Лілея долини - Сторінка 41

Звісно, цю теорію годі застосувати до мене, бо я, на жаль, показав протилежний взірець, і до вас, бо вас ніколи вона не зачепить.

Вогка й гаряча рука опустилася на мою руку й тихо стисла її.

— У вас шляхетна душа, Феліксе,— промовив граф; потім якось зворушливо оповив графиню за стан і ніжно пригорнув до себе, кажучи: — Пробачте, люба, бідолашного хворого діда, який хоче, щоб його кохали більше, ніж він того заслуговує.

— Деякі серця — сама великодушність,— відповіла вона, схиляючи голову на плече графові, який прийняв її слова на свій карб.

Це непорозуміння збентежило графиню, вона затрепетала, гребінець випав з її волосся, коси розпустилися, обличчя поблідло; відчувши, як графиня мліє, граф скрикнув, підхопив її на руки, як дівчинку, і відніс на канапу в салон. Ми поставали кругом. Анрієтта все ще тримала мене за руку, ніби кажучи, що тільки ми двоє знаємо таємничий сенс цієї сцени, поглянути, такої простої, але нестерпної для неї.

— Я завинила,— тихо сказала вона мені, коли граф пішов, аби принести їй склянку води, настояної на апельсиновому цвіту,— я дуже завинила перед вами, бо хотіла довести вас до розпачу замість бути поблажливою. Любий мій, ви напрочуд добрий, я одна можу це оцінити. Я знаю, буває доброта, навіяна жагою. Чоловіки можуть бути добрі з різних причин: через погорду, захоплення, з розрахунку, з душевної ліні; а ви, друже мій, виявили щойно безмежну доброту.

— Якщо це так,— сказав я,— то знайте: все, що в мені ще хорошого, це од вас. Хіба ви забули, що я ваш витвір?

— Цих слів досить, щоб ущасливити жінку,— відповіла вона; у цю мить вернувся граф.— Мені краще,— промовила вона, підводячись,— тепер я потребую свіжого повітря.

Ми спустилися на терасу, овіяну духом розквітлих акацій. Вона сперлася на мою праву руку, тулячи її до серця, і віддалася сумним думкам, але, за її словами, вона кохалася в цьому сумі. Їй, мабуть, хотілося зостатися зі мною наодинці, але її чиста уява, вільна від жіночого лукавства, не знаходила приводу, щоб відіслати дітей і чоловіка; і ми гомоніли про всяку всячину, поки вона сушила собі голову, як би урвати кілька хвилин, аби вилити переді мною свою душу.

— Я так давно не каталася в колясці! — сказала вона нарешті, милуючись на красу тихого вечора.— Пане де Морсоф, веліть подати екіпаж, мені хочеться покататися.

Вона знала, що до вечірньої молитви побалакати нам не пощастить і боялася, що потім граф гратиме в триктрак. Вона могла б побути зі мною на зігрітій сонцем, запахущій терасі, коли чоловік ляже спати; та, може, боялася лишитися наодинці зі мною під рясним шатром з листя, крізь яке просотувалося пишне місячне сяйво, і гуляти удвох уздовж балюстради, звідки розгортався широкий краєвид на долину, якою струмував Ендр. Подібно до того, як темні, мовчазні склепіння святилища заохочують до молитви, так і осяяне місяцем листя, напоєне п'янким ароматом і овіяне невиразними весняними звуками, змушує тремтіти всі струни душі і підриває волю. Природа втихомирює пристрасті у старих, але в юних серцях збуджує їх; ми це знали! Два удари в дзвона означали: настала година молитви. Графиня здригнулася.

— Анрієтто, серце, що з вами?

— Нема більше Анрієтти,— відповіла вона.— Не воскрешайте її: вона була вимоглива, примхлива; тепер ви маєте спокійного друга, чия чеснота зміцніла завдяки словам, навіяним вам згори. Ми побалакаємо про це. Не спізнюймося до молитви. Сьогодні читати її моя черга.

