Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 74

Я їх маю при собі, щоб слушного часу, — а зараз він і настав, — ви пересвідчилися, наскільки цей чоловік упертий, і звільнили його або засудили згідно з законами і справедливістю. Ось пергамент, знайдений у сумці. Я його ще не чіпав і не знаю, чи вдасться його розібрати, чи ні.

Старшини страшенно збентежилися.

Суддя спробував розгорнути скручений пергамент, але це йому не вдавалось, і Йоос Дамман засміявся.

Один із старшин зауважив:

— Покладімо його у воду, а потім погріємо біля вогню. Якщо він злипся від якоїсь невідомої речовини, то вогонь і вода все одно відкриють нам таємницю.

Принесли воду. Кат розпалив великий вогонь. Крізь зелені віти липи справедливості здіймався в чисте небо сизий дим.

— Не кладіть листа у воду, — сказав один старшина, — бо якщо він написаний розчином нашатирю, то літери можуть змазатись.

— Ні, — сказав присутній тут лікар, — букви не змажуться, вода тільки розмочить липку речовину, яка не дає розгорнути це таємниче писання.

Пергамент поклали у воду, і, коли він розмок, його легко розгорнули.

— Тепер, — сказав лікар, — нагрійте його біля вогню.

— Так, так, — сказала Неле, — нагрійте біля вогню, пан лікар мав рацію, бо вбивця аж зблід і ноги в нього затремтіли.

На це мессір Йоос Дамман відповів:

— Я нітрохи не зблід і не тремчу, ти, відьомський виплодку, мужицьке поріддя, що хочеш смерті дворянина. Але тобі це не вдасться. Пергамент напевне згнив, пролежавши шістнадцять літ у землі.

— Пергамент цілий, — зауважив один старшина, — сумка на шовковій підкладці, а шовк не гниє у землі, і тому хробаки не сточили пергаменту.

Пергамент погріли на вогні.

— Пане суддя, пане суддя, — скрикнула Неле, — ось на вогні виступили літери! Накажіть прочитати, що там написано.

Коли лікар намірився читати, мессір Йоос Дамман простягнув руку, щоб вирвати пергамент. Та Неле, як вітер, прискочила до нього і схопила його за руку.

— Ти й не торкнешся до нього, — сказала вона, — бо там смертний вирок або тобі, або Катліні. Твоє серце тепер обливається кров'ю, душогубе, а наші серця сходять кров'ю вже п'ятнадцять років. П'ятнадцять років страждає Катліна, п'ятнадцять років горить її мозок у голові через тебе. П'ятнадцять років, як умерла Сооткін від мук. П'ятнадцять років, як ми ходимо обдерті, голодні і гордо терпимо тяжкі злидні. Читайте листа! Читайте листа! Суддя творить волю Божу на землі, бо він справедливий. Читайте листа!

— Читайте листа! — кричали, плачучи, жінки й чоловіки. — Молодець, Неле! Читайте! Читайте листа! Катліна зовсім не відьма!

І писар почав читати:

— "Благородному Гільбертові, синові Віллема Рейвіша, від дворянина Йооса Даммана привіт!

Щасливий друже!

Не марнуй грошей — не грай ні в карти, ні в кості. Я тобі зараз скажу, як виграти напевне. Зробімося з тобою дияволами, але гарними, такими, щоб у тебе вмить закохувалися жінки й дівчата. Будемо вибирати вродливих і багатих, і к бісу пошлемо поганих і бідних. І нехай платять за насолоду. На цьому я за півроку заробив у Німеччині п'ять тисяч rixdaelder'ів. Коли жінка полюбить, то ладна віддати коханцеві останню спідницю чи сорочку. Тільки уникай скупердяйок зі стиснутими губами — ті не квапляться платити за втіху. Щоб удавати вродливого диявола, коли твоя любка запросить тебе на ніч, сповіщай її криком якого-небудь нічного птаха про своє прибуття. А щоб мати вигляд справжнього страшного диявола, намаж обличчя фосфором, і він, поки вогкий, буде світитися. Правда, тхне він погано, але вони думатимуть, що то пекельний запах. Вбивай усіх, хто тобі заважатиме, — чоловіків, жінок, тварин.

