Лілея долини - Сторінка 42

Коли Агар волала в пустелі65, ангел показав цій вигнаній рабині чисте джерело. А мені? Коли чисте джерело, з якого ви хотіли втамувати свою спрагу (пам'ятаєте?), забило в Клошгурді, воно принесло мені лише воду, отруєну гіркотою. Так, ви завдавали мені незмірного страждання. Бог, мабуть, простить ту, що пізнала лише любовні прикрощі. Але якщо найдужче мене допекли саме ви, можливо, я цього заслужила. Бог справедливий. Ох Феліксе, поцілунок нишком у лоба, може, сам по собі гріховний. Може, я маю спокутувати кожен крок, зроблений далеко від чоловіка і дітей, коли, гуляючи вечорами, хотіла зостатися наодинці зі своїми спогадами й потаємними думками, бо в такі хвилини наша душа належить іншому. Коли серце наше ніби стискається і стає таким малесеньким, що вміщає в себе лише любов земну,— можливо, це найтяжчий гріх. Коли жінка, схиливши голову, підставляє чоловікові голову для поцілунку, щоб здаватися вільною від кохання,— це теж гріх! Гріх будувати своє майбутнє в сподіванні чиєїсь смерті, гріх мріяти про щасливе материнство, про здорових дітей, що граються вечорами з любим батечком перед очима у зворушеної матері. Атож, я грішниця, я многогрішниця. Я радо корилася покутам, накладеним на мене церквою, але вони не спокутували моїх гріхів, до яких священик був, мабуть, надто поблажливий. Господь побажав зробити самі мої провини джерелом кари, вручивши карального меча тому, задля кого вони чинилися. Подарувати вам своє волосся чи не означає подарувати себе? Чому я любила носити білі сукні? Я почувала себе в них вашою лілеєю; адже ви вперше побачили мене тут у білій одежі. Гай-гай! Я менше любила моїх дітей, бо всяка симпатія живе коштом родинних почуттів. Ось бачите, Феліксе! Кожне страждання має свій глибокий сенс. Бийте, бийте ж мене дужче, ніж пан де Морсоф та мої діти! А та жінка — лише знаряддя гніву Господнього, я підійду до неї без ненависті, з усмішкою на устах; я маю любити її, інакше я негідна називатися християнкою, дружиною і матір'ю. Якщо, як ви запевняєте, я зуміла вберегти своє серце від ницих почуттів і воно заховало свою чистоту, то ця англійка не може мене ненавидіти. Кожна жінка має любити матір того, кого вона любить, а я ваша мати. Що я шукала в вашому серці? Мені хотілося посісти куточок, не зайнятий пані де Ванденес. Ви завжди нарікали на мою холодність. Так, я була вам лише матір'ю. Пробачте ж за різкі слова, які вихопилися в мене після вашого приїзду, бо мати мусить радіти, знаючи, як палко люблять її сина.— Вона схилила голову мені на груди, приказуючи: — Простіть, простіть!

Тут я почув у її голосі незнайомі мені нотки. Він лунав не як веселий голос дівчини, не як голос жінки з владними інтонаціями, не як скарга стурбованої матері; то був інший, сумний голос, сповнений нових мук.

— Бо ви, Феліксе,— вела далі вона, знову пожвавлюючись,— ви друг, який не може зробити лихого вчинку. Ох, ви нічого не втратили в моєму серці, не дорікайте собі ні в чому, вас не повинні катувати муки сумління! Було б страшним себелюбством вимагати, щоб в ім'я нездійсненного прийдешнього ви пожертвували безмежними радощами, задля яких жінка кидає дітей, зрікається товариства і відмовляється від вічного раювання! Скільки разів ви показували свою перевагу наді мною! Ви були шляхетний і високий душею, я ж була ница й гріховна. Так, тепер усе вирішено: я можу бути для вас лише далекою зіркою, чистою, холодною, але немінливою. А ви, Феліксе, не забувайте мене, я не повинна бути самотньою в своїй любові до названого брата. Будьте ласкавий зі мною! Сестрина любов не таїть у собі ні розчарувань, ні гіркоти. Вам не доведеться брехати рідній душі, яка житиме вашим багатим життям, мучитиметься вашими стражданнями, радітиме вашим радощам, любитиме жінок, які ущасливлять вас, і обурюватиметься тими, хто зрадить вас. Я не мала брата, якого я могла б так любити. Будьте ж великодушний, відкиньте всяку пиху і замініть ваше таке бурхливе й бентежне кохання іншою, ніжною і святою симпатією. Тоді я ще зможу жити. Я зроблю перший крок і потисну руку леді Дадлей.

