Лілея долини - Сторінка 48

Абат Біротто рушив за нею. Дівчина трималася суворо і зосталася з батьком, сказавши, що графиня хоче побалакати зі мною наодинці, бо її втомлює коли багато людей. Цієї урочистої години я відчував і внутрішній пал, і холодний дрож, які поймають нас у вирішальні хвилини життя. Абат Біротто, один з тих людей, котрих Господь окрив своєю ласкою, наділивши лагодою і простотою, терпцем і милосердям, одвів мене набік.

— Пане,— сказав він,— я зробив усе, що було в силах людських, аби завадити побаченню. Цього вимагав порятунок душі нашої страдниці. Я думав лише про неї, а не про вас. Тепер, коли ви вступаєте до тої, бачити яку вам мали перешкодити самі ангели, знайте: я лишуся між вами, щоб оборонити її від вас, а може, й від неї самої! Шануйте її слабкість. Я прошу помилувати її не як священик, а як відданий друг, якого ви досі не знали і який хоче звільнити вас від докорів сумління. Наша люба хвора помирає від голоду і спраги. Від сьогоднішнього ранку вона в лихоманковому збудженні, яке передує жахливій смерті, і я не можу потаїти від вас, що вона ніяк не хоче розлучитися з життям. Крики її бунтівної плоті завмирають у моєму серці, викликаючи лише ніжне співчуття; але ми з абатом де Домінісом вважаємо за свій святий обов'язок приховати видовисько її духовного згасання від цього благородного сімейства, яке не впізнає в ній тепер своєї колишньої зорі провідної; бо її чоловік, діти, слуги, всі питають: "Де вона?" — так змінилася графиня. При вас її скарги набудуть нової сили. Лишіть світські помисли, проженіть марноту з серця, будьте біля неї посланцем небесним, а не земним, аби ця праведниця не померла в хвилину сумнівів, зі словами розпачу на устах.

Я нічого не відповів. Моя мовчанка приголомшила бідного сповідника. Я бачив, чув, рухався, але мені здавалося, що я десь далеко від грішної землі. "Що ж сталося? В якому стані я застану її, якщо кожен намагається мене застерегти?" Ця думка викликала в мене моторошне передчуття, тим болісніше, що я не міг його визначити; у ньому ніби злилися всі мої тривоги. Ми підійшли до її дверей, які зажурений абат розчинив переді мною. І тут я побачив Анрієтту. Вона сиділа в білій сукні на канапі біля каміна, оздобленого нашими вазами, повними квітів, квіти стояли і на столику при вікні. Глянувши на абата Біротто, який вражено озирав кімнату, таку, як колись, і прикрашену ніби на свято, я вгадав, що смертенна веліла повиносити зі спальні все, що нагадувало про хворобу. Вона зібрала всю свою снагу, щоб прибрати свою кімнату і гідно прийняти того, хто був їй зараз дорожчий над усіх на світі. Її вихудле, зеленясто-бліде личко, оточене хвилею мережива, нагадувало нерозквітлу квітку магнолії і здавалося лише замальовкою коханого обличчя, виведеного крейдою на полотні; але, щоб зрозуміти, який біль пронизав моє серце, уявіть собі, що художник завершив і оживив очі на портреті, глибоко запалі, блискучі очі, які лякали своїм вогнем на цьому вигаслому виду. Вона вже не мала тієї спокійної величі, якої надавали їй вічні перемоги над стражданням. На чолі, єдиній частині лиця ще гарної форми, лежала печать зухвалих бажань і прихованих погроз. Незважаючи на восковий відтінок змарнілого обличчя графині, ви вгадували, як її палив внутрішній вогонь, від неї так і пашіло жаром, схожим на бриніння повітря, коли над полями струмує марево. Її запалі скроні і втягнуті щоки підкреслювали внутрішню будову обличчя, а усмішка безкровних губів чимось нагадувала моторошну усмішку смерті. Сукня зі схрещеною на грудях пелериною не могла приховати худорби її колись повної постаті. Вираз на лиці говорив про те, що вона знає, як змінилася, це доводить її до розпачу. Тепер вона вже не була ні моєю прегарною Анрієттою, ні величавою і святою пані де Морсоф; вона стала істотою безіменною, і ця істота вела поєдинок з небуттям, про який мовить Боссюе; голод і невтолена жага штовхнули її на це відчайдушне змагання зі смертю. Я сів біля неї і, взявши її руку, щоб поцілувати, відчув, як від неї пашить жаром. Анрієтта вгадала мій сумний подив з зусилля, яке я зробив, щоб приховати його. І її бліді губи розтяглися над вищиреними зубами, намагаючись скластися в одну з тих вимучених усмішок, за якими ми приховуємо і зловтіху, і нетерпляче бажання, і сп'яніння душі, і лють розчарування.

