Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 56

Це нас боронитиме краще, ніж ескорт із двадцяти ландскнехтів. Хто тепер насмілиться зачепити могутнього, непереможного Ламме? Незрівнянного Ламме, який, наче бик, одним ударом в живіт, у всіх перед очима, звалив на землю Силача Піра, що носить ослів, наче ягнят, і піднімає на плечі вози з пивними барилами? Всяк тутечки вже знає, що ти Ламме грізний, Ламме непереможний, і я їду під твоїм захистом. На нашому шляху тебе всі впізнають, і ніхто не посмів на тебе вороже й глянути, а що на світі поважають хоробрих, то дорогою перед тобою лише скидатимуть шапки, кланятимуться та шанобливо вітатимуть, і все завдяки силі твоїх страхітливих кулаків.

— До ладу ти кажеш, — мовив Ламме і випростався в сідлі.

— Я кажу правду, — вів далі Уленшпігель. — Он бачиш, з першої хати уже визирають зацікавлені обличчя? Всі показують пальцями, що їде Ламме, грізний переможець. Ти бачиш, як заздрісно дивляться на тебе ці чоловіки, як ці жалюгідні боягузи скидають перед тобою шапки? Вклонися й ти їм, Ламме, голубе мій. Не зневажай бідолах. Чуєш? Вже й діти знають твоє ім'я і боязко його вимовляють.

І Ламме гордо їхав попереду, вітаючись з усіма, наче король. А чутка про його силу бігла перед ним від села до села, від міста до міста, аж до самого Льєжа, Шок'є, Невіля, Везена і Намюра, проте вони обминали їх через пригоду з трьома проповідниками.

Довго вони так мандрували, тримаючись берегів річок і каналів. І скрізь на спів жайворонка відповідав півень. І для боротьби за свободу скрізь кували, виливали, точили зброю і доставляли на судна, що йшли понад берегом. А від митного огляду її ховали в бочки, ящики, кошики.

І всюди траплялися добрі люди, що приймали зброю разом а порохом, кулями й ховали в певному місці до слушного часу.

Ламме їхав з Уленшпігелем, а слава про його непереможність бігла поперед нього, аж він, зрештою, й сам повірив у свою велику силу, сповнився гордощів і войовничості і став відпускати собі бороду. І Уленшпігель дав йому прізвисько Ламме Лев.

Проте Ламме недовго витримав бороду, бо волосся лоскотало його, і він уже четвертого дня дозволив бритві пройтися по своєму звитяжному обличчю, і воно знову з'явилося перед Уленшпігелем, як ясне сонечко, — кругле й повне від доброго харчу.

Нарешті вони прибули в Стокем.

28

Коли вже зовсім посутеніло, вони залишили своїх ослів у Стокемі, а самі пішли в Антверпен.

І тут Уленшпігель сказав до Ламме:

— Бач, яке величезне місто? Тут згромаджуються скарби з усього світу: золото, срібло, прянощі, золочена шкіра, гобелени, сукна, оксамит, вовняні тканини й шовк; квасоля, горох і всяке зерно, м'ясо, сало й борошно; вина лувенські, намюрські, люксембурзькі, льєзькі, брюссельські й арсхотські, вина з Бюле, виноградники якого підступають до самих намюрських брам, вина рейнські, іспанські, португальські, арсхотська наливка з родзинок, яку називають там landolium, бургундське, мальвазія і багато інших. Вся набережна завалена товарами. І всі ці багатства землі і людської праці з усіх усюд приваблюють туди найвродливіших повій.

— Ти розмріявся, — зауважив Ламме.

