Лілея долини - Сторінка 47

Нібито ніхто не вмирає ні з горя, ні з кохання, ні з розпуки, ні з таємних докорів, ні з марних уповань, скільки разів плеканих і знов вирваних з коренем. У сучасній мові є безліч хитрих слів, якими можна все пояснити: такі, як гастрит, перикардит і тисячі хвороб жіночих; їхні назви шепчуть одне одному на вухо, і вони правлять за перепустку на той світ для небіжчиків, зрошених лицемірними слізьми, які швидко осушує нотарева рука. Чи криється в глибині цього нещастя якийсь незнаний нам закон? Чи повинен столітній дуб безжально встелювати землю трупом, знищуючи підлісок довкола себе для того, щоб заціліти самому: так мільйонер поглинає сили безлічі дрібних ремісників. Чи існує хижацьке плем'я, яке п'є кров ніжних і кволих створінь? Господи! Невже я з породи тигрів? Докори сумління краяли мені серце гострими пазурями і сльози котилися з очей, коли я ввійшов в алею, що вела до Клошгурда: стояв туманний жовтневий ранок, і вітер рвав зів'яле листя з тополь, посаджених за наказом Анрієтти в цій алеї, звідки вона недавно махала мені хусточкою, ніби кличучи назад. Чи жива вона? Чи встигну я ще відчути її білі рученьки на своїй схиленій голові? За одну хвилину я спокутував усі насолоди, які спізнав з Арабеллою, і подумав, що вони дісталися мені надто дорого! Я заприсягся, що більше ніколи не побачу її, і зненавидів Англію. Хоча леді Дадлей була лише різновидом своєї породи, я суворо засудив геть усіх англійців.

Коли я ввійшов у Клошгурд, серце мені тьохнуло. Я побачив Жака, Мадлену та абата де Домініса вкляклих перед дерев'яним хрестом; його було вкопано на ділянці, що перейшла до графових угідь, як їх огороджувано: ні граф, ні графиня не захотіли зносити хреста. Побачивши дітей, що зверталися до Бога, і поважного діда, я вискочив з екіпажа і підійшов до них, серце у мене болісно стискалося, лице заливали сльози. За кілька ступнів од них стояв старий берейтор без капелюха.

— Як вона? — спитав я в абата де Домініса, поцілувавши у чоло Жака й Мадлену,— діти, не уриваючи молитви, холодно глянули на мене.

Абат підвівся, я взяв його за руку і, спираючись на нього, спитав:

— Вона ще жива?

Він повільно кивнув головою з коротким і сумним виразом.

— Говоріть, благаю вас, говоріть в ім'я всього святого! Чому ви молитеся біля цього хреста? Чому ви тут, а не біля неї? Чому її діти надворі в такий холодний ранок? Скажіть мені все, щоб я не допустився з невідання якоїсь непоправної помилки.

— Ось уже кілька днів графиня пускає до себе дітей лише в певні години,— сказав абат.— Пане,— вів далі він, помовчавши,— можливо, вам краще почекати кілька годин, перш ніж іти до пані де Морсоф; вона дуже змінилася! Її слід підготувати до цього побачення, ви можете ще загострити її страждання... Тепер смерть була б для неї благодіянням.

Я потис руку цьому божому чоловікові, який і поглядом, і голосом зцілював рани ближнього, пом'якшуючи їхній біль.

— Тут ми всі молимося за неї,— вів далі він,— бо цю святу жінку, раніше таку сумирну й ладну померти, ось уже кілька днів терзає таємний страх смерті; її очі, звернуті до тих, хто повен життя, вперше затуманює недобре, заздрісне почуття. Мені здається, що це потьмарення душі викликане не стільки боязню смерті, скільки мимовільними внутрішніми поривами, неначеб зів'ялі квіти юності п'янять її своїм болісним ароматом. Атож, злий дух змагається з небом за цю прекрасну душу. Графиня веде важку боротьбу, мов Христос на Оливній горі, і зрошує слізьми білі троянди, що оточують вінцем її голову й опадають одна по одній. Чекайте, не показуйтеся їй зараз: ви принесете до неї пишноту королівського палацу, вона побачить на вашому обличчі відблиски великопанських свят, і ви примножите її скорботу. Будьте милосердний до слабкості, яку сам Бог простив Своєму Синові, що став людиною. Яка була б наша заслуга, якби ми перемагали, не маючи ворога? Дозвольте ж її сповідникові і мені, двом дідам, хирність яких не може образити її зору, підготувати її до цього несподіваного побачення і до тих хвилювань, від яких вона відмовилася на вимогу абата Біротто. Одначе всі справи земні пов'язані незримими нитками Божественного Промислу, помітними лише втаємниченому; і якщо ви прийшли сюди, можливо, вас привела провідна зоря, що сяє у світі духовному, показуючи нам шлях і до ясел, і до могили.

Потім він оповів мені, з тією лагідною красномовністю, яка освіжає душу, наче вранішня роса, що останні півроку графині все гіршало, попри турботи доктора Оріже. Протягом двох місяців лікар приїздив щовечора до Клошгурда, намагаючись вирвати у смерті її здобич, бо графиня сказала йому: "Врятуйте мене!"

"Але зцілити тіло можна, лише коли зцілиться душа!" вигукнув якось старий лікар.

