Летіть, хрущі - Сторінка 15

Біля столу їх також не було. Взагалі не було в кімнаті. Сестра сиділа в ліжку, накинувши ковдру на плечі, і розгублено дивилася на мене.

— Що сталося? — спитала я.

Сестра й далі дивилася на мене. Вона засунула в рот чотири пальці й покусувала їх. Я перелізла в її ліжко, притулилася до неї і ще раз спитала, що сталося. Сестра й сама добре не знала. Коли вона прокинулася, в кімнаті були солдати. Лихі солдати з гвинтівками. Вони зігнали маму й тата з ліжка.

— Куди?

Сестра не знала. Я дістала свою сукню. Вона лежала біля мого ліжка.

— Куди ти хочеш іти? — спитала сестра.

— Піду глянути, що там робиться,— промурмотіла я — Голос чути з кухні.

Я надягла сукню і аж тоді помітила, що надягла навиворіт. Рубці були назовні. Але це не мало значення. Однаково сукня була препогана.

— Я боюся тепер виходити з кімнати! — прошепотіла сестра.

— А я боюся лишатися тут! — відповіла я.

Тоді сестра також одяглася. Ми босоніж вибралися з кімнати і через салон якомога тихіше підійшли до кухні. Ми тремтіли. Не тільки зі страху, а й тому, що вдосвіта було доволі холодно. Двері до кухні були зачинені. Тепер я добре чула, що там лементував Архангел. Кричав:

— Згляньтеся, згляньтеся...

Та багато гучніше за Архангела кричав якийсь росіянин. Він був дуже розлючений. Я нахилилася до шпарки на ключ, але нічого не побачила, крім жовто-сірої плями. Раз та жовто-сіра пляма наблизилася до самої шпарки, тоді знов віддалилася. Я зрозуміла, що за дверима стоїть хтось у російській уніформі. Я справді не хотіла заходити до кухні. Я ніколи не була героїнею. А проте раптом опинилася посеред кухні, і сестра, спотикаючись, увійшла за мною. Як я зненацька там опинилася, не знаю. Або, заглядаючи у шпарку, схопилася за дужку і двері відчинилися, або солдат за дверима почув наше з сестрою шарудіння й відчинив їх.

Я стояла й не могла ворухнутися, як не могла ворухнутися малою дитиною, коли дуже боялася, дуже-дуже боялася.

Я не зводила очей із автомата біля самої себе. Того автомата тримав оздоблений медалями старшина. Він сидів біля столу. На столі стояла пляшка вина. Старшина втупив у мене очі.

Автомат хилитався туди й сюди. Але для мене він стояв непорушно, це було єдине, що стояло непорушно. Все інше в кухні оберталося, оберталося навколо автомата. Старшина, плита, двоє солдатів біля дверей, кухонний стіл, пляшка вина на ньому, вікно і обкладена блакитними кахлями стіна, під якою стояли всі: батько, пані фон Браун, мати, а тепер уже й сестра, Гільдеґард, Архангел, Ангел, Геральд. Я добре чула, що в кухні говорили, кричали, шепотіли.

— Стань біля нас! Та йди ж сюди! — сказав батько.

— Але ж ми під охороною пана майора! — лементував Архангел.

— А що він хоче? — крізь плач питала Гільдеґард. Старшина в одно кричав:

— Усім кінець! Тобі кінець! І тобі кінець! Усім кінець!

Тоді я відчула на потилиці чиюсь руку. Мозолясту, шорстку, як рашпіль. Я прихилилася до тієї руки. Налягла на неї всією своєю вагою.

Солдат, якому належала та рука, сказав тихо, біля самої мене:

— Тобі йти, стати біля мами, не кричати, бути тихо, не кричати. Я впізнала той голос. То був голос майорового чистильника

уніформи. Я добре знала той голос. Ми з ним часто гралися у слинника. Він казав: "Што ето такое?" Я казала те саме по-німецькому. Він казав: "Ето кровать". Я казала те саме по-німецькому. Він казан: "Ето кніґа". Я казала те саме по-німецькому. Він казав: "Ето ведро". Я казала те саме по-німецькому.

Рука, яку я знала, голос, який я знала, довели мене до блакитної стіни й поставили біля матері. Мати поклала мені руку на плече. Цс не сподобалося старшині. Автомат показав на матір. Мати зняла руку з мого плеча. Вона сказала, не зводячи очей із автомата:

— Той ідіот із п'яної голови загубив свого пістолета і вважає, що ми його вкрали.

— Він лежить у гномовій тачці на луці,— сказала я в цівку автомата. Видно, сказала надто тихо. Мати й далі дивилася на автомат.

Старшина поклав його впоперек на коліна, схопив пляшку зі столу й почав пити. Він пив так жадібно, наче помирав зі спраги. Мені хотілося, щоб він пив вічно, ніколи не переставав. Мені легше було дихати, коли автомат лежав у старшини на колінах, коли очі у старшини були заплющені, а рот заткнутий пляшкою. Я ще раз сказала матері:

— Він лежить у гномовій тачці!

— Та не пащекуй же! — просичала мати.

— Він справді там, ми з Ґеральдом...

— Цить!

Я нічого не розуміла. Ми могли б принести пістолета й повернути його п'яному старшині. Він тоді напевне заспокоївся б. Чого мати не може збагнути цього? Треба сказати батькові! Батько стояв біля матері під стіною. Мені й так дужче хотілося стояти біля батька. Я шаснула повз матір і втиснулася між нею і батьком.

