Лілея долини - Сторінка 45

Горе тому, хто не мав своєї Анрієтти! Горе й тому, хто ніколи не знав якоїсь леді Дадлей! Якщо перший одружується, він не утримає своєї дружини; другого ж покине коханка. Але щасливий той, хто здобуде обох жінок в одній; щаслива та людина, кого ви покохаєте, Наталі!

Вернувшись до Парижа, ми ще більше зійшлися з Арабеллою. Незабаром ми почали, непомітно для нас самих, ламати закони світського товариства, колись обов'язкові для мене: лише за суворого дотримання цих законів світ пробачає ось такі фальшиві ситуації, в яку поставила себе леді Дадлей. Суспільство вічно силкується проникнути за запону, яка приховує справжні взаємини людей, але як тільки розкриє таємницю, вимагає суворого додержання звичайності. Коханці, змушені жити в світі, діждуться жорстокого осуду, якщо надумають перекидати бар'єри, поставлені світською добропристойністю, і не шануватимуть правил етикету; тут ідеться вже не про інших, а про них самих. Турботи про те, як підійти до своєї симпатії, пильнуючи ґречності; комедії, які ми розігруємо, і таємниці, які ми приховуємо,— вся ця стратегія щасливого кохання заповнює наше життя, оновлює бажання і не дає нам нудити світом від рутини. Але перші пристрасті марнотратні, як і самі юнаки, які вирубують усі дерева в садах своєї душі замість бережно плекати їх. Арабелла не визнавала цих міщанських поглядів і скорялася їм спочатку лише на догоду мені; але, мов той кат, який загодя обирає свою жертву, вона хотіла знеславити мене в очах усього Парижа, щоб зробити своїм sposo*. Вона кокетувала й хизувалася, бажаючи утримати мене при собі; їй здавалися пісними наші галантні любощі, про які у світі не важилися говорити відкрито, за браком доказів, і лише шушукалися по кутках. Хіба міг я засумніватися в її коханні, бачачи, як безтямно вона робила нерозважливі вчинки, які загрожували зрадити наші взаємини? Віддавшись радощам забороненого кохання, я скоро збезнадіївся, побачивши, що порушив усі настанови Анрієтти. І тоді я зовсім пустився берега, мов той сухітник, який уже наприкінці віку не дає вислухувати своїх хворих грудей: все одно пропадати! В моєму серці завжди зоставався закамарок, до якого я не міг доторкнутися без болю; якийсь мстивий дух завжди викликав у мене думки, що на них спинятися я не смів. У листах до Анрієтти я нарікав на цю моральну недугу, чим завдавав їй нових прикрощів. "Ціною всіх жертв і втрачених скарбів я сподівалася бодай бачити вас щасливим",— говорила вона в єдиному одержаному мною листі. Але я не був щасливий! Наталі, люба, щастя досконале, воно не терпить порівнянь. Коли перший жар кохання вичах, я заходився несамохіть порівнювати цих жінок; раніше я не усвідомлював, який вони складали контраст. Усяка сильна пристрасть так прибиває нас, що спочатку ніби стирає всі гострі кути нашої вдачі і згладжує борозни, прокладені в нашій свідомості добрими чи лихими звичками; але згодом у духовній подобі коханців, котрі краще пізнали одне одного, знов виявляються втрачені вже риси; тоді кожне осуджує другого, і часто характер вступає в змагання з почуттям, породжуючи антипатії, які спричиняються до чвар і розривів, а люди поверхові ставлять на карб людському серцю зрадливість. У наших стосунках настав такий злам. Уже не так засліплений принадами леді Дадлей, я почав, так би мовити, аналізувати свої розкоші і, сам того не бажаючи, зробив висновки, невтішні для неї.

* Чоловіком (іт.).

