Легенда про Уленшпігеля - Сторінка 75

У нього тільки одне бажання — бачити, як спалять мою матір, що тільки Богу Духа винна, бо хіба ж її вина в тому, що Господь уразив її божевіллям і що вона вірить усьому, що їй увижається. Вона багато вистраждала і тілом і душею. Не засуджуйте ж її на смерть, пайове судді! Нехай вона, ні в чому не винна, доживе спокійно сумне своє життя.

А Катліна все торочила:

— Неле зла, не вір їй, Гансе, мій володарю!

У натовпі жінки плакали, а чоловіки говорили:

— Помилуйте Катліну!

Йооса Даммана взяли знову на тортури, і він признався у всьому, що накоїв, після чого суддя і старшини ухвалили такий вирок: позбавити його дворянства й спалити живцем на повільному вогні, і цю кару він відбув другого дня перед ратушею, повторюючи до останнього подиху:

— Спаліть відьму, тільки вона винна! Хай проклятий буде Бог! Мій батько вб'є всіх суддів!

А народ гомонів:

— Чи бачили ви? Ще й кляне і зневажає Бога. Хай же здиха, як пес.

Другого дня суд ухвалив вирок і щодо Катліни. Її засудили на випробування водою в Брюггському каналі. Коли вона випливе, то буде спалена, як відьма, а коли втопиться, то значить, вона християнка, і поховають її по-християнському на цвинтарі.

А ще через день Катліну, босу, одягнуту в чорну полотняну сорочку, зі свічкою в руці, урочисто повели попід деревами до каналу. Попереду, співаючи похоронних молитов, ішли настоятель Собору Богоматері, вікарії і паламар з хрестом, а позаду — судді міста Дамме, старшини, писарі, громадські стражники, профос, кат і двоє його помічників. На обох берегах каналу зібралися величезні юрби — жінки плакали, чоловіки ремствували, і всі жаліли Катліну, що йшла покірно, як невинне ягнятко, не знаючи, куди й нащо її ведуть, і лише повторювала:

— Заберіть вогонь, голова горить! Гансе, де ти?

А серед натовпу Неле кричала:

— Утопіть і мене з нею!

Але жінки не пускали її до Катліни.

З моря дув пронизливий вітер. З сірого неба падав у воду дрібний град. Коло берега стояв човен, якого і взяв кат зі своїми помічниками ім'ям його королівської величності. З їхнього наказу Катліна спустилася в човен. Кат стояв біля неї і, як тільки профос подав знак, махнувши жезлом правосуддя, кинув її у воду. Вона поборсалась трохи, намагаючись виплисти, але не змогла і з криком: "Гансе, Гансе, рятуй!" — пішла на дно.

І народ сказав:

— Ця жінка не відьма.

Кілька чоловік кинулись у воду і витягли Катліну вже непритомну і геть задубілу, наче труп. Її віднесли в таверну і поклали біля великого вогню. Неле зняла з неї мокру одіж і переодягла в сухе. Опритомнівши, Катліна тремтіла й цокотіла зубами і тільки сказала: "Гансе, дай мені шерстяну накидку".

Катліна не могла більше нагрітись і третього дня вмерла. І її поховали на цвинтарі.

А Неле, зоставшись сиротою, переїхала в Голландію, до Рози ван Аувегем.

7

А Тіль Клаас Уленшпігель плаває на зеландських шхунах, буєрах, корветах.

Носить вільне море відважні фліботи, і на кожному по вісім, десять, а то й двадцять чавунних гармат. І вивергають вони смерть і погибель на іспанських катів.

Став він майстерним гармашем, Тіль Уленшпігель, Клаасів син; любо глянути, як він наводить, як точно влучає, як продірявлює борти ворожих кораблів, неначе вони з масла.

На капелюсі в нього срібний півмісяць з таким написом: Liever den Turc als den Paus — Краще служити туркові, ніж папі.

Коли він збігав на корабель легко, як кіт, спритно, як білка, завжди з якоюсь пісенькою і з веселими примовками, всі матроси здивовано питали:

— Чого це ти, хлопче, такий молодий? Бо ж кажуть, що ти вже давненько народився в Дамме?