— Стан її дедалі погіршувався, і поступово сумирні речі цієї мучениці змінилися гіркими наріканнями,— мовив абат де Домініс.— Вона благає землю не відпускати її замість молити Бога взяти її до себе; але потім кається, що нарікала на управу Божу. Ці вагання катують їй серце і загострюють страшне змагання тіло і душі. Іноді перемагає тіло. "Як дорого ви мені обійшлися!" — сказала вона якось Жакові й Мадлені, відштовхуючи їх від себе. Але одразу ж, глянувши на мене, вернулася душею до Господа і сказала Мадлені благословенні слова: "Щастя ближніх стає радістю для того, хто сам уже не може бути щасливим". І голос її лунав так сумно, що сльози бризнули мені з очей. Вона оступається, це правда, але знову встає і з кожним кроком піднімається все вище, до неба.

Вражений розповідями цих вісників, випадково здибаних мною на дорозі, і передчуваючи, що всі сумні голоси, які сплітаються в спільний скорботний хор, скоро залунають погребною мелодією, лебединою піснею конаючого кохання, я вигукнув:

— Ви вірите, що ця зрізана лілея знову розквітне в небесах?

— Вона була лілеєю, коли ви її покинули,— відповів він,— але тепер ви побачите її побляклою, очищеною в горні муки і чистою, як ще схований у землі діамант. Атож, ця ясна ангелиця, ця зірка людська вийде, сяючи, з хмар, що затьмарили її, і полетить до царства світла.

Коли я з палкою вдячністю потис руку цьому богобоязливому чоловікові, з дверей будинку визирнула зовсім біла голова графа; лице його виражало подив, і він кинувся до мене, кажучи:

— Вона сказала правду! Ось і він! "Фелікс, Фелікс, ось іде Фелікс!" — скрикнула допіру пані де Морсоф. Друже мій,— вів далі він, кидаючи на мене погляди, сповнені шаленого страху,— смерть уже прийшла! Чому вона не обрала мене, божевільного діда, до якого так давно підкрадається?

Я рушив до замку, зібравши всю свою відвагу, але на порозі довгої тераси, що перетинала весь будинок і виходила в бік моріжка, мене спинив абат Біротто.

— Пані графиня просила вас поки не входити до неї,— мовив він.

Озирнувшись, я зауважив, що вбиті горем домашні снують туди-сюди, з видимим подивом виконуючи накази Манетти.

— Що тут відбувається? — спитав граф, вражений цією метушнею, потерпаючи, чи не скоїлася страшна подія, і, як завжди, легко панікуючи.

— Каприз хворої,— відповів абат.— Пані графиня не хоче приймати пана віконта в такій обстановці; вона бажає переодягтися,— навіщо їй перечити?

Манетта покликала Мадлену, і дівчинка, ненадовго зайшовши до матері, незабаром вибігла з її покою. Потім ми вийшли прогулятися вп'ятьох: Жак, його батько, двоє абатів і я — мовчки заходили по моріжку перед оселею. Я подивився на Монбазон, потім на Азе і окинув поглядом пожовклу долину, сумний вигляд якої перегукувався з почуттям, що хвилювали мене. Нараз я помітив хорошу дівчинку, яка квапливо зривала осінні квіти, щоб зібрати їх у букет. Коли я збагнув, який глибокий сенс в цій відповіді на мої давніші любовні визнання, щось перевернулося в мені, і в очах потемніло, і я схитнувся; два абати, між якими я простував, підхопили мене і віднесли на кам'яний поясок тераси, де я кілька хвилин лежав, ніби розбитий, хоча й при тямі.

— Бідолашний Феліксе,— мовив граф,— вона суворо заборонила мені писати вам: адже вона знає, що ви її любите.

Так, я наготувався страждати, але мене пригнітила ця увага, в якій злилися всі мої спогади про колишнє щастя.

"Ось вона,— подумав я,— висхла, безплідна ланда в світлі сірого осіннього дня, і посеред неї один-єдиний розквітлий кущ, яким я милувався під час своїх прогулянок з почуттям забобонного трепету,— він заповідав мені цю скорботну годину!"

Все завмерло в маленькому маєтку, колись такому веселому й людному. Все було сумне й занедбане, все говорило про розпач. Алеї було лише наполовину розчищено, початі роботи зупинено, наймити стояли руки в боки й дивилися на замок. Хоча зараз ішло винобрання, не чути було ні шереху, ні гомону. Здавалося, виноградники збезлюдніли — така панувала довкола тиша. Ми йшли мовчки, як люди, чиє горе не виносить банальних слів, і слухали графа,— він один говорив і далі. Віддавши належне своїй любові до дружини, уже любові-звичці, граф почав, як завжди, висловлювати невдоволення й нарікати на графиню. Його дружина ніколи не турбувалася про себе і не слухалася його розумних порад; він перший помітив симптоми її хвороби: адже він вивчив їх на собі; але він боровся з недугою і сам вилікував себе, дотримуючись суворого режиму й уникаючи хвилювання. Він цілком міг би вилікувати і графиню, але хіба чоловік наважиться взяти на себе таку відповідальність, надто коли бачить, що його досвід, на жаль, геть нехтується. Всупереч його доказам графиня обрала собі за лікаря Оріже; і цей лікар, який колись так зле лікував його, тепер згубив і дружину. Якщо ця хвороба — наслідок важких прикрощів, то сам він зазнав таких знегод, які мали неминуче викликати її. А які прикрощі мала його дружина? Графиня була щаслива, ніщо її не турбувало, ніхто їй не перечив. Завдяки його заходам і вдалим ідеям їхні статки зміцнено; він дав дружині порядкувати в Клошгурді; його діти були добре виховані, здоров'я їх не будило жодного побоювання; що ж могло спричинити її хворобу? І він просторікував далі, виливаючи своє горе в безглуздих скаргах і обвинуваченнях. Але поступово спогади знову воскресили його прихильність до цього шляхетного створіння, і кілька сльозинок скропили його досі сухі очі.

Тут підійшла Мадлена і сказала, що її мати чекає на мене.