Лише ранок та вечір і скоро - Сторінка 8

І напружено думаю, чи це правда, і як мені повес— тися, якщо це правда. Справа в тому, що я знаю: Буна краде, він давно б помер з голоду, якби не крав, але цього не можна сказати цим дітям, бо вони й досі мають кожного, хто краде, за злодія.

Але я добре знаю, що Буна ніколи б не вкрав у друга. Це на нього не схоже. Я завжди вважав його кращим і розумнішим.

І я не можу повірити, але не можу й засумніватися. Я не знаю, як тепер живе Буна, й починаю розуміти, що взагалі знаю про нього дуже мало.

— У кого він украв?

— В Ади. З її торбинки.

— Скільки?

— Десять доларів. Сума не велика, але...— Він нахмурюєть— ся.— Ніхто з нас не має багато.

— Я знаю.— Темний провулок, де ми стоїмо, майже безлюд— ний. Єдині звуки на вулиці — приглушена музика з іспанського клубу.— Звідки ви знаєте, що це Буна?

Він випереджає мою власну відповідь на це запитання:

— А хто ж іще міг? Та його й бачили, як він крав.

— Бачили?

— Авжеж.

Я не питаю, хто бачив, я боюся, що він скаже: "Відаль".

— Гаразд,— кидаю,— я спробую забрати в нього гроші.— А сам думаю, що відкличу Буну вбік, а потім віддам свої гроші.— В доларах чи у франках?

— У франках.

Доларів я не маю, і це вже легше. Я не уявляю собі, як диви— тимусь в обличчя Буни й звинувачуватиму його в крадіжці грошей у моїх друзів. Невже нема й найменшого сумніву?

— Хто його бачив? — питаю.

— Таллі. Але ми не хотіли б про це говорити.

— І Ада знає про це?

— Так.— Він безпорадно дивиться на мене.— Я розумію, вам це дуже неприємно, але ми думали, що краще самі вам скажемо, ніж...— Потім ніяково закінчує: — Хтось інший.

Ось і Ада виходить з клубу, тримаючії в руках свою смішну торбинку. Обличчя в неї сумне й похмуре.

— О,— каже вона,— як мені жаль, що стільки клопоту через якусь нещасну десятку.— Я здивовано помічаю, що вона плакала, та й тепер у її очах стоять сльози.

Я обіймаю її за плечі.

— Заспокойтесь, нікому ви не завдали клопоту, не треба пла— кати.

— Ти не винна, Адо,— сумно каже Піт.

— О, мені треба було давно купити нормальну сумочку,— каже вона.— Ви всі мені радили.— Вона усміхається й дивиться на мене.— Будь ласка, нічого не треба робити. Забудьмо про це.

— А що тепер там, усередині? — питаю я.

— Нічого. Вони просто розмовляють. Здається, мосьє Відаль танцює з Рут. Він добрий танцюрист, отой низенький француз.

— І добрий балакун,— додає Піт.

— О, він нічого поганого не має на думці,— каже Ада,— він просто жартує. Мабуть, йому рідко випадає нагода порозмовляти з американськими дівчатами.

— Отож сьогодні він і надолужує.

— Слухайте сюди,— кажу я.— Якщо Таллі й Буна залишили— ся вдвох, то, може, вам краще повернутися? Ми теж прийдемо через хвилину. Не будемо робити з цього історії.

— Гаразд,— каже Піт,— гаразд.— І скоро підемо додому, так?

— Так,— каже Ада,— відразу ж...

Але коли він повертається йти, з дверей з'являються Буна й Таллі, і Таллі, певна річ, почуває себе так, наче Буна в нього під арештом. Я ледь не розреготався, так усе це схоже на дурний французький фарс, в якому люди тільки те й роблять, що вбігають у двері й вибігають з них Але Буна просто йде на мене.

— Друже, вони кажуть, що я вкрав гроші. Ти мене знаєш, ти тут один мене знаєш. Скажи, що я не можу зробити такого.

Я дивлюся на нього й не знаю, що сказати. Ада поглядає на нього повними сліз очима й відвертається. Я беру Буну під руку.

