Лірика - Сторінка 5
- Ісікава Такубоку -
536 Так, це він,
незабутній той поцілунок!
Я аж завмер —
листочком платана
вітер торкнувся губи.
537 Той чоловік,
з яким я кілька разів
стрічався в цьому парку,
останнім часом
щось сюди не ходить.
539 У парку в затінку дерев
до однієї лавки
з заговорив,
коли не міг вже
стримати почуттів.
540 Не забувається
таке обличчя!
Під вартою
йшов вулицею чоловік
тай й усміхався...
542 Очі заплющив
і став потихеньку
награвати на сопілці —
безсонної ночі,
спершися на вікно.
543 Овдовілий приятель мій,
напевно, й сьогодні,
прив'язавши сирітку до спини,
блукає серед руїн
того старого замку.
544 Бувало, пізнім вечором
прийшовши з роботи додому,
вперше, що я робив,—
брав на руки сина.
Тепер він мертвий.
545 Двома, трьома голосами
говорили мені:
"Перед смертю
він тихо-тихо заплакав",
і Сльози мене задушили!
546 Коли товщають
білі-білісінькі корені редьки —
народився
і скоро помер
мій синок.
547 Тільки краплю якусь
повітря пізньої осені
він вдихнув,
мій синочок,—
і вмер.
548 Під рукою лікаря,
яка стромляла голку
в груди мертвої дитини,
зібралися
усі наші серця!
549 Неначе стою
перед загадкою бездонною.
Знову і знову
до мертвого лобика
доторкаюсь рукою.
551 Душа крижаніла —
і все одно до ранку
лишився я.
Дитини мертвої шкіра
мене зігрівала!
із книжки
"СУМНІ ІГРАШКИ"
(1912)
1 Як глибоко зітхну —
лунає
в грудях звук,
сумніший
за осінній вітер!
2 Заплющу очі —
та в серці
не постає анічого.
Хоч як печально —
знов очі розплющую.
3 По дорозі настрій
раптом змінився.
Не пішов на роботу,
а блукав і сьогодні
берегом річки.
5 Дочка побігла на вулицю
й досі не повертається.
А я дістав
її паровозик
і по підлозі катаю.
6 "Книжку хочу купити,
нову книжку хочу купити",—
зовсім без наміру
роздратувати її,
підійшов до дружини...
7 Мріє про подорож
чоловік,
сваряться, плачуть
жінка й дитина...
Сімейний сніданок.
8 Яз дому вихопився
й цілих п'ять кварталів
кудись ішов,
удаючи
страшенно заклопотану людину...
9 До хворого зуба
долоню приклавши, дивлюсь,
як у зимовім тумані
з-за обрію піднімається
червоне-червоне сонце.
10 Нібито мушу вічно
отак ходити —
* ось яка майнула думка,
коли я блукав уночі
по вулицях міста.
12 Чомусь сьогодні вранці
на серці в мене
мовби трошки посвітліло.
Сиджу і підстригаю
нігті на руках.
13 Роззявивши рота,
замилувався
картинкою в книжці.
Тютюновим димом
хукнув на неї.
14 Трамвай, на який
в дорозі мав пересісти,
уже пішов.
Я мало що не заплакав!
А тут іще й дощ почався...
15 А днів через два
о першій годині ночі
дертися довелось
по тунельному косогору.
Нічого не вдієш — служба!
20 Вийшов опівночі
на балкон.
На опушених інеєм
поручнях
пучки пальців охолодив.
21 Останнім разом
вихопилось у мене:
"Робіть собі, як знаєте!"
І сам перелякався,
що вже таким я став.
22 Немовби руки і ноги
повідпадали від тіла,
і я не чую вже їх.
Мляве пробудження!
Печальне пробудження!
24 Як поїзд могутній
пустелю чи степ —
так інколи біль
моє серце
пронизує.
25 Проглянувши убогеньку газетку
з рідних місць,
завважив безліч
помилок друкарських.
Печаль сьогоднішнього ранку.
26 Якби знайшовсь чоловік,
що вилаяв би мене,
як душі заманеться!
Ах, серце моє,
ну що за мрії у тебе?
27 Немов опинився раптом
на могилі
свого першого кохання —
на околицю,
блукаючи, зайшов.
28 Було таке почуття,
нібито я повертаюсь
на дорогу батьківщину,
коли, довгий час не їздивши,
знову на поїзд сів.
