Лірика - Сторінка 4

0223079

411 У цьому старому
брунатному зошиті
лишилися місце і час.
тієї таємної
нашої зустрічі!
412 Бувають спогади
неприємні такі —
наче брудні
шкарпетки
надягаєш.
413 У моїй кімнаті
плакала жінка колись.
Сьогодні згадав про це,
мов про сторінку
з якогось роману.
414 Ніби тремтячим голосом
я довго-довго співав;
"Хвилі пісок омивають..."
Ця моя подорож
саме такою була!
415 Ах, коли це було?
Почув уві сні твій голос
і так зрадів!
А ось уже скільки років
його не чую...
416 Як подорожній
в чужій стороні
задублими від морозу губами
питає дорогу —
отак я звертався до тебе.
417 Якось байдуже
я говорив,
і ти мене слухала
якось байдуже.
Тільки оце й було.
418 На холодному чистому мармурі
м'яко поблискують
сонця весняного промені.

Такі-от інколи,
мабуть, бувають думки.
419 Неначе всотали все,
що є найсвітлішого в світі,
чорні її зіниці.
Ще й досі
їх бачу.
420 Ті важливі слова,
що їх я тоді
тобі не сказав,
хоч і лишилися
в грудях донині, але...
421 Як тріщина
на білім абажурі,
незгладні спогади
пра "сі мої блукання
в чужині.
423 Які чудові в тебе
кучерики на скронях,—
всі милувались ними!
А я помітив їх тоді,
коли ти щось писала.
425 Як син гір
за горами тужить —
саме так
у годину смутку
я тужу за тобою.
426 Якщо й забуваю тебе,
то лиш на хвилину,
бо стільки всяких дрібничок
знов спогади викликають.
Ні, неможливо забути!
427 Почув, що ти захворіла,,
почув, що видужала.
Тут, за чотириста рї
від тебе,
мов не свій я ходив.

428 Зглянься на серце моє!
Бо тільки побачу на вулиці
схожу на тебе,
воно, бідолашне,
з грудей як не вискочить!
429 Майнула думка сьогодні вранці:
"Чи стало б легко й вільно
дихати мені,
якби почув твій голос
ще хоч раз?"
430 Життя у мене таке,
що ніколи вгору глянути,
і все-таки іноді
зупинюсь, загадаюсь...
Ну про кого ж іще?..
431 Мав би я приятеля,
з яким можна
по щирості розмовляти!
Я б йому розповів
про тебе.
432 Якби я сказав тобі,
що, поки живі,
ще раз побачимось,—
чи мовила б ти "звичайно"?
Ствердно головою кивнула б?
433 Коли починаю
згадувати тебе —
серце, спокійне досі,
раптом так збентежиться!
Це теж печаль...
435 Біля будинку твого
в передмісті столиці
провінції Ісікарі,
напевно, вже осипається
цвіт із яблунь?
436 За останні три роки
лиш тричі приходили
довгі листи від тебе.
А сам я хіба писав
чотири рази тобі?

ЗНІМАЮЧИ РУКАВИЧКУ
437 Знімав рукавичку,
і раптом —
руки завмерли.
Це спогад
по серцю черкнув.
438 Вдавати з себе закоханого
занадто рано
навчивсь —
тільки-тільки пробився
перший пушок над губою.
440 Ах, радощі літнього ранку!
Рот полоскав,
і ліки потрапили
в саме дупло
хворого зуба!
441 Дивився уважно
на руки свої —
раптом подумав:
"А вміла-таки вона
цілуватись!"
442 Сумно —
бо очі
відвикли від кольорів.
Попросив, щоб купили мені
червоних квітів.
443 Книжку нову,
бувало, куплю
і читаю за північ.
Вже й цю радість
забув я давно.
444 Всього тільки тиждень
не було мене тут.
І от — навіть пляма чорнильна
на вікні моєї кімнати
здалася такою рідною!

