Летіть, хрущі - Сторінка 14

День у день. З ранку до вечора. Він уже мав великий мішок квасолі й мішок локшини з налиплим цукром. Мені хотілося поговорити з Ваврою, але він уже не любив мене. Він уже нікого не любив. А росіян і поготів, бо вони не привезли йому пана Ґольдмана.

Старий Вавра і спав в альтанці. Часом він стояв перед дверима альтанки, погрожував кулаком віллі й лаявся. Раніше він ніколи не лаявся. У віллі жили тридцять чи сорок росіян. Увечері вони часто співали пісень. Співали гучно, несамовито, але ніколи не фальшували. Вони були п'яні. Коли росіяни так гучно, несамовито співали у Вавриній віллі, мати забороняла мені йти з дому. Звичайно, я порушувала її заборону.

Одного вечора росіяни у Вавриній віллі співали особливо гучно. І росіяни в Архангеловому будинку також. Вони святкували Перше травня. Нашого майора не було вдома, він пішов на святкування до комендатури. Коли майора не було вдома, мати й пані фон Браун були неспокійні і знервовані. Я сиділа в нашій кімнаті на своєму ліжку. Сестра лежала біля мене й читала "Школу великодніх зайців". Це була єдина дитяча книжка, яку ми знайшли в бібліотеці серед си-ли-силенної грубезних книжок у шкіряних палітурках. Я вже знала ту писанину про великодніх зайців напам'ять, і сестра, звичайно, також. А проте я вихопила книжку в неї з рук, згорнула, крикнула, що вона моя, і сіла на неї.

Сестра вдячно сприйняла мій крок до сварки і бійки. їй теж було нудно. Вона дала мені ляпаса. Я схопила її за косу. Батько крикнув, що він, хай йому біс, хоче мати спокій, коли вже нарешті настало те Перше травня, Івани святкують і йому не треба лагодити годинників. Батько кричав тому, що не мав сигарет. Він мав величезну коробку тютюну, але скінчився цигарковий папір. Він набивав цигарковим тютюном люльку, але вона йому не смакувала.

Я ще дала сестрі легенького стусана, тоді підвелася з ліжка й пішла до дверей.

— Куди ти йдеш? — спитала мати. Вона стояла перед мискою з теплою водою і пробувала випрати без мила або прального порошку підштанки.

— До туалету,— сказала я, бо здебільшого казала так, коли тікала з дому.

Я зачинила за собою двері й побігла до сіней. Поминаючи кухню, я, на свій подив, побачила там, крім пані фон Браун, ще й перевдягненого Архангела з Ангелом. Архангел саме виголошував:

— Пані фон Браун, я мушу конче лишитися тут, хоч би мені довелося спати й долі! Сьогодні вони особливо лихі! Вони святкують те своє Перше травня і впиваються!

Сінешні двері були замкнені. Ключ, щоправда, стримів зсередини, проте замок гучно скреготів, коли його відмикали. Тож я тихенько подалася до салону, знов повз кухонні двері, й почула, як Архангел казав:

— Вони принесли ціле барильце червоного вина і троє відер горілки! Прошу вас, люба пані фон Браун, прихистіть мене! Ваш будинок перебуває під охороною пана майора, а пан майор — порядна, освічена людина, він не допустить ніякого паскудства!

Я вилізла на підвіконня вибитого вікна в салоні і стрибнула в кущ плюща. Тоді прихилилася до стіни будинку, дослухаючись до співу у Вавриній віллі й до галасу в Архангеловому домі. Він то був дуже гучний, то ставав досить тихий, залежно від вітру. Стіна, до якої я прихилилася, була холодна. Я глянула на небо, побачила на ньому одну зірку й вирішила, що то Венера. Пригадала, що Венера і ранкова, і вечірня зірка, так мені пояснював дідусь. Згадала дідуся, і стіна стала ще холодніша. Я вже тижнями не думала про дідуся. І тепер не могла збагнути, як так сталося, що я про нього не думала. Тоді був з'явився чоловік на літаку, чоловік у шкіряній шапці, а дідусь пішов додому, до Юлі, до бабусі. Він, мабуть, був уже десь над Альсом, коли ми дізналися про локшину в осередку нацистської партії, і я перестала думати про нього. Чи може хтось померти від того, що про нього перестають думати?