29 Новий і світлий
завтрашній день
неодмінно прийде!
Несхибна ця моя віра,
і все-таки...
31 Затужив за горами раптом
і зійшов на вершину сьогодні.
Шукаю той камінь —
та де ж він? —
торік я на ньому сидів.
32 І сьогодні себе почуваю,
немовби я винен щось.
Бо вранці встав пізно
і часу не мав
прочитати газету.
33 Дивлюсь
на замурзані руки,
а нібито бачу,
що сталося
з серцем моїм.
34 Ота маленька втіха,
яку я відчув,
миючи брудні руки,
була за цілий день
єдиною моєю втіхою.
35 Почався Новий рік —
облишила серце напруга!
Якось легко і вільно стало,
наче забув усе,
що досі було.
36 Хоч сподіваюся,
що зникне він,
отой тривожний стан душі,
який гнітив мене
з ранку до вечора,— і все ж...
37 Дзенькнула шибка —
це влучив волан,
а дівчатка регочуть.
Невже повернулися знов,
торішні свята Нового року?
38 Напевно, цього року
щось станеться хороше —
який он світлий
ранок новорічний!
1 геть немає вітру.
40 Щороку мій приятель
посилає мені
в новорічному привітанні
два-три свої п'ятивірші,
завжди подібні один до одного.
42 Голівонько моя!
Все думаєш про те,
що дуже важко
здійснити в нашім світі.
Невже так буде й цього року?
43 Всі люди йдуть
в одному напрямку.
А ось — одна душа,
що збоку
дивиться на це.
45 Останній день старого року!
Ти так невідворотно
обернувся на ніч,
як свічка
розгоряється, бува...
46 Ближче до жаровні
присунувся й сиджу.
То заплющу,
то знов розплющу очі —
сумую, що час минає.
47 Все одно думає,
нібито завтра станеться чудо!
Ну, що за серце?
Щодня, засинаючи,
лаю його за це.
Втома за весь минулий рік
одразу в мене ввійшла, чи що?
Бо тільки почув слова:
"От і настало перше січня",—
так захотілося спати!
Я такий нетерплячий —
от ніби
плеснеш в долоні
і чекаєш ледь чутної
відповіді — луни.
Підібгавши ноги,
накрився ковдрою з головою
і показав язика.
А кому —
я і сам не знаю.
І свята Нового року
непомітно минули.
Моє життя
ускочило знов
у ту саму колію.
Сперечаючися з богом,
я аж заплакав —
ах, той сон!
Якихось три дні тому
бачив його вдосвіта.
І сьогодні я працював,
тільки й ждучи
тієї хвилини,
коли вже додому
молена буде піти.
Не в змозі вже був
розмірковуючи над тим,
що ж думають інші люди —
перебув сьогоднішній день
спокійно і мирно.
Якби я став
головним редактором
цієї газети —
о, скільки б я в ній
помістив такого!..
60 Втопивши підборіддя в комірі,
я зупинився
серед вулиці нічної
і дослухаюсь пильно...
Який знайомий голос!,
63 Тільки прокинувся —
вже чую серце своє!
Навіть замітка про бабцю якусь,
що покинула рідний дім,
сльози викликала у мене.
64 Прокинувшись вночі,
все думаю про свій характер,
що не дає мені
зробити хоч що-небудь
укупі з іншими людьми.
65 Та раптом чомусь
на хвильку здалося,
що їх багато —
людей з думками
такими самими, як у мене.
66 Людину, молодшу за мене,
палко я переконував
майже півдня —
але душа моя від цього
так утомилась!
67 І все ж таки,
коли я ганив парламент,
аж сльози навернулися на очі
від хвилювання.
Як приємно!
68 "А може, й розквітне за ніч..." —
і горщик зі сливою
я підігрів на вогні.
Та де тамі
І брунька не розпукла.
69 І сьогодні вранці,
ненароком розбивши чашку,
знову подумав:
"Це ж так приємно —
трощити геть все!"
71 Скільки вже разів
без усякого жалю
картав слабке своє серце:
"Ну, чого ти соромишся так?"
І йшов позичати гроші.
73 Стара газета!
А-а, це той самий номер,
де мої вірші хвалять.
Хай всього-на-всього
* кілька рядків...
75 Ой леле,
скільки граматичних помилок!
Але тоді хіба б я їх помітив?
Давні листи
часів юнацького кохання.
