Лірика - Сторінка 6

120 Хоч як пильно вдивлявся
в обличчя лікареві —
все одно нічого не вгадав.
Того дня, коли подужчав
біль у грудях.
121 Коли хворієш —
то, мабуть, і в серці
сили потроху тануть!
Добивається в груди
бажання заплакати.
124 Коли-небудь
неодмінно видам
цю книжку.
Про її обкладинку
з дружиною раджусь.
128 "Це, певно, вже доля прийшла
і гне мене до землі",—
захвилювався я,
прокинувшись уночі
під важезною ковдрою.
129 Нестерпна спрага!
Але такий сьогодні настрій,
що навіть важко
простягнути руку
і взяти поруч яблуко.
131 Тепер у снах
зозулю чую.
Так сумно:
не забув,
як вона співає!
132 П'ять років минуло,
як поїхав я з рідного краю*
І от, захворівши,
почув уві сні
зозулю з мого села!

135 Затремтіла рука,
що лічила пульс,
і стало сумно мені —
почав лаяти лікар
молоду медсестру.
137 Ах, довгий цей коридор
у лікарні!
Я все збирався
пройЧи по ньому
до самісінького кінця.
138 Голову на хвильку підвів —
і знов поринаю в дрімоту,
і в цю мить ув очах,
безвладних од гарячки,—
кохані мої тюльпани!
139 Схудли так,
що не лишилося
в них сили
просто стиснути що-небудь.
Бідолашні мої руки!
141 Це справді сумно,
але серце моь
зовсім не хоче,
щоб я одужав.
Ну що за серце в мене!
142 "Якби мені нове,
зовсім інше тіло!" —
Так мріяв я,
погладжуючи рубець,
що залишився від операції.
143 Вже починаю тішитися
навіть тим,
що просто забув
випити ліки.
Ах, довга моя хвороба!
144 Російське ім'я "Бородін",
сам не знаю чому,

вже кілька разів
за сьогоднішній день
спливало на думку.
145 Непомітно
підходять до мене,
тиснуть руку
і знов непомітно
зникають люди!
146 Дружині й приятелям, мабуть,
бо ж я — такий слабий! —
дивитися на мене сумно,
все говорю і говорю
про революцію.
149 "Якби тридцять ієн
на місяць,
то у селі
жилося б непогано",—
подумав раптом.
150 І знов сьогодні
біль у грудях.
Коли вже помирати —
поїду в рідний край
і там помру.
152 За ці чотири місяці,
що я в лікарні,
серцю близькими стали —
скільки я їх повипивав —
навіть усі ці ліки.
153 За ці чотири місяці,
що я в лікарні,
дуже помітно
дочка підросла.
Як сумно бачити це!
155 Всадовив коло ліжка
дочку
і пильно став дивитись
їй в обличчя —
а вона схопилась і втекла!

157 Ні на твоїх батьків,
ні на батьків
батьків твоїх,
я дуже прошу,
не будь ти схожа, дочко!
158 Найбільша печаль
(я по собі це знаю)
буває в серці дитини,
котра не заплаче нізащо,
хоч як її лають і б'ють.
159 "Робітники",
"революція" —
ці слова
швидко запам'ятала
п'ятирічна моя дочка.
^ 161 Над чим це задумалася
моя дочка?
Покинула іграшки,
підійшла і смирненько
всілася коло мене.
162 Забула навіть про полудень,
коли одержує ласощі,—
все дивиться у вікно
на вулицю, на людей
п'ятирічна моя дочка!
164 Про те, що думаю,
коли втуплю
очі в підлогу,—
чи попросиш, дружино,
розповісти тобі?
167 Часто просив відсунути
фіранку, що в головах,—
так-от і звик,
через довгу хворобу,
дивитись на небо!
169 Одразу перо схопив —
так захотілося
написати що-небудь!

Вранці у вазі побачив
свіжі квіти.
170 У дружини моєї
такий вигляд сьогодні,
як у жінки,
покинутої коханим.
Цілий день на квіти дивлюсь.
171 Все чекаю, коли ж то матиму
розкіш таку '— зайві гроші!
От і сьогоднішній день прожив
і лягав, і вставав —
тільки з цією мрією.
173 Коли приятель розповідав
про свої любовні пригоди
в якомусь іншому місті —
я відчув: тут пахне брехнею.
І стало так сумно менії
174 Ах, скільки вже часу минуло,
як я не сміявся!
І раптом зареготав:
побачив, як муха
тре лапку об лапку.
175 І сум тих днів,
коли болить у грудях,—
мов той приємний
запах тютюну,
забути неможливо!
177 Свою п'ятирічну дочку,
сам не знаю чому,
став називати я
російським ім'ям Соня.
І радо тепер кличу її!
179 Якщо завести кошеня *—
то, напевне, й воно
стане причиною
цих постійних сварок.
Печальний наш дім.

181 Якось, зовсім забувши
про те, що хворий,
раптом як зареву по-коров'ячи!
Ну звичайно, дружини й дочки
вдома тоді не було.
182 Як сумно дивитись на батька!
Він знову сьогодні
не став читати газету —
пішов на подвір'я
бавитися з мурашками.
185 Закортіло сьогодні раптом
погратись із сусідськими дітлахами.
Я їх покликав,
а вони не схотіли.
Так на душі стало прикро!
186 І хвороба моя не минає,
і смерть забарилася десь.
Серце лиш день до дня
все дужче розпалюється —
от уже скоро рік!
187 Вранці, саме коли
скінчилися куплені ліки,
прийшов від друга переказ —
як вияв доброчинства.
Сумно стало.
188 Нагримав я на дочку,
і вона заснула, схлипуючи.
Підійшов і личка її
з ледь розтуленим ротиком
легенько торкнувся.
189 Вранц сьогодні
встав я чомусь
із таким відчуттям,
ніби легені зменшились.
Осінь скоро почнеться.
190 Вже осінь надходить.
Як приязно,

як зичливо
долоню мою зустрічає
тепло електричної лампи!
191 Ляльку поклав на подушку,
де після обіду
спала дочка,
і прикрашаю її.
Самотня забава моя!
192 Коли говорю я:
"Христос — людина",
очі в сестри сумніють,
і з жалем дивиться
вона на мене.
193 Попросив постелити
мені на веранді.
Довга ж була розлука
у нас із тобою,
вечірнє небо!