Коли графиня вимовляла слова молитви, прохаючи в Господа допомоги в життєвих знегодах, вона вкладала в них стільки почуття, що вразила не одного мене; здавалося, вона знов виявила свій хист ясновидства і передбачила жахливу муку, якої я несамохіть завдав їй, допустившися промаху, бо я забув про нашу домовленість з Арабеллою.

— Ми встигнемо зіграти партію, поки запряжуть коней,— сказав граф, тягнучи мене до вітальні.— Потім ви покатаєтеся з моєю дружиною, а я ляжу спати.

Звичайно наша гра проходила дуже бурхливо. Зі своєї кімнати, а може, з Мадлениної спальні, графиня почула сердитий голос чоловіка.

— Ви, далебі, порушуєте обов'язок гостинності,— сказала вона графові, вступаючи до вітальні.

Я глянув на неї непорозуміло; я все ще не звик до її суворості, колись вона не старалася врятувати мене від графового тиранства; їй було приємно тоді, що я поділяю її муки, а я самовіддано терпів їх з любові до неї.

— Я віддав би життя, — шепнув я їй на вушко,— аби знов почути, як ви мовите: "Бідолашний друже, бідолашний друже!"

Вона похнюпила голову, згадавши випадок, що на нього я натякав; потім нишком глянула на мене, і я прочитав в її очах радість жінки, яка побачила, що найменший порух її серця цінується дорожче за бурхливі розкоші тілесного кохання. І тут, як завше, навіть коли вона завдавала мені болю, я простив її, відчуваючи, що вона розуміє мене. Граф програвав; я заявив, що втомився, аби урвати гру, і ми надумали пройтися круг моріжка, поки не під'їхав екіпаж; як тільки ми зосталися самі, лице моє просяяло такою радістю, що здивована графиня глянула на мене допитливим поглядом.

— Анрієтта жива,— сказав я,— вона ще кохає мене; ви ображаєте мене навмисне: аби розбити мені серце. Я ще можу бути щасливим!

— Якщо в мені зоставалась ще тінь тієї жінки,— відповіла вона нажахано,— то тепер ви її знищили. Благословен Господь, який дає мені снаги терпіти ці заслужені мною тортури. Атож, я ще надто люблю вас, я могла впасти, але англійка освітила безодню, що загрожує мені.

Тут підкотила коляска, і візник спитав, куди їхати.

— Виїздіть по головній алеї на шінонський шлях, а потім звернете в ланди і вертайтеся дорогою з Саше.

— Який сьогодні день? — спитав я надто поквапливо.

— Субота.

— Не виїздіть на цей шлях, пані: у суботу ввечері там багато торговців птицею, вони їдуть у Тур і запруджують шлях своїми возами.

— Їдьте, як вам велено, — сказала графиня візникові.

Ми обоє надто добре знали найменші відтінки голосу одне одного і не вміли критися з нашими почуттями. Анрієтта все збагнула.

— Ви не подумали про торговців птицею, коли обирали цю ніч,— сказала вона з легкою іронією.— Леді Дадлей у Турі. Не брешіть. Вона жде вас недалеко звідси. "Який сьогодні день? Торговці птицею! Великі вози!" Хіба ви колись згадували про них, коли ми раніше гуляли з вами?

— Це лишень доводить, що в Клошгурді я про все забуваю, — відповів я нелукаво.

— Вона чекає на вас?

— Атож.

— О котрій годині?

— Між одинадцятою і дванадцятою.

— Де?

— В ландах.

— Ми поїдемо туди,— сказала вона.— Я хочу її бачити.

Почувши ці слова, я збагнув, що долю мою вирішено безповоротно. Я зразу подумав, що мені доведеться завершити шлюбом наші любощі з леді Дадлей, припинивши страшну боротьбу, здатну вичерпати всі мої почуття і позбавити мене витончених розкошів, які під зливою ударів облетять, мов ніжний квіт-пустоцвіт. Моя затята мовчанка засмутила графиню, чию великодушність я ще не поцінував до кінця.