77 На жаль, безсоння в мене
стало звичкою!
Як тільки хоч трошки
на сон похилить мене —
відразу спішу лягти.
78 Це смішно, їй-право,
та я не міг розсміятись.
Так довго
шукав ножа,
а він у мене в руках.
79 За останні чотири-п'ять років
жодного разу
на небо не задивився.
Боже ж ти мій, невже я
навіть до цього дійшов?
80 Якщо не для друку,
то їх і не пишуть,—
так думає про ієрогліфи
моя дочка.
Ах дитяча наївність!
"Сяк-так, але
і в цьому місяці перебувся",—
з такими-от думками
і без бажання їхати кудись
прожив останній вечір місяця.
Як часто
я тоді брехав,
спокійно, байдуже брехав.
Оце згадав —
аж в піт кинуло.
Давні листи!
І навіть з цією людиною
п'ять років тому
я стосунки підтримував,
та ще й дружні які...
Побачив листівку:
"У нас народився син",—
і на хвильку
обличчя моє
осяяла радість.
"Ну от, бачте,
і він спромігся
народити дитину!" —
І я заснув
з відчуттям якоїсь утіхи.
"Ти, Ісікава,—
жалюгідний тип",—
отак-от інколи
скажу собі
і засумую.
Здалося,
начебто скинув з плечей
величезний тягар,
коли ввійшов у палату
і ліг на ліжко.
"Вам що, життя не потрібне?" —
Спитав мене лікар.
І ти, о серце,
ніякої відповіді
не підказало мені!
Серед ночі
раптом прокинувся
і чогось мені
так захотілось заплакати.
Накрився ковдрою з головою.
Я щось запитав,
та відповіді не було.
Коли ж придивився — побачив:
він плаче, той хворий,
що на сусідньому ліжку.
В палаті крізь війно
на вулицю дивився.
І вперше за ці дні
побачив поліцая.
Повірте, зрадіві
Ах, одна-єдина
печальна душа
серед погожого дня!
Дивлюся з вікна палати,
розкошуючи тютюнцем.
Серед ночі
в якійсь палаті —
голоси, метушня.
"Це, мабуть, хтось помер",—
подумав — і подих затамував.
Перевіряла медсестра
у мене пульс щодня.
Іноді м'яка і тепла,
була м'яка і тепла,
а іноді — шорстка й холодна.
Хоч і сказав: "Уперше
в лікарні я ночую",—
та як упав на ліжко —
відразу ж і заснув.
Тепер так ніяково через це!
98 Чомусь про себе
думав завжди:
"Я — видатна людина".
О Боже мій, яким дитям
я досі був!
102 Якась лінива,
сонна печаль,
коли поночіє,
на ліжко до мене
тихцем залазить.
103 Спершись на підвіконня,
дивлюся з палати,
як різні люди,
здорові й бадьорі,
по вулицях походжають.
104 "Тепер-то я добре бачу
всю глибину
твоєї душі",—
схлипуючи, сказала мати
мені уві сні — й пішла!
105 Неначе всі мої думки
стали відомі іншому.
Вмить
душу витягнуто —
стетоскопом.
106 Поки не почала сидіти
по ночах біля ліжка
сестра-жалібниця,—
я навіть думав інколи:
"Хай здоров'я моє погіршає!"
107 Охинившись в лікарні,
я знову знайшов
справжнє серце своє —
те серце, що любить
дружину й дочку.
108 Я ж зарікався
не брехати більше!
І от сьогодні вранці —
хай навіть і трошки —
знову збрехав!
109 І раптом мене
пронизала думка:
"Та я ж — уособлення
самої брехні!"
Аж очі заплющив.
110 "Просто його й не було —
всього минулого!"
Переконував я себе.
Але серце не втишилося
^ ані на краплю.
114 От ніби все намагаюсь
прибрати невинного вигляду,
жахливий вчинивши
злочин,—
такий настрій у мене.
115 "Не хвилюйтеся,
спіть собі спокійненько
ну просто
як малій дитині,
лікар мені говорить!
116 Не міг заснути —
і з-під пузиря із льодом
на сусідів у палаті
крізь сльози дивився
з якоюсь аж ненавистю.
118 Склепив повіки — і раптом подумав:
"Так ось чого
найдужче бояться люди,
ось через що
сльози ллють найгіркіші!"
119 Час обходу,
а лікаря все нема!