Скоро ми з тобою підемо до Катліни, гарної, славної молодички, її донька Неле — моє поріддя, якщо Катліна була мені вірна, дівчина гарненька й привітна. Ти візьмеш її без великого клопоту; дарую її тобі, бо мене не обходять байстрюки, про яких і не можеш знати напевне, чиї вони. В її матері я вже витяг двадцять три каролю з лишком, увесь її достаток. Але вона ще десь ховає скарб (як здогадуюсь, бо не дурний же я), спадок єретика Клааса, спаленого в Дамме: сімсот каролю, що підлягають конфіскації. Але добрий король Філіпп, який спалив стільки своїх підданих, щоб забрати їхній спадок, не зміг цього разу накласти лапу на ці червінчики. А в моєму гаманці вони заважать більше, ніж у його. Катліна мені сказала, де вони. Ми поділимося з тобою тими червінчиками. Але ти мені віддаси більшу частину, бо це ж я дізнався про них.

А тих жінок, що будуть нам, як рабині, служити і вірно любити, візьмемо в Німеччину. Там ми навчимо їх удавати дияволиць та чортиць і закохувати в себе багатих городян і дворян, їм плататимуть за кохання дзвінкими rixdaelder'ами, оксамитом, шовками, золотом, перлами й різними дорогоцінностями, ну і ми будемо на це жити з ними. І таким чином без усякого клопоту станемо багатими і потихеньку від наших дияволиць і чортиць будемо розважатися з кращими за них, яких ми також примусимо платити нам за любов. Всі жінки дурні і шаліють перед чоловіком, який зумів розпалити в них любовний вогонь, що його вклав їм усередину Господь Бог. Катліна й Неле ще дурніші за інших, і коли повірять, що ми дияволи, то будуть слухатися нас без відмови. Ти називайся своїм власним ім'ям, але навіть і не згадуй батькового прізвища — Рейвіш. Бо в разі, коли жінок схоплять, ми втечемо, а вони нас не викажуть, бо не знатимуть, хто ми.

Ну, хай тобі щастить, мій любий! Фортуна всміхається молодим, як казав його найсвятіша величність небіжчик Карл V, великий мастак у ділах любовних і воєнних".

Закінчивши читання, писар додав:

— Ось і весь лист, а підписаний він: "Йоос Дамман, дворянин".

І народ закричав:

— Смерть душогубові! Смерть чаклунові! У вогонь спокусника! На шибеницю розбійника!

Тоді суддя промовив:

— Ану тихо, люди добрі, дайте нам спокійно й тверезо обміркувати справу цього чоловіка. — І, звернувшись до старшини, сказав: — Я хочу, щоб ви послухали й другого листа, якого знайшла Неле в зашитій кишені святкової сукні Катліни. Ось що в ньому написано:

"Чарівна відьмочко! Ось тобі рецепт зілля, що його прислала мені жінка самого Люцифера. При допомозі цього зілля ти зможеш полетіти на сонце, на місяць, на зорі, порозмовляти з духами стихій, які зносять наші молитви до Бога, літати над різними містами, селами, річками, полями й лугами. Змішай рівними дозами і звари: stramonium[220], solarium somniferum[221], блекоту, свіжий цвіт коноплі, беладонну і опій.

Якщо хочеш, то ввечері ми полетимо на шабаш духів, тільки люби мене дужче і не будь такою скнарою, як того вечора, коли ти відмовилась дати мені десять флоринів, сказавши, ніби їх у тебе нема. Я знаю, що ти ховаєш скарб, а не хочеш сказати, де він. Невже ж ти більше не любиш мене, моє серденько миле?

Твій холодний диявол Ганс".

— Смерть чаклунові! — закричав народ.

Суддя сказав:

— Треба порівняти почерки.