— Зараз ми вернемося,— кажу я.

Ми робимо кілька кроків темною, мовчазною вулицею.

— Вона каже, що я взяв її гроші,— озивається Буна. В нього теж такий вигляд, ніби він ось-ось заплаче,— хтозна тільки

тому.—Ти знаєш мене. ти знаєш мене майже дванадцять років; як ти гадаєш, чи можу я зробити таке?

"Таллі бачив тебе",— хочу сказати я, але не можу вимовити й слова. Може, Таллі тільки здалося. Може, просто легко уявити собі, як такий хлопець запускає руку в сумочку американської дівчини.

— Якщо ти мені не віриш,— каже він — обшукай! Обшукай мене! — І він широко, по-театральному розкидає руки, і в його очах стоять сльози.

Я не знаю, що означають ті сльози, але обшукати його, зви— чайно, не можу. Мені хочетм;я сказати: "Мені відомо, що ти крадеш, що тобі доводиться красти. Може, ти взяв ті гроші, щоб завтра мати за що поїсти, щоб тебе не викинули сьогодні на вулицю або щоб не попасти у в'язницю. Ця дівчина для тебе нічо— го не означає, зрештою, вона тільки американка, американка, як і я. Може,— раптом спадає мені на думку,— дівчата для тебе взагалі вже нічого не означають і не означатимуть, адже тебе дуже били, дуже довго тримали в бруді. І якщо ти справді вкрав ті гроші, тоді ти, звичайно, брехатимеш мені, бо ніхто з нас нічого для тебе не означає; може, в твоїх очах ми просто щасливці з гангстерського світу". Але нічого цього я не можу сказати Буні.

Я не можу сказати: "Признайся мені, ніхто про гроші вже й не думав" А тому я кажу:

— Звичайно, я не буду тебе обшукувати.— І розумію: кін знав.

що я не стану цього робити.

— Певно, то француз сказав, що я злодій. Вони всіх нас мають за злодіїв.— Його очі ображено блищать. Він поглядає через моє плече.— Он вони всі вийшли з клубу.

Я озираюсь і бачу їх у темній вулиці.

— Не хвилюйся,— заспокоюю його.— Не варто...

— Ти мені віриш? Брате! — І його очі пильно дивляться в мої.

— Так,— ледве видавлюю з себе,— звичайно, вірю. Хтось помилився, тільки й усього.

— Розумієш, ці американські дівчата скрізь ходять з відкри— тими сумочками, й Ада могла загубити гроші де завгодно. Чому вона звинувачує мене? Тому що я з Африки? — Сльози блищать у його очах.— Ось вона.

Ада йде до нас своєю рішучою ходою. Дівчина підходить про— сто до Буни й бере його за руку.

— Мені дуже жаль,— каже вона,— що так сталося. Повірте мені, будь ласка. Не треба було робити з цього історію. Ви хоро— ша людина, я певна.— Вона говорить затинаючись.— Я, мабуть, загубила ті гроші, я навіть певна, що загубила.— Вона дивиться на нього.— Вони не варті того, щоб вас ображати, і мені дуже жаль.

— Я не брав ваших грошей,— каже Буна.— Слово честі, не брав. Спитайте його,— показує він на мене, потім хапає й трясе

мою руку.— Він знає мене давно і він скаже вам що я ніколи, ніколи не краду!

— Я певна,— промовляє Ада.— Я певна.

Я знов беру Буну під руку.

— Забудьмо про це. Забудьмо. Ходімо всі додому, а через кілька днів зберемося, вип'ємо й забудемо це все, гаразд?

— Гаразд,— киває головою Ада,— забудьмо про все.— І про— стягає руку.

Буна здивовано тисне її. Він знов оглядає дівчину з ніг до голови.

— Ви чудова дівчина. Правда. Чудова дівчина.

— Я певна, що й ви чудова людина.— І трохи помовчавши: — На добраніч.

— На добраніч,— каже він після довгої мовчанки.

Потім він цілує мене в обидві щоки.

—Au revoir, mon frere1.

—Au revoir, Boona2.

