Летіть, хрущі - Сторінка 13

Він часом закрадався в льох до сховку з харчами, брав банку з консервами й ледь відтягав за язичок гумове кільце між вінцями банки й накривкою. Так у банку попадало трохи повітря, і через два-три дні на темно-рудій підливі з'являлася тоненька плівка ясно-зеленої плісняви.

Мати щодня спускалася до льоху й зі свічкою оглядала запаси. Чи, бува, якась миша не зазіхнула на мішки з квасолею-локшиною-горохом. Виявивши при цьому запліснявілу оленятину чи абрикоси в зелених цятках, вона сумно несла банку нагору й бідкалася:

— Знов одна банка запліснявіла. В льоху надто волого!

Ми також бідкалися й підморгували одне одному, поки мати обережно зішкрябувала з підливи плісняву, а Брауниха пильно стежила, щоб вона не занадто розганялася, щоб не змарнувалася жодна дрібка коштовної їжі.

— Прошу вас,— казала Брауниха і ковтала слину, дивлячись на ту їжу,— прошу вас, від якоїсь там латочки плісняви ще ніхто не вмер!

Проте дні з оленятиною траплялися коли-не-коли — рідкісна зміна в нескінченних посиланих цибулею і помащених олією пайках локшини.

Часом я куштувала їжу з Конової кухні. Та хоч як я любила Кона, а його зварених у великому казані страв не любила. Щоранку до нашого садка приїздив на однокінному возі солдат і вивантажував перед альтанкою продукти. Кон сумно дивився на них, чухав шию там, де кінчалася щетина від бороди й починалося шовковисте волосся на грудях, і питав:

— Пані, пані, що ми сьогодні варимо?

— Свинячу печеню,— пропонувала я, коли серед продуктів, що їх привіз поставник, був великий шмат свинини. Коли солдат привозив городину, я вигукувала: — М'ясо з городиною! — А коли він привозив мішок рису, казала: — Запіканку з рису!

Кон завжди захоплено кивав головою на мої пропозиції і облизувався тведим темно-червоним язиком.

— Пані, пані! Рис із цукор! І яйце, і великий родзинки, і клаптики яблук!

Ніс у нього тремтів із радості, наче він уже міг понюхати ванільний цукор у запіканці. І тоді Кон ставив на свою чорну плиту велетенський казан, повний води. А коли вода закипала, кидав у нього все, що постачальник привіз,— байдуже, що то було. А крім того, додавав три ополоники смальцю, дві пригорщі зернистої рудуватої солі й ополоник борошна.

Одного разу Кон розбив у казан ще й сорок одне яйце,— я добре порахувала. Оскільки білок почав пінитися, рідини в казані все більшало й більшало, і врешті вона закапала через вінця на плиту. Кон у відчаї бігав навколо плити і довгою дерев'яною ложкою збивав піну. Та її не меншало, а ще більшало, вона лилася через вінця, сичала й випаровувалася. Альтанку сповнював страхітливий сморід.

Я стояла біля плити й хихотіла:

— Нічого, нічого!

Якраз на куховарстві Кон нітрохи не розумівся. Він був кравцем, а не кухарем.

— Чому ж вони саме вас зробили кухарем? — спитала я його. Кон показав на окуляри з товстими скельцями:

— Очі недобрі стріляти! — Тоді показав на свої криві ноги з пласкими ступнями: — Ноги зовсім недобрі маршувати! — Потім ударив себе кулаком у груди і сказав: — Кравець Кон зовсім недобрий робити війну!

— Нічого, нічого! — відповіла я.

Відколи перші двоє росіян сімнадцять разів по тричі постукали в наші двері, минуло чотири дні. Тепер наш дім був повний росіян. В альтанці був Кон із кухнею. У спальні пані фон Браун був майор. У сусідній кімнаті жили чистильник його уніформи і ще один солдат, рудий і прищуватий. На першому поверсі розташувалася військова карна частина. Там було шестеро чи семеро людей, серед них три жінки, гладкі жінки з довгим волоссям, заплетеним у косу, всі у чорних вовняних панчохах. Вони були дружинами офіцерів карної частини. Одна звалася Людмила. У неї в панчохах були дірки, з однієї завжди виглядав великий палець. Людмила була найнепривітніша з усіх. Я намагалася не попадатися їй на очі.

У бібліотеці жив старшина з багатьма медалями. Як він був п'яний, то гучно співав. Коли чистильник уніформи стукав у його двері, він замовкав. Крім того, в нашому будинку часто бували також солдати, що жили в інших віллах. Вони приходили і йшли собі, коли хотіли.

Батько перестав клопотатися мною. Він мав інший клопіт. Узагалі ж він щодня був п'яний. І нічого не міг удіяти, щоб не впитися.

Мусив пити цілий день і півночі. А сталося ось що. Росіяни були схибнені на годинниках. А батько був годинникар. Один із військових карної частини, Іван, приніс батькові приладдя для лагодження годинників: обертовий стілець, пінцети, щипчики, викрутки, лупи, терпуги. Приніс навіть велику ясну карбідну лампу і справжнього годинникарського стола. Батько поставив стіл перед вікном — ми тепер мали тільки одну кімнату,— а карбідну лампу повісив на віконну раму. Батько майже завше сидів там за купою годинників. Росіяни заходили до кімнати, плескали його по плечі, кидали годинники на стіл, порпалися в купі годинників, знаходили щось таке, що їм подобалося, й забирали його. Батько вже нічого їм не казав. Першого дня він іще намагався тримати годинники різних клієнтів окремо, але тепер уже знав, що вони й самі не могли розрізнити своїх годинників.

Батько сидів, схилившись над столом, із лупою в правому оці і підводив голову лише тоді, коли якийсь клієнт плескав його по плечі, простягав йому пляшку й вимагав:

— Пий, товаришу, пий!