Старшина з пляшкою помітив, що під стіною щось заворушилося. Він поставив пляшку, схопив автомата і знов закричав. Він був геть п'яний. Тепер не тільки автомат, а й сам старшина хилитався. Він спрямовував автомат навіть у напрямку дверей, які охороняли два солдати. Ті злякано пригиналися. Я сказала батькові:

— Пістолет лежить у гномовій тачці! Батько відповів мені так само, як і мати:

— Не пащекуй!

— А як я принесу його?

— То він тебе застрілить, бо йому конче хочеться застрілити того, хто в нього вкрав пістолета!

То старшина застрілив би мене? Я глянула йому в обличчя. Мені довелося присилувати себе дивитися старшині в обличчя, а не на автомата. Але у старшини вже не було обличчя. Були чуб, очі, рот, ніс. Були щетина на бороді і відстовбурчені вуха. А проте з усього того не виходило обличчя. Воно все перестало пасувати одне до одного, розпалося на частини, розкришилося і не складалося докупи. Про таке обличчя не можна було сказати нічого певного, анічогісінько. Мені перехотілося йти по пістолета.

Старшина поклав автомата на стіл і знов почав пити. Тоді відставив пляшку й заплакав. Сльози потекли по зарослих щетиною щоках на підборіддя й зліпили докупи обличчя, що було розкришилося, розпалося на шматки. Старшина знов мав обличчя! Він ридав ридма. Я не розуміла, що він казав, розуміла тільки, що він в одно торочив "Сталін", та й "Сталін", та й "Сталін".

Батько потім пояснив мені, що він казав. Старшина, ридаючи, жалівся, що йому вже не було нащо жити, відколи в нього вкрали пістолета, і що він так осоромився перед Сталіним. Сталін страшенно розгнівався б на нього за втрату пістолета й перед усіма солдатами, посеред Москви, під час великого параду понизив би його від старшини з багатьма, багатьма медалями до простого солдата без жодної медалі! А життя без медалей нічого не варте, ні його, ні наше. Тоді старшина почав зривати зі своїх грудей усі медалі. Він уже не кричав і нічого не казав, тільки гірко плакав. Медалі лежали на підлозі, на столі, одна зачепилася за халяву чобота. Чистильник уніформи схвильовано, безпорадно, злякано перешіптувався біля дверей із другим солдатом.

Батько зітхнув, промурмотів: "Стерво, прокляте стерво!" — і повільно рушив до старшини. Той шлях був три кроки завдовжки, але батько долав його дуже довго. Мати схопила мене за плече і так уп'ялася в моє тіло нижче від ключиці, що там потім тижнями не сходили синці. Мати міцно трималася за мене, а я молилася старшині. Старшина був тепер богом. Батько здолав ті три кроки. Бог наставив автомата в живіт батькові, але не вистрілив. Батько повільно, дуже повільно підтяг ногою стільця й почав умовляти старшину. Тихо, лагідно й по-російському. Серед усіх тих слів, яких я не розуміла, я знов раз по раз чула "Сталін", та й "Сталін", та й "Сталін".

Бог-старшина опустив автомата й поставив його між коліньми. Батько сів на стільця, безперервно щось кажучи, нахилився, далі щось кажучи, підняв одну медаль, не перестаючи казати щось, і повісив її старшині на груди. Старшина знов похитнувся, почав опиратися, хотів зірвати медаль із грудей, але не зірвав, дався, щоб батько повісив йому ще одну медаль і ще одну.

Батько вішав медалі на груди старшині так обережно, як вішають тендітні скляні дзвіночки і срібні кульки на різдвяну ялинку. Коли всі медалі знов опинилися на грудях у старшини,— крім одної, що лежала під столом і її ні батькові, ні старшині не було видно,— старшина поклав голову батькові на плече, промурмотів: "Товаришу, то-наришу..." — і заснув.

Батько однією рукою міцно тримав старшину, щоб він не впав із плеча, а другою витяг автомата з-поміж його колін. Старшина здригнувся, щось буркнув, але не прокинувся.

Чистильник уніформи біля дверей сердито забурчав. Він не хотів, щоб батько тримав у своїй руці автомата. Автомати належали тільки російським рукам. Батько простяг автомата чистильникові уніформи. Той повільно підійшов ближче, схопив автомата й вирвав його з батькової руки. Він і далі бурчав, але не був сердитий. Він просто не знав, що йому робити. В душі він був неабияк вдячний батькові за те, що той утихомирив старшину. Але батько так довго й так добре говорив по-російському, що чистильщикові уніформи стало зрозуміло: цей чоловік — німецький солдат, який, мабуть, не один рік пробув у Росії. Може, і в тому селі, з якого походив чистильник і від якого нічого не лишилося, крім кількох розвалених хатин.

Чистильник уніформи довго дивився на мого батька. Тоді глянув на солдата, що лишився біля дверей. Той кивнув головою. Чистильник уніформи також кивнув головою, усміхнувся і сказав батькові:

— Ти приятель!

Я навчила цих слів чистильника напередодні під час гри у словника.

Батько показав на автомата і щось промовив по-російському. Чистильник завагався, проте солдат біля дверей гукнув: "Да, да!" Тоді й чистильник сказав: "Да, да!" — витяг магазин із автомата, сховав набої до своєї кишені й прихилив автомата до столу. Потім підняв старшину зі стільця на ноги. Здавалося, що в старшини немає жодної кістки в тілі. Він осів і обернувся в жовто-сіру купу.

— Стерво,— промурмотів чистильник уніформи. Цього слова не я його навчила. Він його вже знав. Чистильник схопив осілого старшину попідруки, а солдат, що

стояв біля дверей, підійшов і схопив його за ноги. Вони підняли його, а батько взяв автомата й поклав йому впоперек грудей на медалі. Солдати занесли старшину до бібліотеки, де було його ліжко.

Батько відітхнув з полегкістю і витер хусточкою лоба та шию.