На хворі груди
руки поклав
і рішуче заплющив очі.
незабутній той поцілунок!
Я аж завмер —
листочком платана
вітер торкнувся губи.
537 Той чоловік,
з яким я кілька разів
стрічався в цьому парку,
останнім часом
щось сюди не ходить.
539 У парку в затінку дерев
до однієї лавки
з заговорив,
коли не міг вже
стримати почуттів.
540 Не забувається
таке обличчя!
Під вартою
йшов вулицею чоловік
тай й усміхався...
542 Очі заплющив
і став потихеньку
награвати на сопілці —
безсонної ночі,
спершися на вікно.
543 Овдовілий приятель мій,
напевно, й сьогодні,
прив'язавши сирітку до спини,
блукає серед руїн
того старого замку.
544 Бувало, пізнім вечором
прийшовши з роботи додому,
вперше, що я робив,—
брав на руки сина.
Тепер він мертвий.
545 Двома, трьома голосами
говорили мені:
"Перед смертю
він тихо-тихо заплакав",
і Сльози мене задушили!
546 Коли товщають
білі-білісінькі корені редьки —
народився
і скоро помер
мій синок.
547 Тільки краплю якусь
повітря пізньої осені
він вдихнув,
мій синочок,—
і вмер.
548 Під рукою лікаря,
яка стромляла голку
в груди мертвої дитини,
зібралися
усі наші серця!
549 Неначе стою
перед загадкою бездонною.
Знову і знову
до мертвого лобика
доторкаюсь рукою.
551 Душа крижаніла —
і все одно до ранку
лишився я.
Дитини мертвої шкіра
мене зігрівала!
із книжки
"СУМНІ ІГРАШКИ"
(1912)
1 Як глибоко зітхну —
лунає
в грудях звук,
сумніший
за осінній вітер!
2 Заплющу очі —
та в серці
не постає анічого.
Хоч як печально —
знов очі розплющую.
3 По дорозі настрій
раптом змінився.
Не пішов на роботу,
а блукав і сьогодні
берегом річки.
5 Дочка побігла на вулицю
й досі не повертається.
А я дістав
її паровозик
і по підлозі катаю.
6 "Книжку хочу купити,
нову книжку хочу купити",—
зовсім без наміру
роздратувати її,
підійшов до дружини...
7 Мріє про подорож
чоловік,
сваряться, плачуть
жінка й дитина...
Сімейний сніданок.
8 Яз дому вихопився
й цілих п'ять кварталів
кудись ішов,
удаючи
страшенно заклопотану людину...
9 До хворого зуба
долоню приклавши, дивлюсь,
як у зимовім тумані
з-за обрію піднімається
червоне-червоне сонце.
10 Нібито мушу вічно
отак ходити —
* ось яка майнула думка,
коли я блукав уночі
по вулицях міста.
12 Чомусь сьогодні вранці
на серці в мене
мовби трошки посвітліло.
Сиджу і підстригаю
нігті на руках.
13 Роззявивши рота,
замилувався
картинкою в книжці.
Тютюновим димом
хукнув на неї.
14 Трамвай, на який
в дорозі мав пересісти,
уже пішов.
Я мало що не заплакав!
А тут іще й дощ почався...
15 А днів через два
о першій годині ночі
дертися довелось
по тунельному косогору.
Нічого не вдієш — служба!
20 Вийшов опівночі
на балкон.
На опушених інеєм
поручнях
пучки пальців охолодив.
21 Останнім разом
вихопилось у мене:
"Робіть собі, як знаєте!"
І сам перелякався,
що вже таким я став.
22 Немовби руки і ноги
повідпадали від тіла,
і я не чую вже їх.
Мляве пробудження!
Печальне пробудження!
24 Як поїзд могутній
пустелю чи степ —
так інколи біль
моє серце
пронизує.
25 Проглянувши убогеньку газетку
з рідних місць,
завважив безліч
помилок друкарських.
Печаль сьогоднішнього ранку.
26 Якби знайшовсь чоловік,
що вилаяв би мене,
як душі заманеться!
Ах, серце моє,
ну що за мрії у тебе?
27 Немов опинився раптом
на могилі
свого першого кохання —
на околицю,
блукаючи, зайшов.
28 Було таке почуття,
нібито я повертаюсь
на дорогу батьківщину,
коли, довгий час не їздивши,
знову на поїзд сів.
29 Новий і світлий
завтрашній день
неодмінно прийде!
