Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 76

Господар барки і солдати-негідники стали ремствувати:

— От зрадник, — говорили вони, — годує ченців, треба донести на нього.

У Дордрехті барка пристала до Bloemenkey — до Набережної квітів.

Чоловіки, жінки, хлопчаки, дівчата юрбами побігли дивитися на ченців; показуючи на них пальцями та погрожуючи кулаками, гукали:

— Погляньте на цих шахраїв, на цих святенників, що тягли людські тіла на вогнище, а душі у вогонь вічний! Подивіться на цих розжирілих тигрів, на цих череватих шакалів!

Ченці похнюпили голови і не посміли й слова сказати. Уленшпігель помітив, що вони знову почали тремтіти.

— Ми знову голодні, добрий солдатику, — сказали вони.

Тоді озвався хазяїн барки:

— Хто завжди п'є, хоч скільки дай? Сухий пісок. Хто завжди пхає у свою пельку? Чернець.

Проте Уленшпігель пішов до міста, купив там хліба, шинки і великий дзбан пива.

— Їжте й пийте, — сказав він. — Ви наші полонені, але я вас урятую, якщо тільки зможу. Слово солдата — золото.

— Нащо ти їх годуєш? Вони ж тобі не заплатять, — казали негідники-солдати і почали нишком перешіптуватись: — Він обіцяв їх урятувати, треба за ним дивитися.

На світанку вони прибули в Бріль. Брама перед ними відчинилась, і voetlooper — гонець — побіг доповісти мессіру де Люме про їхнє прибуття.

Отримавши цю звістку, той поквапно одягнувся, сів на коня і в супроводі кількох вершників та озброєних піхотинців поїхав до брами.

І тут Уленшпігель удруге побачив лютого адмірала, одягнутого, як вельможний пан, що живе в розкошах.

— Здорові були, шановні панотчики, — глузливо сказав він. — Покажіть-но руки. А де кров графа Егмонта і графа Горна? Ви мені показуєте білі лапи, а на них же їхня кров!

Чернець, на ім'я Леопард, відповів:

— Роби з нами що хочеш. Ми ченці. Ніхто за нас не заступиться.

— Він правильно сказав, — озвався Уленшпігель, — бо чернець порвав з усім світом, з батьком, з матір'ю, з братом, сестрою, дружиною і коханою і в останню годину йому ні до кого звернутися. А все-таки, ваша вельможність, я спробую це зробити. Капітан Марін, підписуючи капітуляцію Горкума, дав обіцянку, що ченці будуть випущені на свободу нарівні з усіма. А тим часом вони були затримані без усякої на те причини. Я чув, що їх мають повісити. Монсеньйоре, уклінно прошу вас помилувати їх, бо слово солдата — золото.

— А ти хто такий? — запитав мессір де Люме.

— Монсеньйоре, — відповів Уленшпігель, — я фламандець, з прекрасної країни Фландрії, і селянин, і благородний дворянин — усе разом. Тиняюся по світу, хвалю все гарне і добре, глузую з глупоти на весь голос. Я і вас вихвалятиму, якщо ви додержите обіцянки, даної капітаном: адже слово солдата — золото.

Але солдати-негідники, що супроводили ченців, сказали:

— Монсеньйоре, він зрадник. Він обіцяв їх урятувати, давав їм хліб, ковбасу, шинку, пиво, а нам нічого.

Мессір де Люме звернувся до Уленшпігеля:

— Фламандський бродяго, ти потураєш ченцям, то й будеш повішений разом із ними.

— Не боюсь, — відповів Уленшпігель, — а слово солдата — золото.

— Чого це ти так розходився? — мовив де Люме.

— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.

Ченців зачинили в повітці, а разом з ними й Уленшпігеля. Тут вони хотіли одвернути його від єресі богословськими аргументами, але він, слухаючи їх, заснув.

Тим часом як де Люме сидів за столом, повним наїдків і напоїв, із Горкума прибув посланець від капітана Маріна з копією листа Мовчазного, принца Оранського, де наказувалось: "Представникам влади як у містах, так і на селі охороняти права й безпеку духівництва так само, як і всіх інших станів".