Трохи згодом ми повертаємось і йдемо геть, а він стоїть на тому самому місці.

— Він їх узяв? — питає Відаль.

— Кажу я вам, я бачив, як він брав,— відповідає Таллі.

— Ну,— кидаю я,— тепер це не має значення,— Я оглядаюсь і бачу, як кремезна постать Буни зникає в кінці вулиці.

— Так, — підтримує мене Ада, — це не має значення. — Вона дивиться вгору.— Вже майже ранок.

— Я був би радий,— каже Відаль, затинаючись,— був би радий...

Але Ада вже взяла себе в руки.

— І не думайте. Ми чудово провели вечір, чудово, навіть і не думайте.— Вона обертається до мене, і я бачу її хлоп'ячу усміш— ку.— Добре, що ми вас зустріли. Гадаю, вам буде не дуже важко знову звикати до Штатів.

— Мабуть, не дуже,— погоджуюсь я.— І вам теж.

— Ні, — заперечує вона, — що б там не виробляли, мене ні— чим уже не здивують.

— Вам куди? — питає Відаль.— Я можу підвезти кого-небудь у таксі.

Але він живе в шістнадцятому районі, це нікому не по дорозі.

Ми всі проводимо його до зупинки таксі під годинником Одеона.

Ми з Відалем дивимось один на одного при ранковому світлі.

На його обличчі повно зморщок. Втомлений і самотній, він кладе обидві руки на мої плечі. Потім бере мене однією рукою за поти— лицю.

— Не забувай мене, Чіко,— каже він,— Ти повинен вернутися до нас, не затримуйся. Багато хто тут на тебе розраховує.

1 — До побачення, брате (франц.}.

2 — До побачення, Буно {франц.}.

— Я повернусь,— кажу.— Я ніколи вас не забуду.

Він зводить брови й усміхається.

—Alors, adieu1.

—Adieu, Vidal2.

— Я був щасливий познайомитися з вами всіма,— каже він і поглядає на Аду.— Може, ми ще зустрінемося до вашого від'їзду.

— Може,— каже вона.— До побачення, мосьє Відаль.

— До побачення.

Таксі Відаля від'їжджає.

— Я теж попрощаюсь з вами тут,— кажу я.— Мушу йти додо— му, будити сина й готуватися до від'їзду.

. Я залишаю їх усіх на розі, під годинником, який показує шосту. Всі четверо мають дуже дивний вигляд. Раніше ніж моє таксі завернуло за ріг бульвару, я махаю їм рукою, а вони маха— ють мені.

Мадам Дюмон миє підлогу в передпокої.

— Чи вдома моя сім'я? — питаю її весело.

— Так,— відповідає вона,— всі тут. Поль іще спить.

— Можна мені зайти і взяти його?

Вона здивовано дивиться на мене:

— Звичайно.

І ось я заходжу в її квартиру, а потім у кімнату, де спить Поль. Я стою над його ліжком досить довго.

Може, мої думки передаються йому. Він розплющує очі й усміхається мені. Потім тре очі кулачком і простягає руки:

—Bonjour, Papa3.

Я беру його на руки.

— Bonjour. Як почуваєш себе сьогодні?

— Я й сам ще не знаю,— відповідає він.

Я сміюся, садовлю його собі на плече і йду в передпокій.

Мадам Дюмон повертає до нього своє старече обличчя, що так і сяє добротою.

— О,— каже вона,— то ви їдете! І як настрій?

— Він ще й сам не знає,— кажу я їй. Тоді підходжу до ліфта і зсаджую Поля з плеча.

Вона знову сміється:

— Взнає трохи згодом. Яка мандрівка! Jusqu 'au Nouveau monde!4 Я відчиняю ліфт, і ми заходимо в нього.

— Так,— кажу я.— Мандрівка аж у Новий світ.

Я натискую кнопку, й кабіна зі мною та моїм сином підіймає— ться вгору.

1 —Отже, до побачення (франц.).

2 — До побачення, Відалю (франц.}.

3 —Добрий день, тату {франц.).

4 —Аж у Новий світ! (Франц.).