Я пішла до Кона, до його кухні-альтанки. Він сидів там у довгих сірих підштанках та сірій спідній сорочці з довгими рукавами й читав при свічці шматок газети. Коли я відчинила двері, він відклав її вбік.

— Добрий вечір, пані,— сказав він. Тоді підвівся, підійшов до шафи, витяг із неї шматок ковбаси і спитав мене: — Хочеш, пані?

Я похитала головою. У ковбасі було надто багато шматочків сала.

— Не хочеш? Не хочеш? — мовив він і поклав ковбасу назад до шафи. Він прислухався до співу та крику і стурбовано сказав: — Багато пити, багато співати. Недобре, недобре.

— Нічого, нічого! — мовила я.

Кон знову сів до столу, пересунув окуляри на кінчик носа, тоді знов назад і заявив:

— Добрий людина п'є, стає поганий людина. Не знає більше, що робити!

Я роздивилася Конову газету. Не тільки мова була чужа, а й літери інші. Я показала на рядок, надрукований великими жирними літерами:

— Коне, що тут написано?

— Там написано,— мовив Кон,— що війна скоро скінчиться!

— Але ж вона вже скінчилася! — вигукнула я.

-Скінчилася тут,— пояснив мені Кон,— не скінчилася у цілій Німеччині! Нацист іще бореться. Ще стріляє!

Він віддер клаптик газети, скрутив його у вузеньку трубочку й наповнив її чорним ламким тютюном. Ламкий чорний тютюн звався махоркою. Кон узяв свічку й запалив від неї цигарку з махорки.

— Якщо війна скоро зовсім скінчиться, то ви тоді всі поїдете до Росії? — спитала я.

Кон кивнув головою.

— І ви раді, що поїдете?

Кон глянув на мене маленькими очима крізь грубі скельця окулярів і здвигнув плечима. Цигарка, що застрягла в нього у щілині між спідніми зубами, звисала над схожою на дощового черв'яка губою. Ще не згаслий попіл падав на Конові підштанки.

— Чи ви раді? — спитала я ще раз.

— П'ять років не був удома,— промурмотів Кон — Багато змінилося. Багато, багато цілком змінилося!

— А чого ви не з ними? — Я показала пальцем у напрямку Ваври-ної вілли, в напрямку святкування.— Чому ви не співаєте? Чому не кричите? Чому не п'єте?

Кон випхав товстим червоним язиком недопалка із щілини між зубами. Він упав додолу, трохи потлів і погас. Кон зітхнув.

— Я не п'ю. Я не кричу!

— Але ж ви вмієте співати?

Кон усміхнувся і заспівав. Він співав тихим, глибоким голосом, яким співають колискову. Слова пісні були не російські. Я могла б довго сидіти отак і слухати, як Кон співає. Може, я й довго сиділа отак і слухала. Я вже не знаю. Та враз відчинилися двері й до альтанки зайшов Ґеральд. Він сказав:

— Слухай, Кристель, твоя мама скоро впаде в істерику. Вона шукає тебе по всьому будинку.

— Ну то й що, нехай шукає,— вперлася я.

— Іди вже,— наполіг Ґеральд,— минула одинадцята! Кон перестав співати і скрутив нову цигарку.

— Пані, пані,— сказав він,— треба робити, що мама хоче!

Я, лаючись, підвелася і поволі, нога за ногою, вийшла слідом за Ґеральдом із кухні-альтанки.

— Чого ти вічно біжиш до того схибненого гнома? — спитав Ґеральд.

— Сам ти схибнений гном!

-Слухай, у нас ночують Архангел із Ангелом, вони бояться росіян!

— Я давно знаю!

Вікна у нас були темні, тільки з кухонного вікна ще падало слабке світло.