Я відзначив насамперед, що їй бракує тієї тямовитості, яка відрізняє француженку від усякої іншої жінки і надає її коханню незрівнянного чару, за визнанням усіх, кому химерна доля судила випробувати, як люблять жінки в різних країнах. Покохавши, француженка стає іншою людиною; її кокетування потрібне лише на те, щоб оздоблювати своє кохання; її таке небезпечне марнославство їй уже не служить, бо вона бачить свою гординю лише в беззастережній любові. Вона цілком віддається інтересам, прикрощам і симпатіям коханого: за один день вона опановує мистецтво тонких комбінацій, не гірше за досвідченого ділка, вивчає кодекс законів або осягає складну машинерію кредитних операцій, які збагачують банкіра; на вдачу вітрогонка і марнотратка, вона не допуститься жодної помилки і не змарнує жодного дуката; вона стає матір'ю, вихователькою, лікарем і в усіх своїх метаморфозах зберігає принаду щасливої жінки, в кожній дрібничці показуючи безмежне кохання. Вона поєднує в собі всі принади жінок різних країн і надає їм єдності завдяки своєму розумові, цьому щиро французькому генієві, який усе оживляє, все допускає, все виправдує, все перетворює, руйнуючи одноманітність почуття, заснованого на теперішньому часі одного-єдиного дієслова. Француженка кохає завжди, незмінно і повсякчас, кожну хвилину — і в товаристві, і зоставшись сама; в товаристві вона знаходить такий тон, що слова її лунають лише для одної людини; навіть мовчанка її говорить без слів; якщо обставини забороняють їй говорити й дивитися, вона напише свою думку на піску, по якому ступає її ніжка; на самоті вона висловлює своє кохання навіть уві сні; коротко, вона підкоряє цілий світ своєму коханню. Англійка, навпаки, підкоряє своє кохання всьому світові. Звикнувши завдяки вихованню завжди зберігати крижаний спокій і ту британську зарозумілість, про яку я вам уже казав, вона так само легко відкриває і замикає своє серце, як міцний замок англійський. Вона носить непроникну машкару і скидає її й надіває з щиро англійською незворушністю; палка, як італійка, коли її ніхто не бачить, вона вбирається в свою холодну гідність, як тільки потрапляє на люди. Найпалкіше кохана людина починає сумніватися в своєму щасті, чуючи спокійний голос, бачачи незворушне обличчя і бездоганне вміння панувати над собою, яким вирізняється кожна англійка, як тільки вийде зі свого будуара. В такі хвилини її лицемірство переходить у байдужість: англійка все забуває. І зрозуміло, коли жінка може скинути з себе кохання, як одяг, вам здається, що їй неважко його поміняти. Яку бурю піднімає в нашому серці ображене самолюбство, коли ми бачимо жінку, котра приймає, уриває і знов підхоплює кохання, наче те жіноче рукоділля. Ці жінки надто добре панують над собою, щоб цілком віддаватися нам; вони надто підкоряються владі суспільства, щоб належати неподільно чоловікові. Там, де француженка нагороджує нас за довготерпіння ніжним поглядом, і, досадуючи на докучливих гостей, вдається до тонкої насмішки, англійка зберігає неприступну мовчанку, яка ятрить вам серце й дратує мозок. Ці жінки так звикли завше, за будь-яких обставин засідати на троні, що для більшості з них усемогутність fashion* переноситься навіть на їхні насолоди. Хто прибільшує свою чесноту, той прибільшує і кохання — такі англійки; для них декорум — це все, і водночас любов до форми не розвиває в них художнього смаку: хай би там що вони казали, різниця між протестантською та католицькою релігіями пояснює нам, чому почуття француженки затьмарює нам розсудливе й оглядне кохання англійки. Протестанство сумнівається, досліджує і вбиває віру, а тому несе смерть мистецтву і любові. Коли вищий світ наказує, світські люди повинні коритися; проте люди палахкі одразу ж тікають з нього, бо такий гніт для них нестерпний. Ви розумієте тепер, як було вражене моє самолюбство, коли я виявив, що леді Дадлей не може обходитися без світського товариства, що і їй властиві британські метаморфози; підкорятися вимогам світу для неї не було жертвою, ні, вона легко і природно носила дві несумісні личини. Коли вона кохала, вона беззастережно віддавалася коханню; ні одна жінка ні в одній країні не могла з нею зрівнятися, вона переважила б цілий гарем; але тільки-но завіса впала після цієї чарівної сцени, як від неї не зосталося і спогадів. Арабелла уже не відповідала ні на усмішку, ні на погляд; вона не була ні володаркою, ні рабинею і, ніби дружина посланника, вимушена закругляти свої фрази і рухи, дратувала вас своїм спокоєм і ранила серце церемонною добропорядністю; вона зводила кохання до простої потреби замість підносити його, пориваючись до ідеалу. Вона не виявляла ні страху, ні жалів, ні бажань; але певної години її жага спалахувала, як бенгальський вогонь, наче кваплячись надолужити згаяне. Котрій з цих двох жінок мені треба було вірити? І тут, перенісши тисячі шпильок, я зрозумів, наскільки Анрієтта відрізнялася від Арабелли. Коли пані де Морсоф на хвилину покидала мене, все довкола нагадувало про неї; коли вона йшла, згортки її сукні втішали мій зір, а коли вона поверталася, їхній легкий шелест пестив мій слух; я відчував її ніжність навіть у повільному порухові повік, коли вона потуплювала очі; її голос, такий сумирний і чистий, лунав як тривалі пестощі; її розмова свідчила про сталість уподобань, вона завжди залишалася сама собою; вона не поділяла своєї душі на дві половини, одну полум'яну, а другу крижану; нарешті, пані де Морсоф користувалася грою свого розуму і блиском думки, щоб передавати свої почуття; її дотепні жарти розважали дітей і мене. У Арабелли, навпаки, розум не служив на те, щоб прикрашати життя, вона не старалася порадувати ним мене, її думка жила товариством і для товариства й проявлялася лише в дотепах; вона любила допікати, кусати, колоти, щипати не з бажання розважити мене, але на догоду власному уподобанню. Пані де Морсоф приховала б свою любов від усього світу, леді Арабеллі кортіло виставити свої любощі напоказ усьому Парижу, і з жахливою непослідовністю вона дбала про світські манери, катаючись зі мною перед очима в усіх по Булонському лісі67. Ця суміш зухвальства і гідності, любові й холодності завжди вражала мені серце, все ще не займане й палке воднораз; я не умів миттю перескакувати від крайнощів до крайнощів, і ці перепади гнітили мене; я ще трепетав від кохання, коли вона раптом надівала на себе личину неприступності; а якщо я вельми делікатно починав дорікати їй, вона одразу ж розпускала свого отруйного язичка, пересипаючи прибільшені вияви кохання уїдливими англійськими жартами, які я вже пробував передати. Як тільки я суперечив їй, вона розважалася тим, що ятрила мені серце і старалася принизити мене в суперечці, коротше, ліпила з мене, що хотіла, як з воску.