Вона не плакала! Вимовляючи ці слова, сповнені гіркої мудрості, вона ніби зривала запону зі своєї душі і, оголивши свої муки, показувала мені, як багато ниток пов'язувало нас із нею, скільки міцних пут я розірвав. Ми були такі схвильовані, що не помітили, як ринув дощ, не дощ, а злива.

— Чи не бажає пані графиня сховатися тут, поки дощ? — спитав візник, показуючи на головний заїзд у Баллані.

Вона кивнула у відповідь, і ми з півгодини простояли в критому під'їзді, на превеликий подив служників, ті дивувалися: чому це пані де Морсоф опинилася на проїжджій дорозі об одинадцятій ночі. Чи вона їде до Тура? Чи вертається додому? Коли злива вщухла і дощ перейшов у мжичку, що не заважало місяцю світити крізь імлу, проріджену вітром, візник виїхав на шлях і, на мою велику радість, повернув додому.

— Їдьте, куди вам велено! — гукнула йому графиня.

Ми повернули на дорогу в ланди Карла Великого, і незабаром знов задощило. Нараз я почув гавкіт улюбленого песика Арабелли, і з-поза купи дубів вихопилася вершниця, одним стрибком перелетіла через дорогу, потім через рівчак, якраз на межі двох землевласників, які намірялися орати ці перелоги, і спинилася неподалік, щоб глянути на нашу карету. То була леді Дадлей.

— Яке щастя виглядати так свого коханого і знати, що це зовсім безгрішно! — мовила Анрієтта.

Дзявкіт песика показав леді Дадлей, що я сиджу в екіпажі; вона, мабуть, подумала, що я не поїхав верхи через дощ; коли ми минали її, вона підскакала аж до шляху зі спритністю доброї наїзниці: захоплена Анрієтта тільки скрикнула. З кокетства Арабелла вимовляла лише останній склад мого ймення, на англійський кшталт, і в її устах це прізвисько лунало, як ніжний клич феї. Вона думала, що ніхто не чує її, окрім мене, і позвала:

— Му dear!

— Він тут, пані,— відповіла графиня, вдивляючись у фантастичну істоту перед нею; яскраве місячне світло осявало розпашіле від нетерплячки лице, обрамлене довгими розкудовченими кучерями.

Ви знаєте, з якою прудкістю дві жінки встигають озирнути одна одну. Маркіза одразу впізнала суперницю і вбралася в свій англійський гонор; вона окинула нас поглядом, сповненим холодної зневаги, і зникла в млі, як пущена з лука стріла.

— До Клошгурда, швидко! — гукнула графиня, якій цей бундючний погляд прошив серце, ніби удар списа.

Візник повернув на шінонський шлях, що був кращий, ніж дорога в Саше. Коли наша карета знову проїжджала через ланди, ми почули скажений чвал коня Арабелли й стрибки її пса. Вони мчали узліссям, сховані млою.

— Вона покине вас, ви втратите її назавжди! — гукнула Анрієтта.

— Ну що ж, хай покине,— відповів я.— Я розлучуся з нею без жалю.

— О безталанні жінки! — нажахано скрикнула графиня, і в голосі її почулося співчуття.— Але ж куди вона скаче?

— До Гренадьєра, недалеко від Сен-Сіра.

— Вона поїхала сама-одна,— сказала Анрієтта, і з її тону я відчув, що жінки солідарні в коханні і завжди жаліють одна одну.