Гонець попросив провести його до самого де Люме, щоб віддати у власні руки копію листа.

— А де оригінал? — запитав його де Люме.

— У мого начальника Маріна, — відповів посланець.

— І цей мужлай сміє посилати мені копію! — скрикнув де Люме. — Де твоя перепустка?

— Ось, монсеньйоре, — відповів посланець.

Мессір де Люме почав голосно читати:

— "Монсеньйор і капітан Марін Бранд наказує всім начальникам, губернаторам і урядовим особам республіки вільно пропускати…"

Де Люме грюкнув по столу кулаком і розірвав перепустку.

— Боже милий! — вигукнув він. — Куди вже суне носа цей голодранець Марін! Таж він, поки не взяв Бріля, радий би був гнилого оселедця згризти. Величає себе монсеньйором і капітаном і посилає мені свої накази! Він наказує! Скажи своєму начальникові, хоч він і капітан, і монсеньйор, хоч він наказує і командує, а ченці будуть повішені, і то негайно, а разом з ними і ти, якщо цієї ж миті не зникнеш з-перед моїх очей.

І він так штурхонув гінця ногою, що той кулею вилетів із кімнати.

— Пити! — загорлав він. — Чи ви бачили такого нахабу, як Марін? Мене аж занудило від люті. Негайно ж повісити ченців у повітці, а цей фламандський пройдисвіт хай дивиться, як їх будуть вішати, і хай потім прийде до мене після страти. Побачимо, чи він тоді посміє сказати, що я погано вчинив. Боже милий! На якого біса всі оці горщики й склянки?

І він почав трощити все, що було під руками, посуд із брязкотом летів додолу, та ніхто не смів сказати йому й слова. Слуги хотіли позбирати битий посуд, та він не дозволив. Він вихиляв келих за келихом, ходив великими кроками по череп'ю, трощив його і ще більше лютував.

До нього привели Уленшпігеля.

— Ану-ну, — почав він, — то що там новенького з твоїми друзями ченцями?

— Їх повішено, — сказав Уленшпігель, — і мерзотник-кат, що повісив їх, розпоров одному після смерті живіт і боки, наче якій свині, щоб продати сало аптекареві. Слово солдата вже не золото.

Під ногами у де Люме затріщали черепки.

— То ти ще смієш перечити мені, — крикнув він, — скотино чотиринога! Ну то й ти помреш, і то ганебною смертю — не в повітці, а на площі, щоб усі бачили.

— Сором вам, — сказав Уленшпігель, — сором і нам. Слово солдата вже більш не золото.

— Чи замовкнеш ти, мідяна макітро? — крикнув де Люме.

— Сором тобі, — сказав Уленшпігель, — слово солдата більше не золото. Краще б ти карав мерзотників, що торгують людським салом.

Тоді мессір де Люме кинувся до нього і замахнувся, щоб ударити.

— Бий, — промовив Уленшпігель, — я твій в'язень, але зовсім тебе не боюсь. Слово солдата більше не золото.

Мессір де Люме вихопив шпагу і напевне вбив би Уленшпігеля, якби не нагодився Трелонг, який схопив його за руку і сказав:

— Що ти робиш? Це відважний хлопець, він не вчинив ніякого злочину!

Де Люме трохи отямився і сказав:

— Хай просить у мене пробачення.

Та Уленшпігель стояв на своєму:

— Не буду.

— Хай принаймні визнає, що я мав право так робити, — крикнув де Люме роздратовано. Уленшпігель відповів:

— Я не лизатиму чобіт панам. Слово солдата уже не золоте.

— Хай поставлять шибеницю, — наказав де Люме, — і відпровадьте його туди! Там він почує слово мотузяне.

— Нехай, — сказав Уленшпігель, — але я перед усім народом крикну: "Слово солдата вже більше не золото!"

Шибеницю поставили на Великому ринку. Звістка про те, що будуть вішати Уленшпігеля, хороброго геза, вмить облетіла все місто. Народ пройнявся жалем і співчуттям до нього. Всі кинулись на Великий ринок; мессір де Люме верхи на коні, також прибув до місця страти, щоб самому подати знак, коли вішати.