Тоді товариш пив. Товариш пив усе. Абрикосовий лікер і чорво-не вино, коньяк і вермут, грушівку і слив'янку. Інколи товариш хитався на стільці. Інколи в товариша годинник падав зі столу. Тоді товариш мурмотів: "Стерво",— і я діставала годинника з-під столу. Мені подобався п'яний батько.

Мати казала:

— Хай краще він п'є ті трунки, аніж пили б росіяни.

Мати боялася п'яних росіян. П'яним росіянам приписували страхітливі вчинки. Може, справедливо, а може, ні. Хто міг знати? Мати не знала.

Проте один п'яний росіянин матері подобався. Тверезий, не хильнувши вина чи горілки, він був звичайний солдат. Доволі високий, доволі широкоплечий, доволі нудний. Та як починав пити й не міг спинитися, то ставав дуже сумний. Тоді він розповідав нам довгу історію, яку ми не розуміли. Лише батько розумів її: він же мало не п'ять років пробув у Росії і добре знав російську мову. Але не міг показувати, що знає її. Бо хто ж знав російську, крім німецьких солдатів?

Отже, солдат, що так подобався матері п'яним, розповідав свою довгу історію і плакав. А наостанці, вже ридаючи, казав:

— Будем пекти хліб!

Солдат був пекарем. Я знала від батька, що солдат так довго розповідав про своє село. Знала, що він завше починав плакати, коли розповідь доходила до того, як німецькі солдати били його батька, аж поки той помер, за те, що він сховав свиню, бо не хотів віддавати їм. Часом він плакав і тоді, як розповідав про своїх дітей. А що він розповідав про дітей, видно було, бо він завше показував, які ті діти завбільшки. Одне було таке завдовжки, як плетена булка; друге таке заввишки, як наш стіл; третє таке, як я. Та переважно він плакав тоді, коли казав:

— Будем пекти хліб!

Тієї миті втручалася моя мати. Вона плескала солдата по плечі, також казала "будем пекти хліб" і показувала на двері до кухні. Тоді солдат, хитаючись, підводився, обіймав матір і мурмотів;

— Добра жінко, добра, добра жінко!

Мати заводила його, підтримуючи, до кухні й розпалювала плиту. Солдат знов веселішав, сміявся, казав "будем пекти хліб" і пив із фляги горілку. Коли у плиті розгорялося, він, так само хитаючись, виходив із будинку і простував до альтанки, до Кона. Якщо вже була ніч, він доти гупав у двері, доки Кон не вставав і не відчиняв їх. Тоді між ними зчинялася сварка. Солдат кричав, аж ревів, а Кон жалісливо хитав головою і скімлив. Кон ніколи не виходив переможцем із тієї сварки, хоч скільки він скімлив і заступав двері. Солдат відпихав його вбік і заходив до альтанки. Повертався він звідти з великим мішком і заносив його до матері в кухню. Там він витягав із мішка яйця, цукор, борошно, смалець і заявляв матері, що зараз напече найкращих тістечок у світі, таких, як колись їв лише цар.

Та хоч скільки той солдат із пекарів приходив до нас, а так ніколи й не напік царських тістечок. Виклавши все потрібне до печіння на стіл, він щасливо усміхався і, ще двічі хильнувши добряче з фляги, сідав до столу, клав на нього голову й засинав. Мати забирала той харч і відносила в льох до сховку, де лежали скарби з Ляйнфель-нерової вілли. А віднісши, завше задоволено зводила дух. Солдат із пекарів спав собі і хропів кілька годин. Коли ж прокидався, то, спотикаючись, іще сліпий зі сну, йшов додому — він жив у Архангела — й цілком забував "будем пекти хліб".

До речі, Архангел мав тепер чудернацький вигляд. Обличчя в нього завше було замащене сажею, а вдягнений він був у довгий, до п'ят, вовняний халат, діряву брудну плетену кофту, чорну вовняну хустку на голові й сіру плетену шаль на плечах. Мавши на собі стільки одягу, Архангел уже не міг пурхати по садку. Він повз, як товстий чорний жук. Солдати звали Архангела "мамашею" і за спиною в неї крутили пальцем біля чола, вважали її за божевільну бабу.

Одного разу мені трапився біля огорожі в садку Ангел. Він уже не хизувався бантом у косах і сукнею зі шлярками. І мені це сподобалося. Я спитала:

— Чого твоя мати ходить так по-дурному вбрана, наче божевільна, аж дивитися смішно?

Ангел став навшпиньки, погойдався, обкрутив навколо пальця біляве пасмо кіс і сказав:

— У мене немає мами. В мене ніколи не було мами. Є тільки стара бабуся.

Я заніміла й витріщила очі на Ангела.

Він нахилився до самої огорожі, торкаючись її ротом, і прошепотів:

— Якщо ти даси слово честі, що нікому не розкажеш, я тобі все поясню!

Я, не роздумуючи, дала слово честі, а тоді, на його вимогу, ще й заприсяглася. І Ангел заявив:

— Мама переодяглася, щоб росіяни не відрізали їй грудей! Я також нахилилася до сітки й прошепотіла Ангелові:

— Але старих жінок чекає ще щось набагато страшніше. Росіяни ріжуть їх на шматки й засолюють!

Ангел помчав додому.

19

ПЕРШЕ ТРАВНЯ. НЕСАМОВИТИЙ СПІВ. ЛАГІДНИЙ СПІВ. ЗНАХІДКА

Раз на день я пролазила крізь дірку в огорожі до Вавриного садка, підкрадалася до альтанки і крізь маленьке брудне віконце дивилася на старого Вавру. Він сидів на хисткому плетеному з лози стільці й сортував суміш, привезену з комори.