— Не гнівайтеся на мене, любий,— сказала вона сріблястим своїм голосом,— це моя спокута. Вас ніколи не покохають так, як вас кохають тут,— вела далі вона, тулячи руку до серця.— Хіба я не призналася вам сама в своєму коханні! Але маркіза Дадлей врятувала мене. Їй усі земні пристрасті, і я їм не заздрю. Мені ясна любов небесна! Від дня вашого приїзду я пройшла безконечно довгу путь. Я пізнала сенс життя. Піднісшись душею, ми ніби відриваємо її від землі; що вище ми злинаємо, то менше зустрічаємо співчуття; замість страждати, живучи в долині, ми страждаємо у високостях, як той орел, що ширяє у небі, несучи в серці стрілу, якою його прошив якийсь грубий пастух. Тепер я розумію, що земля і небо несумісні. Атож, хто здатний ждати, злинувши в небеса, той вільний від ницих пристрастей. Душа його має зректися всього земного. Вона повинна любити друга, як ми любимо своїх дітей: ради них самих, а не ради себе. Наше "я" — ось причина всіх лих і прикрощів. Моє серце злине вище за орла; там я знайду любов, яка мене не ошукає. Коли ж ми живемо земним життям, воно надто принижує нас і себелюбство перемагає того ангела, який живе у нас. Насолоди, що їх дає нам пристрасть, жорстокі й бурхливі, ми платимо за них згубними хвилюваннями, і міць нашої душі слабне. Я вийшла до моря, де хвищуть хуртовини, і надто близько бачила їх; хвилі часто кропили мене своїми бризками і не завжди розбивалися біля моїх ніг, але іноді налітали на мене й морозили мені душу; я повинна відступити на високий берег, інакше загину в цьому морі без берегів. У вас, як і в усіх, хто завдав мені горе, я бачу вартового моєї чесноти. Життя моє було повне страждання, і, на щастя, страждання не перевищили моїх сил, і тому грішні пристрасті не забруднили мене, я не піддалася спокусам і завжди поривалася до Бога. Наша симпатія була лише шаленою мрією двох чистих дітей, які сподівалися задовольнити і своє серце, і людей, і Господа... Шалена надія! Феліксе! — Вона замовкла.— Як же зве вас та жінка? — спитала вона, помовчавши.

— Амадеєм,— відповів я.— Фелікс — інша людина, він належить тільки вам.

— Анрієтті важко вмирати,— промовила вона з сумною посмішкою.— Але вона загине на перше слово сумирної християнки і гордої матері — жінки, чия чеснота вчора схитнулася, але сьогодні вона зміцніла. Що я можу ще сказати? Атож, це так, ціле життя я лишалася вірною собі і в найтяжчих, і в найлегших випробуваннях. Серце, з яким мене мали пов'язати перші пута ніжності — серце моєї матері,— було закрите для мене, незважаючи на всі мої спроби знайти шпарку, щоб проникнути в нього. Я була єдиною донькою, що народилася після смерті трьох синів, і марно силкувалася посісти їхнє місце в серці батьків: але мені не пощастило зцілити рани, завданої сімейній гордині. Після цього похмурого дитинства мене пригорнула моя люба тітонька, але смерть невдовзі забрала її у мене. Пан де Морсоф, якому я вручила своє життя, безнастанно мордує мене, сам того не відаючи, неборака! Його любов достоту, як любов у малих дітей, сповнена наївного егоїзму. Він і гадки не має, яких тортур завдає мені, і я завжди прощаю йому! Мої кохані дітки, котрі зрослися з моєю плоттю всіма своїми муками, з моєю душею — всіма своїми чеснотами, з моїм серцем — всіма невинними радощами, хіба їх не послано мені лише для того, щоб я пізнала, яка сильнюща і терпляча материнська душа? Атож! Діти — ось моя цнота! Ви знаєте, яка я змучена ними, через них і попри них! Стати матір'ю означало для мене набути права на вічні муки.