— У мене зовсім нема тіла, тільки дух, — казав він, — а моя кохана Неле схожа на мене. Дух Фландрії, любов Фландрії — ми не помремо ніколи.

— А проте кров із тебе йде, як поранять, — казали матроси.

— Це тільки так здається, — відповів Уленшпігель, — насправді ж це вино, а не кров.

— То давай ми проштрикнемо тобі живота рожном.

— Тоді доведеться мені випорожнитись, — відповів Уленшпігель.

— Ти глузуєш із нас.

— Як гукнеш, так і відгукнеться, — відповідав Уленшпігель.

На щоглах їхніх кораблів мають гаптовані корогви католицьких церков. Самі гези одягнуті в оксамит, парчу, шовки, золоті й срібні ризи, в які одягаються абати під час урочистих відправ.

На головах митри, в руках патериці, попиваючи монастирське вино, — ось як несли гези вахту на своїх кораблях.

І дивно було бачити, коли з цих багатих шат висовувалась раптом міцна натруджена рука, що звикла стискати аркебузу, алебарду чи списа, і люди з суворими обличчями, обвішані блискучими пістолями й ножами, з золотих чаш пили абатське вино, що стало тепер вином свободи.

Вони співали й гукали: "Хай живе гез!" — і літали по океану й Шельді.

8

Саме тоді гези, серед яких були Ламме та Уленшпігель, взяли Горкум[222]. Командував ними капітан Марін. Цей Марін працював колись на греблі простим робітником, а тепер став страшенно пихатий і чванливий. Він підписав з Гаспаром Турком, захисником Горкума, капітуляцію, на підставі якої сам Турок, ченці, громадяни і солдати, що перебували в цитаделі, мали право вільно вийти з зарядженими мушкетами, з запасною кулею і з усім, що могли нести на собі, крім церковного майна, що ставало власністю переможців.

Проте капітан Марін з наказу мессіра де Люме хоч і випустив усіх громадян і вояків, але затримав дев'ятнадцять ченців.

Тоді Уленшпігель сказав:

— Слово солдата повинно бути як золото. Чому ж він не додержав свого слова?

Один старий гез відповів йому:

— Ченці — це пекельні виплодки, проказа, від якої гине народ, ганьба для країни. Відколи сюди приїхав герцог Альба, то вони позадирали носи в Горкумі. Особливо один із них, священик Ніколя, пихатіший за павича, лютіший за тигра. Кожного разу, коли він проходив зі святими дарами, з облатками, спеченими на собачому салі, він у злісній нестямі дивився на ті будинки, звідки не виходили жінки, щоб упасти навколішки перед ним, і доносив суддям на тих, хто не вклонявся перед його ідолом з глини і позолоченої міді. А інші ченці брали з нього приклад. Ось чому на Горкум і звалилось таке велике лихо, такі жорстокі кари і спалення. Капітан Марін добре зробив, що затримав ченців, а то вони, об'єднавшись з іншими, пішли б по селах, замках, містах і містечках і стали б підбурювати проти нас і під'юджувати народ, щоб палив нещасних реформатів. Псів тримають на цепу, поки не здохнуть. На цеп ченців, на цеп bloedhond'ів, кривавих герцогських псів. У клітку, за ґрати катів! Хай живе гез!

— Воно-то так, — мовив Уленшпігель, — але принц Оранський, друг свободи, вимагав, щоб усім, хто здався, була забезпечена свобода совісті і недоторканність майна.

Старі гези відповіли:

— Крім ченців. Так хоче адмірал, а він сам собі пан, він узяв Бріль. За ґрати ченців!

— Слово солдата — золото! Чому він його не дотримує? — стояв на своєму Уленшпігель. — З ченців у тюрмах знущаються страшенно.