445 І заляпана промокашка,
яку я побачив
серед старих паперів,
так зворушила
душу мені І
446 Грудочка снігу
тане в руці.
Як це приємно
проймає серце,
якому набридло вже спатиі
447 Тьмяніє
сонячне світло на сьодзі.
Дивлюсь —
і смеркає
в серці.
449 Шибка віконна.
І в ній,
закуреній пилом,
краплями поцяткованій,
теж є смуток!
450 Шість років щодня
надягав я цього картуза —
вже геть заносився,
А не можу ніяк
його викинути!
451 Як солодко спить,
у весняну дрімоту поринувши,
молода травичка в саду!
Мякесенька —
очі вбирає.
452 Далеко тягнеться мур
з червоної цегли.
Він став фіолетовим наче
в цей довгий
весняний день.
454 На бруд
цегляного муру
падає і розтає,

падає й знов розтає
весняний сніжок.
455 Молода жінка
з хворими очима
притулилась до шибки,
на яку ніжно сіється
весняний дощик.
456 Пахощі
молодих посадок
пливуть у повітрі.
Весняний спокій
у новому районі.
457 Весняна вулиця.
Прочитав мимохідь
жіноча ім'я на табличці —
гарне таке,
привернуло погляд!
459 Слухав, слухав
галасливу купку дівчат —
аж утомився.
І стало мені
відразу самотньо.
460 Так тяжко на душі,
неначе десь
вмирає жінка молода.
Все падає й падає
мокрий весняний сніг.
462 Білі тарілки
витирає рушником
і складає на полиці
в кутку трактиру
засмучена жінка.
463 На підметеній
зимовим вітром
сухій вулиці
десь криється
запах карболки.

464 Почервонило вечірнє сонце
вікно пивнички
на березі моря.
І раптом у ньому —
бліде обличчя 1
465 Свіжий салат
на тарілці.
Запах оцту від нього
в самісіньке серце проник.
Печальний вечір,
466 О руки,
що ллєте молоко
з блакитного глека,
яке дороге мені
ваше тремтіння!
467 Хукнув на дзеркало —
і зникла відразу
за туманною плівкою
печаль вологих моїх
очей,
469 Перед полицею
з рядами холодних пляшок
жінка стоїть,
колупаючись у зубах.
Подивився на неї: "Сумна!"
470 Був довгий поцілунок —
і ми розстались
на опівнічній вулиці,
у відблисках
далекої пожежі.
472 Коли це було?
Раптом згадав
ту жінку
що танцювала на яхті
серед широкої річки.
473 Довго-довго писав листа,
непотрібного, власне,
і раптом кинув —

бо затужяв за людьми.
Вийшов на вулицю.
475
476
477
478
479
480
4. 3. 0223079
Закурив
відвологлий тютюн —
і майже всі думки
якось одразу
ніби набрякли.
Гостро відчув я:
літо прийшло! —
коли вдихнув
запах землі на подвір'ї
після дощу.
Прохолодою віяло
від крамнички скляра.
Я стояв перед нею вночі
і милувався
липневим місяцем.
"Прийде вона",— мені сказали,
тому сьогодні
встав я рано —
і зажурився, вздрівши плямку
на рукаві сорочки.
Очі "меншого брата",
що не вгавав аніколи,
останнім часом
якось померхли.
І це — причина моєї печалі!
Чується:
десь забивають палю,
чується:
котять здорову діжку.
Пішов сніг.
У редакції,
де нема ні душі,
серед ночі раптом
різко задеренчав
телефон — і замовк.
73

482 Подивився;
годинник стоїть.
Серце,
неначе його хто ковтнув,
поринуло знову в печаль.
483 Ліки в склянці,
якими полощу горло,
що ранок,
ТО ХОЛОДНІШІ.
Значить, настала осінь.
484 На стежці біля пагорба,
що на його розлогих схилах
пшениця зеленіє,
я підібрав
червоний гребінець.
485 У криптомеріевий гай
на тіньовому схилі гори
надвечір
проникло кілька променів
осіннього сонця.
486 Портове місто.
Кричить, літає колами
шуліка —
морський туман
тіснить його все вище.
487 Ясний осінній день.
Сковзнула тінь птаха
по закуреній шибці —
одразу ж думки мої
геть переплутались.
488 Як караван, пливуть,
то вищі, то нижчі,
хвилі дахів.
Зимове сонце
на них танцює.
490 Раніше часто
бував сердитий
мій батько —

тепер його ніщо вже не дратує.
Хоч би на хвильку розгнівався!
491 Вранішній вітерець
задув у трамвай
вербовий листочок.
Я поклав його нй долоню
і розглядаю.
492 Чомусь захотілось
побачити море,
і я до моря прийшов.
В той день, коли нестерпно
серце нило.
493 Відвів убік
утомі^ний морською гладдю погляд.
І тут —
його збудив
червоний пояс!
494 Усі-усі жінки,
з якими стрівся я
на вулиці сьогодні,
здавалося, ішли додому,
коханими покинуті.
495 їхав у поїзді.
На станції якійсь,
посеред степу
так душу зворушили
пахощі літніх трав!
496 Ледве поспів на поїзд —
відходив задовго
до світанку.
Початок осені,
кусень черствого хліба.
497 Коли я їхав уночі,
охоплений думками про майбутнє,—
воно з'явилось
у вікні вагона,
таке сумне!