Порівняли, і виявилось, що обидва листи писала та сама рука.

Тоді суддя сказав до присутніх на суді дворян:

— Чи це справді стоїть перед вами Йоос Дамман, син старшини з Кейре, що коло Гента?

— Так, — гукнули вони.

— А чи знали ви, — запитав він знову, — мессіра Гільберта, сина Віллема Рейвіша, дворянина?

Один із дворяни на ім'я Ван дер Зікелен, відповів;

— Я з Гента, мій steen на площі архангела Михаїла. Я знав Віллема Рейвіша, дворянина, старшину з Кейре біля Гента Ось уже п'ятнадцять років, як у нього зник син двадцяти трьох років, картяр, гульвіса й ледащо. Але все йому прощалося через молоді літа. І з того часу він як у воду впав, ніхто його не бачив і не чув. Будь ласка, дайте я гляну на шпагу, кинджал і сумку небіжчика.

Оглянувши їх, він сказав:

— На руків'ї шпаги і кинджала я бачу три срібних риби на блакитному тлі. Це герб Рейвішів. Такий самий герб видно на золотому замочку сумки. А оцей другий, що то за кинджал?

Суддя відповів:

— Цей кинджал стримів у тілі Гільберта Рейвіша, сина Віллемового.

— Я бачу на ньому, — сказав дворянин, — герб Дамманів: зубчата вежа на срібному полі. І хай будуть мені свідками сам Бог і всі святителі його!

Інші дворяни підтвердили:

— Ми також свідчимо, що то герби Рейвішів і Дамманів. Хай нам поможе Бог і всі святителі його!

Тоді суддя сказав:

— На підставі свідчень, нами вислуханих, і листів, прочитаних на суді старшин, ми оголошуємо, що мессір Йоос Дамман — чаклун, убивця, спокусник жінок, крадій королівського добра і, як такий, винний в образі величності небесної і земної.

— Ви багато наговорили, панове судді, — сказав на те Йоос, — але не засудите мене, бо бракує достатніх доказів. Я не чаклун і ніколи не чаклував; біса я тільки вдавав із себе. Що ж до мого обличчя, яке світилось, то засіб, як це робити, відомий всім. А дання, яке я готував для неї, мало у своєму складі крім блекоти, рослини отруйної, тільки речовини, що викликають сон. Коли ця жінка, справжня таки відьма, його вживала, вона западала в сон, і їй верзлось, ніби вона летить на шабаш, ніби кружляє там у хороводі, обернувшись спиною до центра, поклоняється дияволу в подобі цапа, що сидить на престолі. А коли танець закінчувався, вона йшла цілувати його під хвіст, як роблять усі відьми, а потім віддавалася зі мною протиприродним пестощам, що тішили її розпусну душу. Якщо в мене були холодні руки й холодне тіло, то це ознака молодості, а не чаклунства. Любовна забава швидко нагріває. Але Катліна уперто вірила в те, що сама вигадала, і вважала мене за диявола, хоч я й був чоловік з м'яса й кісток, такий достоту, як і ви, отут присутні. Вона сама винна, що вважала мене за диявола і приймала у своє ліжко. Це ж гріх і ділом, і помислом проти Бога і Святого Духа. Отже, це вона, а не я, вчинила злочин чаклунства, вона повинна бути спалена на вогнищі як запекла і злостива відьма, що прикинулась божевільною, щоб приховати свої злочини.

Його перебила НеЛе.

— І ви слухаєте цього душогуба? — вигукнула вона. — Він, як продажна дівка з кружечком на рукаві, промишляє і торгує любов'ю. Ви чули його? Щоб урятувати себе, він хоче послати на вогнище ту, яка все йому віддала.

— Неле зла, — сказала Катліна,— не слухай її, Гансе, мій коханий.

— Ні, — промовила Неле, — ні, ти не людина, ти жорстокий, боягузливий диявол. — І, обійнявши Катліну, вона сказала: — Панове судді, не слухайте цього блідолицього злочинця.