Несхибна ця моя віра,
і все-таки...
31 Затужив за горами раптом
і зійшов на вершину сьогодні.
Шукаю той камінь —
та де ж він? —
торік я на ньому сидів.
32 І сьогодні себе почуваю,
немовби я винен щось.
Бо вранці встав пізно
і часу не мав
прочитати газету.
33 Дивлюсь
на замурзані руки,
а нібито бачу,
що сталося
з серцем моїм.
34 Ота маленька втіха,
яку я відчув,
миючи брудні руки,
була за цілий день
єдиною моєю втіхою.
35 Почався Новий рік —
облишила серце напруга!
Якось легко і вільно стало,
наче забув усе,
що досі було.
36 Хоч сподіваюся,
що зникне він,
отой тривожний стан душі,
який гнітив мене
з ранку до вечора,— і все ж...
37 Дзенькнула шибка —
це влучив волан,
а дівчатка регочуть.
Невже повернулися знов,
торішні свята Нового року?
38 Напевно, цього року
щось станеться хороше —
який он світлий
ранок новорічний!
1 геть немає вітру.
40 Щороку мій приятель
посилає мені
в новорічному привітанні
два-три свої п'ятивірші,
завжди подібні один до одного.
42 Голівонько моя!
Все думаєш про те,
що дуже важко
здійснити в нашім світі.
Невже так буде й цього року?
43 Всі люди йдуть
в одному напрямку.
А ось — одна душа,
що збоку
дивиться на це.
45 Останній день старого року!
Ти так невідворотно
обернувся на ніч,
як свічка
розгоряється, бува...
46 Ближче до жаровні
присунувся й сиджу.
То заплющу,
то знов розплющу очі —
сумую, що час минає.
47 Все одно думає,
нібито завтра станеться чудо!
Ну, що за серце?
Щодня, засинаючи,
лаю його за це.
Втома за весь минулий рік
одразу в мене ввійшла, чи що?
Бо тільки почув слова:
"От і настало перше січня",—
так захотілося спати!
Я такий нетерплячий —
от ніби
плеснеш в долоні
і чекаєш ледь чутної
відповіді — луни.
Підібгавши ноги,
накрився ковдрою з головою
і показав язика.
А кому —
я і сам не знаю.
І свята Нового року
непомітно минули.
Моє життя
ускочило знов
у ту саму колію.
Сперечаючися з богом,
я аж заплакав —
ах, той сон!
Якихось три дні тому
бачив його вдосвіта.
І сьогодні я працював,
тільки й ждучи
тієї хвилини,
коли вже додому
молена буде піти.
Не в змозі вже був
розмірковуючи над тим,
що ж думають інші люди —
перебув сьогоднішній день
спокійно і мирно.
Якби я став
головним редактором
цієї газети —
о, скільки б я в ній
помістив такого!..
60 Втопивши підборіддя в комірі,
я зупинився
серед вулиці нічної
і дослухаюсь пильно...
Який знайомий голос!,
63 Тільки прокинувся —
вже чую серце своє!
Навіть замітка про бабцю якусь,
що покинула рідний дім,
сльози викликала у мене.
64 Прокинувшись вночі,
все думаю про свій характер,
що не дає мені
зробити хоч що-небудь
укупі з іншими людьми.
65 Та раптом чомусь
на хвильку здалося,
що їх багато —
людей з думками
такими самими, як у мене.
66 Людину, молодшу за мене,
палко я переконував
майже півдня —
але душа моя від цього
так утомилась!
67 І все ж таки,
коли я ганив парламент,
аж сльози навернулися на очі
від хвилювання.
Як приємно!
68 "А може, й розквітне за ніч..." —
і горщик зі сливою
я підігрів на вогні.
Та де тамі
І брунька не розпукла.
69 І сьогодні вранці,
ненароком розбивши чашку,
знову подумав:
"Це ж так приємно —
трощити геть все!"
71 Скільки вже разів
без усякого жалю
картав слабке своє серце:
"Ну, чого ти соромишся так?"
І йшов позичати гроші.
73 Стара газета!
А-а, це той самий номер,
де мої вірші хвалять.
Хай всього-на-всього
* кілька рядків...
75 Ой леле,
скільки граматичних помилок!
Але тоді хіба б я їх помітив?
Давні листи
часів юнацького кохання.
77 На жаль, безсоння в мене
стало звичкою!