498 На одній зупинці
серед глухого лісу
я подивився —
станційний годинник стояв.
Поїзд у ніч дощову.
499 Розпрощався —
і в темряві нічного вагона
біля вікна
качаю по столі
зелені яблука!
500 Як сумно тут, у пивничці,
куди я завжди заходжу!
Вечірнє сонце
червоним-червоним
зробило саке.
501 Як біла квітка лотоса
цвіте серед болота —
отак
моя печаль
не топиться у хмелі.
502 Якось, подорожуючи восени,
лежав у готельчику
під москітною сіткою.
Плакала дівчина
за стіною
503 Любий запах одежі,
що рік пролежала в скрині,
всю душу мені пропік.
Сьогодні вранці,
у перший осінній день.
504 Біль у коліні,
що так довго
непокоїв мене,
непомітно минувся.
Вітер подув осінній.
505 Продав, усе продав!
Старий заяложений
німецький словник

тільки й лишився.
Кінець літа.
506 Без причини
зненавидів приятеля,
не помітив,
як знову здружились.
Глибока осінь.
507 її червона палітурка
геть стерлася від рук.
Я заборонену цю книжку
відшукав
на споді кошика.
508 3 автором книжки,
яку продавати
заборонили,
зустрівся я
осіннім ранком!
510 Над острівцями,
що тягнуться ланцюжком
на самій окраїні
велетня-океану,
осінній вітер гуляє.
511 Завжди увагу мою привертали
затьмарені очі її
та чорна родимка
під самим оком.
Згадав дружину приятеля.
512 Хоч коли на неї поглянеш —
все качає вона
клубок вовняний,
все шкарпетки плете...
Отакою її пам'ятаю.
514 То там, то тут
тонку свою пісню
коник заводить.
Вийшов опівдні у степ,
читаю листа.

515 Коли пізно вночі
зачиняв вікно —
щось біле
метнулося по подвір'ю...
Може, просто собака?
516 О другій годині ночі
шибка —
в цілковитій тиші —
зачервонілася.
Пожежі відблиск!
517 "Ах, нещасне моє кохання!"
Під ніс собі бурмотів,
самотній, опівночі,
потрошку вугілля
підкладаючи у жаровню.
518 Притуливши долоні
до білого-білого абажура,
серед холодної ночі
все думав я
думу свою!
519 Сьогодні вечір такий,
що хвилі смутку
геть пройняли мене.
Ще й запах цибулі
до них домішався.
520 Бувало, занявчить,
мов кіт,
і зарегоче.
Ах, самотнє життя
тридцятилітнього приятеля!
521 Озираючись,
мов боязкий дозорець,
по вулицях міста
глупої ночі
блукаю самотньо.
522 Вся шкіра моя
обернулась на слух.
У тиші
сплячого міста —
важезні кроки.

523 Пізно вночі
зайшов у вокзал,
постояв, посидів трошки
і швидко вийшов
якийсь чоловік без шапки.
524 Раптом помітив,
що коло мене
вже плавають пасма
досвітнього туману.
Довго ж блукав я!
525 "Дай закурить, якщо є",—
підійшов до мене бродяга.
З ним серед ночі
стовпи ми
і розмовляли.
526 Наче з пустелі,
додому я повернувся,
проблукавши
самотою
по нічному Токіо.
527 Під вікнами банку
на вкритій памороззю
бруківці —
сині плями
розбризканого чорнила!
529 Вперше
осіннього ранку
вдихнула повітря
в легені
моя дитина.
530 Був жовтень.
Довгим вогким коридором
у пологовім будинку
ходив я
туди-сюди.
532 Такі думки,
наче шкіри маляти
торкаюсь.
Самотою
блукаю по парку.

634 Задивився
на пустощі горобців
між деревами парку.
Короткий
передих.
535 Ясного дня прийшов у парк.
І тільки тут,
повільно походжаючи,
відчув, наскільки виснаживсь
останнім часом.