— На жаль, це смерть, любий Феліксе,— озвалася вона,— а ви не любите смерті! Та огидна смерть, що жахає всяку живу істоту і навіть душу найхоробрішого коханця. Тепер уже любов умерла, я це знала. Леді Дадлей ніколи не помітить на вашому лиці подиву від того, як вона змінилася. О, навіщо я так чекала на вас, Феліксе! А тепер, коли ви прийшли, я віддячую вам за відданість цим страшним видовищем, побачивши яке граф де Рансе69 став трапістом; я прагнула зостатися прекрасною і високою у вашій пам'яті, завжди бути вашою білою лілеєю — і от сама розбила ваші ілюзії! Щире кохання вільне від усяких розрахунків. Але не тікайте, посидіть зі мною. Пан Оріже сказав сьогодні вранці, що мені куди краще, я вернуся до життя, мене воскресять ваші погляди. А потім, коли снага почне вертатися до мене, коли я зможу знов їсти, до мене вернеться і колишня врода. Адже мені лише тридцять п'ять років, у мене ще можуть бути щасливі роки. Щастя відмолоджує, а я хочу пізнати щастя. У мене чудовий задум: ми покинемо їх у Клошгурді, а самі поїдемо до Італії.

Сльози застували мені очі; я одвернувся до вікна, немовби роздивляючись квіти. Абат Біротто швидко підступив до мене і нахилився над букетом.

— Стримайте сльози! — мовив він мені на вухо.

— Анрієтто, хіба ви більше не любите нашої долини? — спитав я, щоб пояснити, чому я відвернувся від неї.

— Люблю,— відповіла вона, пестливо припадаючи чолом до моїх губів, — але без вас вона мене пригнічує... Без тебе,— шепнула вона мені на вухо, черкнувши по ньому гарячими губами, і слова її пролунали, як легке зітхання.

Мене вжахнули ці шалені пестощі; вони сказали мені більше, ніж похмурі застереження обох абатів. Я вже встиг побороти подив, але якщо я й опанував себе, у мене не вистачило сили волі, щоб стримати дрижання, яке пробігало по моєму тілу під час усієї цієї сцени. Я слухав Анрієтту, не відповідаючи, точніше, я відповідав застиглою посмішкою і лише кивав головою, щоб не заперечувати, поводячись із нею, як мати з нерозумною дитиною. Спершу мене вразила зміна, що сталася в її вроді, але потім я побачив, що ця жінка, раніше така велична, виявляла тепер у поводженні, в голосі, манерах, поглядах і думках дитячу наївність, простодушне кокетство, жадобу руху, глибоку байдужість до всього, окрім себе і своїх бажань,— коротко, всі слабкості, притаманні дитині, якій необхідна ваша опіка. Чи буває так з усіма вмирущими? Чи скидають вони свою соціальну маску, уподібнюючись дітям, які ще не встигли її надіти? Або, перебуваючи на порозі вічності, графиня з усіх людських почуттів зберегла тільки кохання і тепер виявляла його з чарівною невинністю, на зразок Хлої70?