Він безжалісно глянув на Уленшпігеля, що стояв на сходах роздягнутий, в самій сорочці, з прив'язаними до тіла руками, з мотузкою на шиї, і на ката, готового до своєї справи.

Трелонг сказав йому:

— Монсеньйоре, помилуйте його, він же зовсім не зрадник. Ніколи ще не вішали людей лише за щирість і милосердя.

Чоловіки й жінки з натовпу, почувши Трелонгові слова, почали також кричати:

— Помилуйте, монсеньйоре, пожалійте й помилуйте Уленшпігеля!

— Цей мідноголовий дурень посмів зухвало мені перечити, — сказав де Люме. — Хай просить пробачення і визнає, що я зробив правильно.

— Чи згоден ти просити пробачення і визнати, що він зробив добре? — запитав Трелонг Уленшпігеля.

— Слово солдата вже більше не золото, — відповів Уленшпігель.

— Вішайте його, — сказав де Люме.

Кат уже хотів смикнути мотузку, коли раптом молода дівчина, вся в білому, з вінком на голові, збігла як несамовита на ешафот, кинулася Уленшпігелеві на шию і сказала:

— Він мій. Я беру його за чоловіка!

Весь народ заплескав у долоні, а жінки закричали:

— Щасти тобі, дівчино, що врятувала Уленшпігеля!

— А це ж що таке? — запитав мессір де Люме.

Трелонг відповів:

— Згідно зі звичаями цього міста, молода дівчина або неодружена жінка може врятувати засудженого від мотузки, коли оголосить на ешафоті, що бере його собі за чоловіка.

— Бог ще не покинув його, — сказав де Люме, — звільніть його.

Потім, їдучи повз ешафот, він побачив, що дівчина намагається розрізати мотузки на Уленшпігелеві, а кат не дає.

— А хто мені заплатить, якщо ви їх поріжете? — кричав кат.

Але дівчина не зважала на нього.

Побачивши таку милу, струнку, палку дівчину, де Люме злагіднів і спитав:

— Хто ти така?

— Я Неле, його наречена, — відповіла вона, — і прийшла з Фландрії шукати його.

— Добре зробила, — сказав він гордо й поїхав.

Тоді підійшов Трелонг.

— Молодий фламандцю, — сказав він, — чи, одружившись, ти залишишся в нашому флоті?

— Так, пане, — відповів Уленшпігель.

— А що ж ти, дівчино, будеш робити без чоловіка?

Неле відповіла:

— Якщо дозволите, пане, я буду плавати з ним і грати на сопілці.

— Гаразд, — сказав Трелонг.

І він дав їй два флорини на весілля.

А Ламме, плачучи й сміючись від радості, сказав:

— Ось іще три флорини: проїмо їх разом. Платитиму я. Підемо в "Золотий гребінець". Мій друг живий. Хай живе гез!

І народ заплескав у долоні, а вони пішли в "Золотий гребінець" і там почали бенкетувати. Ламме з вікна кидав народові гроші.

Уленшпігель сказав до Неле:

— Моя кохана, нарешті ти зі мною! Слава Богу! Вона тут тілом, серцем і душею! О, ці лагідні оченята, ці гарні, рожеві уста, з яких завжди виходили тільки добрі слова! Ти врятувала мені життя, моя пташечка мила! Ти заграєш на наших кораблях пісню визволення. Пам'ятаєш?.. Ні, не треба згадувати… Наша тепер оця щаслива година, і моє тепер це личко, ніжне, як квітка весною. Я в раю. Але ж… ти плачеш?..

— Вони вбили її, — мовила Неле.

І розповіла йому про своє горе.

І вони дивилися одне на одного і плакали з любові й журби.

На бенкеті вони пили і їли, а Ламме сумно дивився на них і говорив:

— Ах, жіночко моя, де ти?

Прийшов священик і звінчав Неле й Уленшпігеля.

Вранішнє сонце застало їх на шлюбній постелі.