— Видно, попіл не б'ється більше у твої груди, — сказали йому. — Сто тисяч родин, через королівські укази, мусили переселитись бозна-куди, на північний захід, в Англію, і понесли з собою ремесла, промисловість, багатства вашої країни. Отже, жалій тих, хто призвів нас до такої руїни! Відколи став панувати Карл П'ятий, він же і Кат Перший, і теперішній кривавий король — Кат Другий, то вже загинуло в муках сто вісімнадцять тисяч чоловік. Хто ніс похоронні факели при цих убивствах, горі, сльозах? Ченці та іспанські солдати. Невже ти не чуєш, як стогнуть душі загиблих?

— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель. — Але слово солдата — золото.

— Гаразд, — сказали вони. — А хто хотів відлученням і прокляттям зробити наш народ вигнанцем з-поміж народів? Хто озброїв би проти нас, якби змога, небо і землю, Бога і диявола і все їхнє кодло святих угодників та угодниць? Хто підливав бичачої крові в причастя? Хто пускав фальшиві сльози дерев'яним статуям? Хто, як не прокляті попи і зграї ченців-ледацюг, примушував нашу країну співати De profundis[223], і то для того тільки, щоб зберегти свої багатства, свій вплив на ідолопоклонників, щоб панувати в нашій нещасній країні за допомогою нищення, вогню, крові? В клітку вовків, що нищать людей на землі, в клітку гієн! Хай живе гез!

— Слово солдата — золото, — відповів Уленшпігель.

Другого дня прибув гонець від мессіра де Люме з наказом перевезти дев'ятнадцять полонених ченців із Горкума в Бріль, де був адмірал.

— Вони будуть повішені, — сказав капітан Марін Уленшпігелеві.

— Ні, поки я живий, — ні, — відповів той.

— Мій сину, — сказав Ламме, — хоч не кажи цього панові де Люме. Він лютий і повісить тебе разом з ними, це напевне.

— Я скажу тільки правду, — відповів Уленшпігель. — Слово солдата — золото.

— Якщо ти зможеш їх урятувати, — сказав Марін, — то веди сам барку в Бріль та візьми стерновим Рохуса і, якщо хочеш, Ламме.

— Візьму, — відповів Уленшпігель.

Барка стояла, прив'язана коло Зеленої набережної. В неї посадили дев'ятнадцять ченців. Рохус боязко взявся за стерно. Уленшпігель і Ламме, добре озброєні, сіли на носі. Голодних ченців вартували негідники-солдати, що затесалися між гезів лише задля грабунку. Уленшпігель дав ченцям їсти й пити.

— Це зрадник, — шепталися між собою солдати-негідники.

Дев'ятнадцять ченців зі смиренним виглядом сиділи посеред барки і аж тремтіли, хоч і був липень, ясно світило і пекло сонце, а з моря повівав теплий вітерець. Він надимав вітрила череватої барки, що важко врізалася в зелені хвилі.

Отець Ніколя звернувся до стернового:

— Рохусе, невже нас везуть на Поле шибениць? — Потім став клясти, повернувшись у бік Горкума: — О місто Горкум! Яке лихо жде тебе попереду! Прокляте будеш ти поміж містами, бо в тобі зросло насіння єресі! О місто Горкум! Ангел-хранитель не буде стояти на сторожі брам твоїх. Він більше не оберігатиме цнотливості жінок твоїх, не вселятиме відваги в чоловіків і не стерегтиме багатства твоїх купців! О місто Горкум! Будь ти прокляте навіки, нещасне!

— Прокляте, прокляте! — підхопив Уленшпігель. — Хіба заслуговує прокляття гребінець, що вичесав іспанські воші, чи пес, що порвав свого ланцюга, чи кінь, що скинув з себе жорстокого вершника? Сам ти будь проклятий, проповіднику безглуздий, коли тобі не подобається, що ламають палицю, хоч би й залізну, на спині тирана!

Чернець замовк, опустив очі і, здавалось, закам'янів у священному гніві.

Солдати-негідники, що затесалися між гезів заради грабунку, не відходили від ченців, які знову зголодніли.

Уленшпігель попросив для них сухарів і оселедців, але господар барки відповів:

— Кинути б їх у Маас, щоб вони нажерлися там свіжих оселедців.

Проте Уленшпігель дав їм увесь свій хліб і ковбасу, а також і все, що було в Ламме.