Лише ранок та вечір і скоро - Сторінка 7

Я вже думала була, що нам ніколи не пощастить розлучити Рут з Венецією.

— А я скорився долі,— каже Піт,— і спокійно сидів собі на площі святого Марка, п'ючи шампанське, а мене фотографували разом з голубами, поки Рут каталася каналами.— Він поглянув на Рут.— Нарешті, хвалити бога, задощило.

— Вона відвикала від ворожого ставлення людей,— усміхаєть— ся Ада.— А ми не хотіли їй заважати: в Північній Кароліні мож— ливості в неї будуть набагато скромніші, ніж у Венеції.

— Звичайно, там немало збитих з пантелику людей,— каже Рут,— і кілька поїздок по Великому каналу дали б їм чимало користі.

Піт сміється.

— Ви можете собі уявити, як Рут веде їх до води?

— Я зроду ще, розгнівавшись, не піднімала руки, — каже Рут,— але на оцих могла б.— І вона сміється, стискуючи й роз— тискуючи кулаки.

— Ви, мабуть, давно вже не були вдома? — питає мене Таллі.

— Вісім років. А не живу там уже дванадцять.

Піт аж свиснув.

— Тоді на вас там чекають несподіванки, друже. Дещо зміни— лося.— Потім додав: — Ви не боїтесь?

— Трохи.

— Ми всі боїмося,— каже Ада.— Ось чому я так радію, коли їду звідти хоч ненадовго.

— Отже, ви не були вдома після Чорного понеділка,— каже Таллі. Він сміється.— Під такою назвою він увійшов в історію Конфедерації.— Потім звертається до Відаля: — А що думають про це тут?

Задоволений Відаль усміхається.

— Мені це здається дурною дитячою поведінкою навіть для американців, від яких я, до речі, ніколи не чекав поважних вчин— ків.— Усі за столом сміються. А Відаль провадить: — Але, щиро кажучи, я не можу так говорити, бо не розумію цього. Я ніколи не розумів американців, а тепер я стара людина, то, мабуть, ніколи вже й не зрозумію. У них є щось дуже гарне, дуже при— ємне; але вони зовсім нічого не тямлять у житті. Дивно, але єдині американці, з якими я приятелюю — це чорношкірі, як і оцей мій добрий друг, моє відкриття.— І він ляскає мене по плечу.— Може, це тому, що ми, європейці, які хоч і мало чого навчились, а багато чого забули, все ж знаємо, що таке страждання. Ми страждали.

Ви теж страждали. А більшість американців не знають навіть, що таке горе. Дуже шкода, бо доля Заходу в їхніх руках.— Він обертається до Ади.— Не можу не назвати ганьбою, за яку ми ще будемо розплачуватися, той факт, що цивілізована нація обирає

своїм найвищим представником простака, який вважає,,,: ніби в світі усе просто.

За столом западає мовчанка, всі четверо юних облич уважно дивляться на Відаля.

— Зрештою,— каже мені Піт,— вам не буде там нудно.

— Сьогодні чудовий вечір,— кажу я,— а ми зачинилися в цій залі, де не почуєш нічого, крім моїх пластинок.— Ми сміємося.— Чому б нам не піти звідси в якусь тихеньку кав'ярню? — Я посту— кую пальцем по Пітовій гітарі.— Може, ми відкриємо у вас вели— кий талант.

— О, талант я маю,— мовить Піт.— Упертості бракує.

Отже, після коротенької затримки через розрахунок, про який Відаль уже потурбувався, ми виходимо в паризьку ніч. Дивно й подумати, що дуже скоро ці бульвари не існуватимуть для мене. Люди ходитимуть ними, як і сьогодні, туди й сюди, закохані перешіптуватимуться в темних затінках платанів, ті самі непо— рушні постаті сидітимуть на лавках, але для мене вони не існува— тимуть — мене тут не буде. Париж існуватиме для мене тільки в думках, і тільки в думках деяких людей я ще існуватиму в Парижі. Після від'їзду залишаються тільки невидимі зв'язки; може, і все життя на землі тримається тільки на невидимих нит— ках спогадів, утрат і кохання. Як багато речей, як багато людей відходять від нас, і ми зберігаємо їх тільки в своїй пам'яті!