Уленшпігель відповів:

— Можливо, я зустріну тут і Сімох. Мені ж тоді сказали шукати "там, де кров, де море сліз, на руїнах". Бо хто ж найбільше спричиняється до сліз, як не повії? Хіба ж не на повій божевільні чоловіки витрачають свої червінці, що так дзенькотять і виблискують, свої коштовності, ланцюжки, персні, а від них ідуть обскубані, обдерті, без камзолів, а то й без сорочки, тоді як повії жиріють на цьому грабунку. Де чиста, червона кров, що текла в їхніх жилах? Тепер це пасока, а не кров. Або ж чи не б'ються за них без милосердя на ножах, на шпагах, на кинджалах, щоб тільки задовольнити свою хіть їх ніжним, солодким тілом? А чиї трупи, бліді, закривавлені, тягають з місця бійки, як не божевільних закоханців? Коли батько сидить і похмуро проклинає когось, коли сиве його волосся ще більше сивіє від горя, коли виплакано всі сльози і очі висихають від пекучого болю за сином, що марно загинув, коли мати, мовчазна й бліда як смерть, невтішно плаче, світу божого не бачить за своїм горем, — хто винний у цьому? Повії, що тільки й люблять себе та гроші й тримають біля своїх золотих поясів на припоні всіх у світі, хто й думає, й працює, й філософує. Авжеж, це там треба шукати Сімох, і ми підемо, Ламме, до тих дівчат. Може, й твоя жінка там. Отже, одним пострілом уб'ємо двох зайців.

— Гаразд, — сказав Ламме.

Було це наприкінці літа, коли вже сонце золотить листя каштанів, коли пташки співають на деревах, коли й найменша комаха дзижчить і радіє, що так тепло в траві.

Ламме плентався поруч з Уленшпігелем вулицями Антверпена, понуривши голову, ледве тягнучи своє тіло, наче йому доводилось нести на собі цілий будинок.

— Ламме, — звернувся до нього Уленшпігель, — ти вдався в журбу. А хіба ж не відаєш, що нема нічого шкідливішого для шкіри, як журба? Коли й далі будеш журитися, то шкіра облупиться на тобі клаптями. Ото гарне діло буде, як тебе зватимуть Ламме Облуплений!

— Мені їсти хочеться, — перебив його Ламме.

— Ну, то ходімо закусимо, — сказав Уленшпігель.

І вони пішли до Старого узвозу, де наїлися choesel'ів і напилися dobbelknol'я досхочу.

І Ламме більше не скиглив. І Уленшпігель сказав:

— Хай буде благословенне добре пиво, що, наче сонце, осяяло твою душу! Ти смієшся, аж черево трясеться. Як я люблю дивитися, коли твої тельбухи танцюють від радості!

— Мій сину, — мовив на те Ламме, — вони б затанцювали ще веселіше, якби я знайшов свою жінку.

— Ходімо тоді її шукати, — сказав Уленшпігель.

І вони пішли в квартал Нижньої Шельди.

— Дивись, — звернувся Уленшпігель до Ламме, — ось дерев'яний будиночок з гарненькими різьбленими віконцями. Зверни увагу на ці жовті завіски і червоний ліхтар. Там, сину мій, за чотирма бочками brumbier'a, uitzet'a[194], dobbelknol'я та амбуазького вина сидить чарівна baesine, так років п'ятдесяти з гаком. Кожного року на ній наростає новий шар сала. На одній бочці горить свічка, а на сволоці висить ліхтар. Там буває і темно і світло: темно — як любляться, світло — як платять.

— То це, значить, притулок диявольських черниць, а ця baesine — то їхня абатиса, — сказав Ламме.

— Атож, — підтвердив Уленшпігель, — це вона в ім'я Вельзевула веде стежкою гріха п'ятнадцять гарненьких, охочих до любощів дівчат, вона їх годує і дає притулок, тільки спати їм там не доводиться.

— То ти вже бував у цьому монастирі? — запитав Ламме.

— Хочу там пошукати твою жіночку, — сказав Уленшпігель. — Ходімо.

— Ні, — сказав Ламме, — я вже передумав і туди не піду.

— То невже ти хочеш, щоб твій друг пішов сам-один до цих Астарт?

— Хай і він туди не йде, — мовив Ламме.

— А якщо він мусить туди йти, щоб шукати Сімох і твою дружину? — сказав на те Уленшпігель.

— Я волів би краще поспати, — відповів Ламме.

