Лілея долини - Сторінка 40

Вражена величчю цієї жертви, підозрюючи, що набуте щастя може відшкодувати такі жорстокі втрати, чуючи в собі волання збунтованої плоті, вона застигла, озираючи своє занапащене життя. Так, вона пережила хвилину жахливих сумнівів; але вона випросталася велика і свята, високо тримаючи голову.

— То кохайте цю жінку, Феліксе, — сказала вона зі слізьми на очах,— хай вона буде моєю щасливою посестрою. Я прощаю їй завдану мені муку, якщо вона дає вам те, чого ви ніколи не могли знайти тут, чого ви не можете дістати від мене. Ви мали рацію: я ніколи не говорила, що кохаю вас, і я ніколи не кохала вас так, як кохають у цьому світі. Але якщо вона не мати, як може вона любити?

— Люба Анрієтто, ти свята! — відповів я.— Якби я не був такий схвильований, я пояснив би тобі, що ти витаєш над хмарами, високо над нею; що вона жінка землі, дочка грішного людства, ти ж дочка небес, обожнювана янголиця; тобі належить усе моє серце, а їй тільки моя плоть; вона це знає, це вкидає її в розпуку, і вона помінялася б з тобою, навіть ціною найболючіших тортур. Але все це непоправно. Тобі я віддав душу, всі помисли, щире кохання, мою юність і старість; їй — палкі бажання і розкоші минущої жаги; тобі дістануться всі мої спогади; їй — цілковите забуття.

— Говоріть, о друже мій, говоріть ще!

Вона присіла на лаву і залилася слізьми.

— Отже, чеснота, святість життя, материнська любов — це не омана, Феліксе! Ох, зросіть іще цим бальзамом мої рани! Повторіть слова, які підносять мене в небеса, де я хочу ширяти разом з вами! Благословіть мене вашим поглядом, вашим словом — і я прощу вам усі муки, яких зазнала на ці два місяці!

— Анрієтто, в нашому житті є таємниці, яких ви не знаєте. Я зустрів вас у тому віці, коли голос почуття може на час заглушити бажання нашої плоті; але кілька сцен, спогад про які зігріватиме мене і в мою останню хвилину, мали переконати вас, що я переріс цей вік, і ваші повсякчасні перемоги були в тому, що ви уміли продовжити його невинні радощі. Кохання без облади загострює наші бажання, але настає хвилина, коли ми спізнаємо тільки муку: адже ми зовсім не схожі на вас. У нас закладено силу, якої ми не годні зректися, інакше ми перестанемо бути чоловіками. Наше серце, позбавлене цієї поживи, яка його підтримує, ніби саме себе пожирає і стає безсилим; це ще не смерть, але її передпокій. Годі довго ошукувати природу; при найменшому поштовху вона прокидається з люттю, схожою на шаленство. Ні, я не покохав, я умирав від спраги серед розпеченої пустелі.

— Пустелі! — сказала вона з гіркотою, показуючи на нашу долину.— Як розумно він міркує, скільки тонких викрутів! Тому, хто вірний, усі ці хитрощі не потрібні!

— Анрієтто, не сперечаймося через якийсь невдалий вираз. Ні, душа моя не змінилася, але я перестав панувати над своїми почуттями. Цій жінці відомо, що ви моя єдина кохана. Вона грає в моєму житті лише другорядну роль, вона це знає і примиряється; я маю право покинути її, як кидають куртизанку...

— І тоді?..

— Вона сказала мені, що вкоротить собі віку,— відповів я, думаючи, що це рішення здивує Анрієтту.

Але коли вона почула мої слова, на обличчі її майнула зневажлива посмішка, ще виразніша, ніж приховані за нею думки.

— О ти, моє сумління,— вів далі я,— якби ти могла бачити, як я боровся з усіма спокусами, такими згубними для мене, ти збагнула б, яке фатальне...

— О так, фатальне! — підхопила вона.— Я надто вірила в вас. Я думала, що у вас не менше чесноти, ніж у священика і у... пана де Морсофа,— додала вона ущипливо, і її слова пролунали, наче епіграма.— Тепер уже по всьому,— вела далі вона, помовчавши.— Я вам завдячую, мій друже: ви погасили в мені вогонь плотських бажань. Найважчу частину шляху пройдено, наближається похилий вік, а з ним нездужання, потім болячки; я більше не можу бути для вас ясною феєю, яка дарувала вас своєю ласкою. Будьте вірні леді Арабеллі. Кому дістанеться Мадлена, яку я так плекала для вас? Бідолашна Мадлена! Бідолашна Мадлена! — приказувала вона, як журливий приспів.— Якби ви чули, як вона недавно сказала мені: "Матусю, ти не ласкава з Феліксом!" Люба дитина!