Можливо, саме це мали на увазі мої старенькі батько й мати, коли радили нам не втрачати віри.

Ми зайняли стіл у "Deux Magots" '. Піт заграв на гітарі й заспівав пісню:

Проповідуй слово, проповідуй слово!

І коли не побачимось при житті — Проповідуй слово, проповідуй слово.

На березі Ханаану зустрінемось усі...

В нього сильний, чистий хлоп'ячим голос, як у молодого свя— щеника, й він усміхається, коли співає свою пісню. Ада і я диви— мось одне на одного й теж усміхаємось. Сміється й Відаль. Офіці— ант трохи стурбований, бо навколо нас уже збирається натовп; але тепер .літо, жандарми на розі, певно, не звертають на це уваги — вони ще встигнуть зупинити нас.

Ні Піта, ні будь-кого з нас не було на світі, коли людям стала потрібна ця пісня; і ніхто з нинішнього покоління не може собі уявити, який то був час. Але пісня дійшла до нас четрея заплямовані кров'ю століття. Отже, вона й досі потрібна, й лосі виконує свою справу.

1 — "Дві макаки" (фринц.).

'' Всі явно пишаються 'Пітом; і ми всі підспівуємо йому, а люди зупиняються й слухають:

Присягай, присягай!

І коли не побачимось при житті — Присягай, присягай — На березі Ханаану зустрінемось усі!

У натовпі, що зібрався послухати нас, бачу знайоме обличчя — то боксер з Північної Африки, який уже не виступає на рингу.

Колись я добре його знав, але вже давно з ним не бачився.

Вигляд у нього чудовий, обличчя так і сяє, одягнений цілком пристойно. А те, як він поводиться, намагаючись не дивитись у наш бік, показує, що він мене впізнав, але не зважується віта— тись. Тоді я його кличу:

— Буна!

Він повертає голову, усміхається й, накульгуючи, підходить до нашого столу, заклавши руки в кишені. Піт і далі співає. Ада з Відалем гомонять про щось своє, а Рут і Таллі здивовано й заці— кавлено дивляться на Буну. Тепер, коли я покликав його, мені трохи незручно. Адже я зовсім не знаю, що він тепер робить і чи зійдеться з цими людьми, хоча по його очах помітно, як йому приємно в товаристві двох молодих дівчат. У Парижі майже нема північноафриканських жінок, а з арабом не піде навіть найбрудніша з отих гидких дівчат, які все життя проводять у кав'ярнях. Тому Буна постійно шукає дівчину, а невимушеність і відсутність західних манер роблять його поведінку досить непев— ною. Я знаю, він радий, що дівчата не француженки і взагалі не білі. Він поглядає на Відаля й Аду. Відаль теж постійно шукає собі дівчину, хоча й з іншої причини.

Але Буна завжди був дуже тактовний зі мною. Може, я й каюсь, що його покликав, але мені не хотілось принижувати хлопця.

Він торкається рукою моєї скроні — така вже в нього звичка.

— Comment vas-tu, mon frere?1 Як давно я тебе не бачив! — І він питає мене, як колись:— Усе гаразд? Ніхто не обра— жає? ~ Він сміється.— Ох! Ти as fait le chemin, toi!2 Тепер ти vedette, велика зірка, чудово! — Він оглядається навколо, трохи збентежений тишею, що запала, коли Піт перестав співати.— Розумієш, я тебе бачив у кіно. І всім кажу — я його знаю! — Він показує на мене пальцем і сміється, а Рут з Таллі сміються разом з ним.— Отак-то, друже, я пишаюся тобою, ти мене схви— лював до сліз!

— Буна, познайомся з моїми друзями.— Я називаю під— ряд: — Рут, Таллі, Ада, Піт.— Він уклоняється й тисне всім руки, його темні очі сяють від задоволення.

1 — Як поживаєш, брате? (Франц.).

2 — Ти пробив собґ дорогу (франц.).

— А це мосьє Відаль, режисер фільму, що змусив тебе пусти— ти сльозу.

