого вона вилікувала бика, три барани й свиню, а його корову отруїла, без усякого сумніву, з намови Спільмана, бо він заздрить йому, Белоону, що ґрунт у нього краще оброблений, а тому й краще родить. На підставі свідчень Пітера Мелемейстера, чоловіка статечного життя і добрих звичаїв, а також і Яна Белоона, які ствердили, що Катліна у всьому Дамме відома як ворожка і що це вона, без сумніву, отруїла корову, Катліна була ув'язнена і засуджена до тортур, поки не визнає всіх своїх злочинів.

Її допитував старшина, страшенно злий від перепою, бо цмулив горілку цілими днями. Коли вона стала перед ним і членами Vierschare[68], її піддали першому катуванню.

Кат роздягнув її, скрізь поголив волосся, потім пильно оглянув, чи не приховані де в неї чаклунські ознаки.

Нічого не знайшовши, він прив'язав її до лави мотуззям. А вона голосила:

— Мені соромно лежати голою перед чоловіком. О Діво Маріє, дай мені вмерти!

Тоді кат накрив їй мокрим полотном груди, живіт, ноги, потім, піднявши лаву, почав наливати їй у горло гарячу воду і влив стільки, що вона аж роздулась. Потім перекинув лаву.

Суддя запитав Катліну, чи визнає вона свою вину. Вона відповіла знаком, що ні. Кат знову налив їй у горло гарячої води, та Катліна виблювала все.

Тоді за наказом лікаря її розв'язали. Вона не могла говорити, лише била себе в груди, щоб показати, що гаряча вода ошпарила її. А коли суддя побачив, що вона вже отямилась від першого катування, він їй сказав:

— Признайся, що ти відьма і що ти наврочила корову.

— Не можу цього сказати, — відказала Катліна. — Я люблю тварин, люблю всім своїм слабким серцем. Я скоріше собі заподію шкоду, а не беззахисним тваринам. Я давала корові таке цілюще зілля, що воно не могло їй зашкодити.

Але суддя на те:

— Ти дала їй отрути, бо корова здохла.

— Пане старшина, — відповіла Катліна, — я вся тут у вашій владі, але насмілюсь сказати, що тварина так само, як і людина, може вмерти від хвороби, незважаючи на допомогу костоправів. Я присягаюсь Христом-Богом, який вмер на хресті за гріхи наші, що хотіла вилікувати цю корову цілющим зіллям і не робила їй зла.

Суддя крикнув тоді розлютовано:

— От чортова почвара, не хоче признаватися. Ану візьміть її на другі тортури!

І він вихилив велику склянку горілки.

Кат посадив її на віко дубової труни, що стояла на козлах. Це віко, зроблене дашком, було гостре як лезо. В печі горів великий вогонь, бо вже був листопад.

Катліну, що сиділа на гострому ребрі труни, узули в тісні черевики з шкіри-сириці і підсунули до вогню. Як тільки гостре віко почало впинатися в її тіло, а сириця на черевиках збіглася від вогню і неймовірно здушила їй ноги, вона закричала:

— Ой болить, рятуйте! Дайте мені отрути!

— Присуньте-но її до вогню ближче, — наказав суддя.