— Ну, то заходь, — сказав Уленшпігель, відчиняючи двері і штовхаючи Ламме поперед себе. — Дивись: он там, за бочками, поміж двох свічок, сидить baesine. Кімната велика, дубова стеля почорніла, сволоки закурені. Попід стінами лави, кривоногі столи, на столах кухлі, келихи, склянки, — чарки, пляшки, чаші, дзбани та інше знаряддя пиятики. Посередині також столи й стільці, а на них жіночі накидки, позолочені пояси, оксамитові черевички, сопілки, козиці. Он у тому кутку сходи ведуть нагору. Лисий горбань грає на клавесині, що стоїть на скляних ніжках, від цього клавесин деренчить. Танцюй, череваню! Ось перед тобою п'ятнадцять краль: одні сидять на столах, інші — верхи на стільцях, та нахилилась, та випросталась, та сперлась на лікті, та розсілась, як пані, та лежить горілиць, та на боку — як котрій заманулося, хто в білому, хто в червоному, руки голі, плечі голі, груди відкриті. Вибирай, яка до вподоби. У одних відблиск свічок позолотив русяве волосся, залишивши в тіні їхні блакитні очі, в яких видно тільки вогкий тремтливий блиск. Другі, закотивши під лоба очі, мрійно виводять якусь німецьку баладу під звуки віоли. Треті — дебелі, тілисті, безсоромні брюнетки дудлять амбуазьке вино, виставляють напоказ свої голі до пліч руки, налиті, наче яблука, груди, що випирають із низько викочених суконь, і галасують на весь рот — одна по одній або всі разом. Послухай їх!

— К бісу сьогодні гроші! — казали красуні. — Сьогодні ми будемо кохатися, кохатимем молоденьких хлопців, юнаків, які нам припадуть до вподоби. І задарма! Ох боженьку! Пошли нам сьогодні тих, кого природа наділила чоловічою силою, пошли справжніх чоловіків, хай вони прийдуть сюди до нас! Вчора за гроші, а сьогодні задля втіхи! Хто хоче пити з наших уст? Вони ще вогкі від вина. Вино й поцілунки — це найвище блаженство! До всіх чортів удовиць, що сплять самотні! А ми — дівчата! Сьогодні день доброчинності. Молодим, сильним, гарним ми відкриваємо свої обійми. Вип'ємо! Що, маленька? Чи не перед любовним боєм забилося твоє серденько в грудях, як пташка в клітці? І як б'ється. Це годинник поцілунків. Коли ж прийдуть до нас повні серця і порожні гаманці? Хіба не чуєте ласої пригоди? Яка різниця між юним гезом і вельможним маркграфом? Вельможний платить флоринами, а юний гез пестощами. Хай живе гез! І на цвинтарі всіх побудимо!

Так говорили добрі, палкі й веселі з-поміж дівчат, що віддавали своє життя коханню.

Та були між ними й інші — з виснаженими обличчями, кощавими плечима: вони гендлювали своїм тілом, наче крамар у крамниці, і відкладали кожен гріш, виторгуваний за своє сухоребре тіло. Ті незадоволено бурчали:

— Хіба ми дурні, щоб за таку важку роботу та не брати грошей тільки через те, що молодим повійницям зайшов дур у голову! Їм бракує клепки в голові, а в нас усі. Ми не бажаємо на схилі віку валятися по канавах, як вони, нам плати, коли ми продажні. Чорта лисого на дурничку! Всі чоловіки гидкі, смердючі, всі вони ненажери, п'янюги, буркотуни. Це вони збивають з доброї путі бідолашних жінок!

Та молодші й гарніші зовсім їх не слухали і, весело попиваючи винце, гукали:

— Чуєте подзвіння в соборі? Це по мертвих. А ми всі живі і аж горимо! Й на цвинтарі всіх побудимо!

Побачивши стільки жінок разом, білявих і чорнявих, молодих і зів'ялих, Ламме засоромився і, опустивши очі, гукнув:

— Уленшпігелю, де ти?

— Він уже давно вмер, мій друже, — сказала гладка дівка, беручи його за руку.

— Вмер? — перепитав Ламме.

— Авжеж, — відповіла вона, — триста років тому, за компанію з Якобом де Костером ван Маарландом[195].

— Пустіть мене, — крикнув Ламме, — і не зачіпайте.