Вона дивилася на мене, освітлена промінням вечорового сонця, яке сипалося крізь листя, і сповнена якогось жалю до наших розбитих надій, поринула в минуле, таке чисте і ясне, і віддалася споминам, як віддався ним і я. Ми перебирали наше життя, переводячи очі з долини на парк, з клошгурдських вікон на Фрапель, і в нашій пам'яті оживали запашні букети, вплітаючись у поему наших нездійсненних бажань. То була її остання втіха, невинна насолода щирої душі. Ця розмова, повна для нас глибокого значення, завдала нам тихого смутку. Анрієтта повірила моїм словам і відчула себе там, куди я її підніс, — на небесах.

— Друже мій,— сказала вона,— я скоряюся Творцеві, бо бачу в цьому перст Божий.

Лише згодом я зрозумів глибокий сенс її слів. Ми повільно піднімалися по терасі. Вона сперлася на мою руку, покірна долі, і хоча рани її кривавіли, вона знайшла, як пом'якшити їхній біль.

— Таке життя людське,— сказала вона.— Що зробив пан де Морсоф, чим заслужив свою долю? Це доводить вам, що існує інший, кращий світ. Горе тому, хто здумає нарікати по тому, як обрав добру путь!

І вона заходилася міркувати про життя, розглядаючи його з різних боків, і її холодна проникливість показала мені, якою огидою пройнялася вона до всього земного. Підійшовши до оселі, вона випустила мою руку і сказала:

— Якщо Господь Бог дав нам смак і поривання до щастя, чи не має він потурбуватися про невинні душі, які спіткали в цьому світі самі прикрощі? Це так, або Бога нема, і тоді життя лише гіркий жарт.

Кинувши цю репліку, вона притьмом зайшла до оселі, я знайшов її в вітальні: вона лежала на канапі, ніби її вразив голос небесний, який віщував Святому Павлові63.

— Що з вами? — спитав я.

— Я не розумію, що таке чеснота, і не знаю, чи є вона в мене.

Ми обоє застигли в мовчанні, дослухаючись до цих слів,— вони пролунали як камінь, кинутий у безодню.

— Якщо я помилялася в житті, тоді вона має рацію, вона! — вигукнула пані де Морсоф.

Так її остання радість завершилася останньою боротьбою її душі. Коли прийшов граф, вона поскаржилася йому на здоров'я, хоча ніколи не скаржилася досі; я благав її розповісти мені, що з нею, але вона мовчки пішла до себе, покинувши мене мучитися гризотами сумління, які, з'явившись, породжували все нові тортури. Мадлена пішла слідом за матір'ю. Уранці я довідався від неї, що у графині була сильна блювота, яку вона пояснила пережитими того дня хвилюваннями. Отож я, котрий бажав віддати за неї життя, убивав її.

— Любий графе,— сказав я панові де Морсофу, який змусив мене грати з ним у триктрак,— мені здається, графиня дуже хвора; ще не пізно її врятувати: покличте доктора Оріже й умовте її виконувати його приписи.

— Оріже, який мене погубив? — сказав він, уриваючи мене.— Ні, ні, я пораджуся з Карбонно!

Увесь той тиждень, а надто в перші дні, життя було для мене суцільною мукою, морозило мені душу, вражало мою гордість, троюдило серце. Якщо ви коли-небудь були осереддям чийогось життя, зітхань і поглядів, сенсом існування, вогнищем, яке давало світло й тепло, ви зрозумієте, як жахливо по цьому опинитися ніби в пустці. Мене оточували ті самі предмети, але дух, який оживляв їх, погас, як полум'я задутої свічки. Я зрозумів убивче почуття, що змушує закоханих не зустрічатися, коли їхнє кохання згасає. Бути нічим, де ти царював неподільно! Бачити лише холод смерті там, де сяяло радісне проміння життя! Такі порівняння вбивають нас. Незабаром я почав шкодувати за тим, що не зазнав щастя в роки моєї смутної юності. Моя розпука була така глибока, що графиня, здається, пом'якшала. Якось по обіді, коли ми гуляли берегом річки, я зробив останню спробу виблагати у неї прощення. Попросивши Жака повести сестру вперед, я покинув графа і, тягнучи пані де Морсоф до човна, сказав:

— Анрієтто, змилуйтеся, скажіть бодай слово, або я кинуся в Ендр! Атож, я піддався спокусі, це правда: але хіба я не вчинив, як вірний пес, безмежно відданий панові? Я вернувся до вас, повний сорому; коли пес нашкодить, його карають, але він лиже руку, що вдарила його; покарайте мене, але верніть мені ваше серце.