Коли ми в'їхали в алею, яка вела до Клошгурда, Арабеллин песик з радісним гавкотом вискочив назустріч нашому екіпажеві.

— Вона випередила нас,— промовила графиня. Потім, помовчавши, вела далі: — Я ніколи не бачила такої красуні. Які руки і яка ставна! Її личко ніжніше за лілею, а очі горять, як алмази! Але вона надто добре скаче верхи і, мабуть, любить виявляти свою силу; я думаю, вона завзята і непохитна; до того ж мені здається, вона надто зухвало зневажає правила пристойності; жінки, які не визнають ніяких законів, звичайно підкоряються лише своїм вередам. Люблячи пишатися і перемагати, вони не дбають про сталість почуття. По-моєму, кохання вимагає більшого спокою; я уявляю його собі як величезне озеро незмірної глибини, на яке іноді налітають сильні бурі, але лише зрідка, і неприступні береги стримують хвилі; дві істоти живуть тут, на квітучому острові, далеко від світу, бо пишнота і блиск ображають їх. Але, може, я не маю рації: кохання повинне відповідати людським характерам. Якщо закони природи міняються залежно від клімату, чому не може відбуватися так само і з людськими емоціями? Безперечно, емоції підкоряються спільним законам, але у різних натур виражаються по-різному. Маркіза — сильна жінка, вона змітає всі перешкоди і діє з чоловічою енергією; вона вирвала б коханого з в'язниці, вбивши тюремника, сторожу і ката; а інші жінки уміють лише кохати всім серцем; перед лицем небезпеки вони вклякають, моляться і вмирають. Яка з двох жінок вам більше до вподоби? Ось у чому питання. Звичайно, маркіза кохає вас, вона принесла вам стільки жертв! Може, вона все ще кохатиме вас, коли ви її розлюбите.

— Дозвольте, люба, спитати вас, як колись ви спитали мене: звідки це все вам відомо?

— Страждання навчає нас, а я так багато страждала, що знання мої глибокі.

Мій слуга чув наказ графині, він думав, що ми вернемося головною алеєю, і тримав напоготові мого коня; Арабеллин песик почув коня, і леді Дадлей, принаджена цілком законною цікавістю, пішла за ним до лісу, де, мабуть, і сховалася.

— Ходіть, помиріться з нею,— сказала мені Анрієтта, усміхаючись, щоб не зрадити свого смутку.— Скажіть їй, що вона дуже помилилася щодо моїх намірів; я хотіла лише відкрити їй, який вона придбала скарб; у моєму серці самі добрі почуття до неї, в ньому нема ні гніву, ні зневаги; поясніть, що я її сестра, а зовсім не суперниця.

— Ні, я не піду! — вигукнув я.

— Хіба ви не знаєте,— сказала вона з гордістю великомучениці,— що іноді жаль все одно що образа? Ходіть, ходіть!

Тоді я поскакав до леді Дадлей, щоб узнати, в якому вона гуморі.

"Хоч би вона розгнівалася і кинула мене! — думав я.— Тоді я вернувся б до Клошгурда".

Собака біг попереду і привів мене до дуба, з-під якого вискочила маркіза з криком:

— Away! Away!*

* Геть! Геть! (Англ.)

Мені довелося помчати за нею до самого Сен-Сіра, куди ми прискакали опівночі.

— Ця дама квітне здоров'ям,— сказала мені Арабелла, зіскочивши з коня.

Лише той, хто знав її, може собі уявити, скільки іронії лунало в цій репліці, кинутій сухим тоном і з таким виглядом, ніби вона хотіла сказати: "Я вмерла б на її місці!"

— Я забороняю тобі ображати пані де Морсоф і брати її на сміх,— відповів я.

— Невже я не догодила вашій милості, сказавши, що дама, така дорога вашому серцю, квітне здоров'ям? Кажуть, що француженки ненавидять навіть собаку свого коханого; в Англії ми любимо все, що любить наш володар, ненавидимо все, що він ненавидить, бо ми живемо, влізши в їхню шкуру.