— Яв захопленні.— Але його ставлення до Відаля дещо упе— реджене.— Звичайно, я чув про мосьє Відаля. Він режисер таких чудових фільмів! На багатьох з них я плакав.

Остання фраза дуже, навіть по-зухвалому нещира.

Але Відаль, здається, задоволений, що тепер я розмовлятиму з Буною й залишу його й Аду самих.

— Сідай! — кажу я.— Випий з нами, розкажи, що в тебе нового. Як твої справи? Де ти працюєш?

— О,— каже він, сідаючи,— нічого особливого, братику.— Він кидає на мене швидкий погляд і всміхається.— Ти й сам знаєш, тут для нас були важкі часи.

— Звідки ви? — питає його Ада.

Він оглядає її з ніг до голови своїми блискучими очима, але вона стійко витримує цей погляд.

— Яз Тунісу,— каже він гордо, ледь усміхаючись.

— З Тунісу? Я ніколи не була в Африці, а хотілося б поїха— ти туди хоч на один день.

Він сміється.

— Африка велика. Дуже велика. В ній багато-багато країн,— зиркає на Відаля,— різних народів, різних колоній.

— Але ж Туніс,— наївно говорить Ада далі,— вільний? Вся Африка визволяється. Тому я й хочу туди поїхати.

— Я вже давно там не був,— каже Буна,— але в тих новинах, що їх одержую від рідних, не бачу нічого втішного.

— А ви б хотіли поїхати додому? — питає Рут.

Він знову дивиться на Відаля.

— Це не так просто.

Відаль усміхається.

— Знаєте, що я пропоную? Недалеко звідси є один чудовий іспанський клуб, де ми можемо послухати музику й трохи потан— цювати.— Він звертається до Ади: — Хочете туди?

Відаль дає мені можливість самому відчепитися від Буни, і, звичайно, саме тому я не можу так вчинити. До того ж це не так легко.

— Дуже хочу,— каже Ада й обертається до Буни.— Підете з нами?

— Дякую, мадемуазель,— вимовляє він ніжно, облизує спідню губу й усміхається. Він зворушений, люди рідко ласкаві до нього.

В іспанському клубі справді є кілька іспанських гітар, бараба— нів, кастаньєт і піаніно, але їхня гра нагадує котячий концерт.

— Вперше чую таких голосних іспанських котів,— каже Рут.— Хіба ж так грають в Іспанії, хіба ви почуєте там отаке?

Таллі веде її на танцювальний майданчик, де вже дуже тісно.

Надзвичайно вродлива француженка танцює з величезним врод— ливим негром, мабуть, зі своїм коханцем, який навчив її танцюва— ти. Музиканти їх, напевно, знають, бо підбадьорюють неголос-

ними вигуками. Публіка дуже добродушна, це переважно інозем— ці — іспанці, шведи, греки. Буна іде з Адою танцювати, а Відаль тим часом відповідає Пітові на запитання про становище у фран— цузькому кіно. Відаль трохи здивований, і це мене смішить.

Ми тут уже з годину, танцюємо, розмовляємо, і я нарешті трохи сп'янів. Хоч Буна чудовий і невтомний танцюрист, Відаль і далі упадає за Адою, і я не певний, чи доб'ється він свого і чи це мені сподобається.

Я ще не розібрався в своїх почуттях, коли Піт, що кудись виходив, з'являється на порозі й, перехопивши мій погляд, кличе мене. Я встаю з-за столу й виходжу з ним на вулицю.

Він чимось дуже стривожений.

— Я б не хотів тобі набридати, але твій друг завинив.

Я бачу, що він не. жартує, мабуть, розгнівався на Відаля через Аду. Але чому він каже про це мені, що я можу зробити?

Я пильно дивлюся на нього, а він провадить:

— Річ у тому, що він украв гроші.

— Гроші? Хто, Відаль?

І раптом я, звичайно, зрозумів усе ще до того, як він нетерп— ляче заперечив:

— Ти що, жартуєш? Твій друг, тунісець.

Я не знаю, що сказати, що зробити, й намагаюся виграти час запитаннями.