Як тільки хоч трошки
на сон похилить мене —
відразу спішу лягти.
78 Це смішно, їй-право,
та я не міг розсміятись.
Так довго
шукав ножа,
а він у мене в руках.
79 За останні чотири-п'ять років
жодного разу
на небо не задивився.
Боже ж ти мій, невже я
навіть до цього дійшов?
80 Якщо не для друку,
то їх і не пишуть,—
так думає про ієрогліфи
моя дочка.
Ах дитяча наївність!
"Сяк-так, але
і в цьому місяці перебувся",—
з такими-от думками
і без бажання їхати кудись
прожив останній вечір місяця.
Як часто
я тоді брехав,
спокійно, байдуже брехав.
Оце згадав —
аж в піт кинуло.
Давні листи!
І навіть з цією людиною
п'ять років тому
я стосунки підтримував,
та ще й дружні які...
Побачив листівку:
"У нас народився син",—
і на хвильку
обличчя моє
осяяла радість.
"Ну от, бачте,
і він спромігся
народити дитину!" —
І я заснув
з відчуттям якоїсь утіхи.
"Ти, Ісікава,—
жалюгідний тип",—
отак-от інколи
скажу собі
і засумую.
Здалося,
начебто скинув з плечей
величезний тягар,
коли ввійшов у палату
і ліг на ліжко.
"Вам що, життя не потрібне?" —
Спитав мене лікар.
І ти, о серце,
ніякої відповіді
не підказало мені!
Серед ночі
раптом прокинувся
і чогось мені
так захотілось заплакати.
Накрився ковдрою з головою.
Я щось запитав,
та відповіді не було.
Коли ж придивився — побачив:
він плаче, той хворий,
що на сусідньому ліжку.
В палаті крізь війно
на вулицю дивився.
І вперше за ці дні
побачив поліцая.
Повірте, зрадіві
Ах, одна-єдина
печальна душа
серед погожого дня!
Дивлюся з вікна палати,
розкошуючи тютюнцем.
Серед ночі
в якійсь палаті —
голоси, метушня.
"Це, мабуть, хтось помер",—
подумав — і подих затамував.
Перевіряла медсестра
у мене пульс щодня.
Іноді м'яка і тепла,
була м'яка і тепла,
а іноді — шорстка й холодна.
Хоч і сказав: "Уперше
в лікарні я ночую",—
та як упав на ліжко —
відразу ж і заснув.
Тепер так ніяково через це!
98 Чомусь про себе
думав завжди:
"Я — видатна людина".
О Боже мій, яким дитям
я досі був!
102 Якась лінива,
сонна печаль,
коли поночіє,
на ліжко до мене
тихцем залазить.
103 Спершись на підвіконня,
дивлюся з палати,
як різні люди,
здорові й бадьорі,
по вулицях походжають.
104 "Тепер-то я добре бачу
всю глибину
твоєї душі",—
схлипуючи, сказала мати
мені уві сні — й пішла!
105 Неначе всі мої думки
стали відомі іншому.
Вмить
душу витягнуто —
стетоскопом.
106 Поки не почала сидіти
по ночах біля ліжка
сестра-жалібниця,—
я навіть думав інколи:
"Хай здоров'я моє погіршає!"
107 Охинившись в лікарні,
я знову знайшов
справжнє серце своє —
те серце, що любить
дружину й дочку.
108 Я ж зарікався
не брехати більше!
І от сьогодні вранці —
хай навіть і трошки —
знову збрехав!
109 І раптом мене
пронизала думка:
"Та я ж — уособлення
самої брехні!"
Аж очі заплющив.
110 "Просто його й не було —
всього минулого!"
Переконував я себе.
Але серце не втишилося
^ ані на краплю.
114 От ніби все намагаюсь
прибрати невинного вигляду,
жахливий вчинивши
злочин,—
такий настрій у мене.
115 "Не хвилюйтеся,
спіть собі спокійненько
ну просто
як малій дитині,
лікар мені говорить!
116 Не міг заснути —
і з-під пузиря із льодом
на сусідів у палаті
крізь сльози дивився
з якоюсь аж ненавистю.
118 Склепив повіки — і раптом подумав:
"Так ось чого
найдужче бояться люди,
ось через що
сльози ллють найгіркіші!"
119 Час обходу,
а лікаря все нема!
На хворі груди
руки поклав
і рішуче заплющив очі.