— Бідолашний хлопчику! — сказала вона.— Хіба ви не зосталися моїм сином?

Вона взяла мене під руку, мовчки вернулася до Жака й Мадлени і подалася з ними до Клошгурда через виноградники, покинувши мене з графом, який заходився базікати про політику та про сусідів.

— Вернімося додому,— сказав я йому. — Голова у вас непокрита, і вечірня роса може вам пошкодити.

— Ви жалієте мене, любий Феліксе,— сказав він, не вгадавши моїх намірів,— а от дружина ніколи не хотіла мене втішати, може, з принципу.

Раніше вона ніколи не кидала мене одного з чоловіком; тепер мені доводилося шукати приводу, щоб вернутися до неї. Вона сиділа з дітьми і пояснювала Жакові правила гри в триктрак.

— Ось,— мовив граф, який дуже ревнував дружину до дітей,— ось ті, ради кого вона завжди нехтує мене. Чоловіки, друже мій, завжди в програші; найцнотливіша жінка знаходить, як задовольнити свою потребу в любові і позбавити своєї прихильності чоловіка.

Вона не відповіла йому, граючись і далі з дітьми.

— Жаку,— сказав граф,— ходи сюди.

Жак зам'явся.

— Батько кличе тебе, мій хлопчику, іди до нього,— сказала мати, підштовхуючи його.

— Вона любить мене з обов'язку,— зауважив старий, який розумів своє становище.

— Пане,— відповіла графиня, проводячи рукою по волоссю Мадлени, зачесаної під вродливицю Фероньєр64,— не будьте несправедливий до безталанних жінок, їм не завжди легко дається життя, і, може, в дітях утілена материна чеснота.

— Люба моя,— заперечив граф, намагаючись бути логічним,— за вашими словами виходить, що, якби не діти, жінки не були б чеснотливі й любісінько собі кидали чоловіків.

Графиня шпарко звелася і повела Мадлену на балкон.

— Такий шлюб, мій друже,— сказав граф.— Чи не хочете ви сказати, покидаючи нас, що я не маю рації! — гукнув він їй услід, і, взявши за руку сина, наздогнав дружину, спопеляючи її поглядом.

— Навпаки, пане, ви мене злякали. Ваше міркування страшенно вразило мене,— сказала вона кволим голосом, глянувши на мене, як упіймана злочинниця,— якщо чеснота не в тому, щоб жертвувати собою задля дітей і чоловіка, то що ж тоді чеснота?

— Жер-тву-ва-ти! — вигукнув граф, вимовляючи кожен склад, нібито завдаючи удар за ударом у серце графині.— Чим же ви жертвуєте задля дітей? Чим ви жертвуєте для мене? Чим? Ким? Відповідайте! Відповідайте ж! Що тут відбувається? Що ви хочете сказати?

— Скажіть самі, пане,— відповіла вона,— що було б вам більше до вподоби: якби вас любили з послуху Богові або якби ваша дружина черпала чесноту в самій собі?

— Пані де Морсоф має рацію,— зауважив я, вступаючи в розмову, і в голосі моєму лунало хвилювання, що відгукнулося в їхніх серцях, бо я влив у них надію, яку я сам навіки втратив; я втишував їхні тривоги своєю великою скорботою, і сила моєї муки згасила їхні чвари, як левине рикання заглушує всі голоси.— Атож, вищий дар, посланий нам небом,— це здатність передавати наші чесноти тим істотам, щастя яких залежить од нас, і ми ощасливлюємо їх не з розрахунку, не з обов'язку, а лише невичерпною і добровільною любов'ю.

В Анрієттиних очах забриніли сльози.

— І якщо якась жінка спізнає інші почуття, ніж їй дозволяє суспільство, визнайте, любий графе: чим неподоланніше це почуття, тим вона доброчесніша, якщо зуміє згасити його, жертвуючи собою задля дітей і чоловіка.