— Ви, як і раніше, вернете мені здоров'я, Феліксе,— озвалася вона,— та й повітря нашої долини буде для мене цілющим. Як можу я відмовитися від їжі, якщо її запропонуєте ви! Адже ви такий добрий доглядач! До того ж у вас стільки снаги і здоров'я, що ви передасте їх мені. Друже мій, скажіть же, що я не умру, що я не можу померти, не зазнавши щастя! Вони думають, що моя найважча мука — це спрага. О так! Я дуже хочу пити, любий друже. Мені боляче дивитися на води Ендру, але спрага мого серця ще болісніше. Я прагнула тебе,— вела далі вона приглушеним голосом, стискаючи мої руки в своїх гарячих руках і притягаючи мене до себе, щоб сказати ці слова на вухо.— Я вмирала від того, що тебе не було зі мною. Хіба ти не велів мені жити? І я хочу жити. Я теж хочу кататися верхи! Я хочу все звідати: паризьке життя, бали, втіхи.

Ох Наталі! Цей моторошний зойк душі, цей бунт пригнобленої плоті, силу якого годі описати, дзвенів у вухах у мене і в старого священика; скорботні ноти цього чудового голосу говорили про боротьбу всього життя, про страждання щирого, але невтоленого кохання. Графиня раптом звелася в нетерплячому пориві, наче дитина, яка тягнеться до іграшки. Коли абат побачив, у якому стані його духовна дочка, бідолашний дід упав навколішки, склав руки докупи й заходився читати молитви.

— Так, я хочу жити! — сказала вона, змушуючи мене встати й опираючись на мою руку.— Жити справжнім життям, а не маною. Все було брехнею в моєму житті; за останні дні я перебрала в пам'яті всі ці брехливі вигадки. Чи може бути, щоб я вмерла! Адже я зовсім не жила, адже я ні разу нікого не ждала в ландах!

Вона замовкла, наче дослухаючись і вдихаючи крізь стіни незнані мені пахощі.

— Феліксе! Збирачки винограду скоро обідатимуть, а я, їхня господиня,— сказала вона з дитячою образою,— я голодна! Так і з коханням — вони щасливі, ці робітниці!

— Кіріє елейсон!* — вигукнув бідолашний абат, який, знявши руки і звівши очі вгору, голосно читав молитви.

* Господи помилуй! (Гр.)

Вона оповила мою шию руками і, палко поцілувавши, сказала, стискаючи мене в обіймах:

— Я нікому вас більше не віддам! Я хочу бути коханою, хочу шаліти, як леді Дадлей, я навчуся англійської, щоб узивати вас "my dear".

Вона кивнула мені головою, як робила колись, покидаючи мене й обіцяючи вернутися.

— Ми пообідаємо разом,— сказала вона,— я звелю Манетті...

Вона замовкла, охоплена раптовою кволістю; я підхопив її на руки і поклав одягнену на ліжко.

— Ось так ви якось уже носили мене,— промовила вона, розплющуючи очі.

Вона була легка-легесенька і вся пашіла; я відчував, як тіло її палає. Ввійшов лікар Деланд і здивовано оглянув прикрашену квітами кімнату, але моя присутність, здавалося, все йому пояснила.

— Як важко помирати, пане,— сказала йому графиня зміненим голосом.

Він присів, помацав хворій пульс, швидко звівся, сказав кілька слів на вухо священикові і вийшов; я рушив слідом.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав я.

— Врятувати її від лютої агонії,— відповів він.— Хто міг сподіватися, що в неї збереглося стільки сил? Ми не розуміємо, як вона ще жива, знаючи перебіг її хвороби. Ось уже сорок другий день, як графиня не їсть, не п'є й не спить.

Пан Деланд покликав Манетту; абат Біротто повів мене до саду.

— Нехай порядкує лікар,— сказав він.— З допомогою Манетти він приспить її опієм.