Ми рушили в напрямку того маленького ясного чотирикутника кухонного вікна на тлі великого чорного чотирикутника будинку. Серед пагонів плюща під кухонним вікном лежало щось темне, велике, і хропло. То був наш оздоблений медалями старшина. Він не належав до моїх приятелів. У нього були непривітні очі й тонкі зціплені губи. Він справляв враження небезпечного. Але тепер він лежав долі з роззявленим ротом і заплющеними очима, хропів і навіть гадки не мав, що я стою перед ним, глузливо посміхаюсь і дивлюся на нього згори вниз. Від нього тхнуло горілкою. Він був безпорадний. Це мене тішило. Я хотіла б мати ліхтарика, щоб краще роздивитися на нього. А ще мені кортіло плюнути в його роззявлений рот. Але я боялася, від того він міг прокинутися.

Ґеральд смикнув мене за рукав.

— Ходімо звідси, ходімо вже,— прошепотів він. Чути було, що він дуже схвильований — Я щось маю, щось знайшов, ходімо звідси, я покажу тобі!

Ґеральд потяг мене від освітленого чотирикутника й від старшини. Він щось тримав у руці.

— Я спіткнувся об нього,— мовив він — Він лежав біля п'яного старшини!

Ґеральд тримав у руці пістолета старшини.

— Вітаю,— захоплено прошепотіла я. А тоді спитала: — Що ми з ним зробимо? Треба сховати його!

-Де?

— Під плющем!

— Нізащо! — сказав Ґеральд — Я більше не підійду до того проклятого старшини. А то ще прокинеться, тварюка!

— То, може, в тачці садового гнома?

На це Ґеральд пристав. Ми побігли за будинок на луку. Було досить темно, і ми довго шукали, поки знайшли гнома з тачкою. Він був перекинутий. Ми поставили його на ноги, Ґеральд поклав пістолета в тачку, а я наскубла на луці пучок трави і прикрила його. Потім ми тихенько вернулися до будинку й залізли в нього крізь середнє вікно салону. Біля дверей до кімнати дядьків щось ворухнулося, там хтось стояв. Я перелякалася.

Та мені не було чого лякатися. Біля дверей стояла моя мати. Вона не дуже й лаяла мене. Була вже надто стомлена.

20

КОРОТКИЙ СОН. ПОРОЖНЄ ЛІЖКО БАТЬКІВ. СТРАХ. АВТОМАТ. СТАРШИНА. ПОЗБАВЛЕННЯ МЕДАЛІВ. НАГОРОДЖЕННЯ МЕДАЛЯМИ

Хоч, мабуть, давно минула північ, я ніяк не могла заснути. Поруч, тісно притиснувшись до мене,— бо вночі вона присувалася все ближче до мене,— скреготала вві сні зубами сестра. А часом ще й цмокала язиком. Позад мене весь час перевертався на ліжку батько. Ліжко рипіло. Батько стогнав. Мати гучно хропла. Крізь зачинені вікна долинав гамір росіян. Я вже не могла розрізнити, чи він долинав із Вавриної вілли, чи з будинку Архангела. Я засунула великого пальця до рота. Він мав присмак трави й землі. Я згадала нарваний пучок трави та пістолета і посмоктала пальця. Тепер присмак став гіркий. Я вирішила заснувати банду. Банду зі справжнім пістолетом. Я вигризла зубами землю, що набилася під нігті, і проковтнула. Потім задерла ноги й пошкрябала вказівними пальцями рук між пальцями ніг. За цією приємною роботою я заснула.

За якийсь час я прокинулася, розплющила очі й переконалася, що ще тільки починало розвиднятися. Я заплющила очі, перевернулася на живіт і спробувала заснути, знов спіймати ниточку гарного, приємного сну. Але заважав гамір. Невже росіяни й досі святкують? А чи це, бува, не високий, верескливий Архангелів голос? Я підвелася на ліжку й озирнулась навколо. Широке ліжко, на якому спали батько з матір'ю, було порожнє.