Лист до батька - Сторінка 2

- Франц Кафка -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мене пригнічував уже сам вигляд твого тіла. Пригадую, наприклад, як ми з тобою іноді роздягалися в тій самій кабіні. Я — худий, кволий, вузькогрудий; ти — міцний, високий, широкоплечий. Уже в кабіні я здавався собі жалюгідним, і то не лише проти тебе, а й проти всього світу, бо ти був для мене мірилом геть-чисто всього. А коли потім ми виходили з кабіни до людей, я, невеличкий кістяк, невпевнено стояв босоніж на дошках, тримаючись за твою руку, боячись води, нездатний повторити твоїх плавальних рухів, які ти з добрими намірами, а насправді на мою глибоку ганьбу раз у раз показував мені; тоді я впадав у цілковитий розпач, і такі хвилини яскраво підтверджували весь мій гіркий досвід у всьому. Найкраще я почувався, коли іноді ти роздягався перший і мені щастило лишитися в кабіні самому й відтягти ганьбу публічного виходу доти, доки ти врешті вертався поглянути, в чому річ, і виганяв мене з кабіни. Я був удячний тобі за те, що ти нібито не помічав мого прикрого становища, до того ж я пишався, що в мого батька таке тіло. До речі, щодо цього різниця між нами й досі приблизно така сама.

Цьому відповідала і твоя духовна зверхність. Ти сам, власними зусиллями досяг так багато, що безмежно довіряв власній думці. У дитинстві це вражало мене навіть не так, як згодом, коли я вже підріс. Ти сидів у своєму кріслі й заправляв світом. Твої міркування були непомильні, міркування будь-кого іншого — безглузді, божевільні, meschugge[8], ненормальні. При цьому ти був такий самовпевнений, що бути ще й послідовним не вважав за потрібне — у своїй непомильності ти однаково не сумнівався. Бувало, про що-небудь ти думки не мав, жодної, але це означало, що загалом усі можливі думки з цього приводу — усі без винятку — хибні. Скажімо, ти починав ганити чехів, потім — німців, потім — юдеїв, і то не за щось одне, конкретне, а за все поспіль, і врешті не лишалося вже нікого, крім тебе. Ти набував у моїх очах тої загадковості, яка властива всім тиранам, чиє право ґрунтується на їхній особистості, а не на розумі. Принаймні так мені здавалося.

Однак щодо мене ти й справді напрочуд часто мав рацію — і не лише в розмовах (тут це було само собою зрозуміло, ми ж бо з тобою майже не розмовляли), але й у дійсності. Проте й у цьому не було нічого аж такого незбагненного: адже на всіх моїх думках лежав твій важкий гніт, зокрема й на думках, які не збігалися з твоїми, і насамперед саме на них. Над усіма цими нібито незалежними від тебе думками від самого початку тяжіло твоє несхвалення й осуд; витримати їх до послідовного й цілковитого здійснення замислу було майже неможливо. Я кажу тут не про якісь там високі думки, а про навіть незначний дитячий замір. Досить було мені лише захопитись якою-небудь справою, запалитися нею, прийти додому й розповісти про неї, й у відповідь ти іронічно зітхав, похитував головою і дудонів пальцями по столу — мовляв, "Бачив я ще й не таке!", або: "Мені б твій клопіт!", або: "Це не варте щербатого шеляга!", або: "Мені в голові не це!", або: "Теж мені подія!". Звичайно, не можна було вимагати від тебе, хто жив у клопотах і турботах, захвату з приводу кожної дитячої вигадки. Та й не в цьому річ. Річ скоріше в тому, що через свою непримиренну натуру ти, спираючись на власні принципи, постійно мав завдавати таких розчарувань дитині, і ця непримиренність неспинно поглиблювалась, отож урешті вона вже просто своїм звичаєм давалася взнаки навіть тоді, коли наші думки збігалися; кінець кінцем ці дитячі розчарування не лишалися розчаруваннями буденними, а, позаяк усе було пов'язане з твоєю авторитетною особистістю, зачіпали саму основу дитячої душі. Я не міг до решти зберегти сміливість, рішучість, переконаність, радість із того чи того приводу, якщо ти був проти чи якщо навіть можна було передбачити твоє негативне ставлення; а передбачити його можна було, мабуть, щодо всього, що я робив.

Це стосувалося не лише думок, а й людей. Досить було мені виявити бодай трохи зацікавлення якою-небудь людиною — щоправда, через мою вдачу таке траплялося не вельми часто, — як ти, анітрохи не зважаючи на мої почуття й не шануючи моїх міркувань, відразу починав ображати, обмовляти ту людину, принижувати її гідність. Страждати мусили люди безневинні, по-дитячому чисті, як, скажімо, юдейський актор Льови. Не знаючи цього чоловіка, ти порівняв його — не пригадую вже, в якому саме зв'язку, — з огидним паразитом; а як часто ти, ведучи мову про дорогих мені людей, ні з сього ні з того вдавався до прислів'я про собак та бліх[9]. Про актора я окремо згадав тут ще й тому, що з приводу твоїх висловлювань про нього я тоді записав: "Так батько каже про мого товариша (якого зовсім не знає) лише через те, що той — мій товариш. Про це я завжди зможу нагадати батькові, коли він дорікатиме мені за недостатню синівську любов і вдячність". Я ніколи не годен був зрозуміти цілковиту твою байдужість до того, якого болю й сорому ти іноді завдавав мені своїми словами й присудами; схоже, ти не мав жодного уявлення про свою владу наді мною. Певна річ, і я своїми словами нерідко тебе ображав, але в такому разі я завжди це усвідомлював, я страждав, але не міг нічого з собою вдіяти, не міг стриматись і, ледве кинувши слово, вже шкодував про це. А ось ти своїми словами просто-таки вбивав людей і нікого не шкодував ні тоді, ні згодом, перед тобою кожне було цілком беззахисне.

Але ж таке було все твоє виховання. Гадаю, ти маєш хист вихователя; такій людині, як ти, твоє виховання запевне пішло б на користь; вона знаходила б глузд у тому, що ти їй казав би, ні про що вже не турбувалася б і спокійнісінько так і чинила б. А для мене в дитинстві все, що ти мені викрикував, було просто-таки небесною заповіддю, я про те ніколи не забував, це лишалося для мене найважливішим мірилом в оцінці світу й насамперед в оцінці тебе самого, і ось якраз тут ти виявляв свою цілковиту неспроможність. Позаяк у дитинстві я бачився з тобою переважно за обідом чи вечерею, твої уроки великою мірою були уроками добрих манер за столом. Усе, що ставлять перед тобою, треба, мовляв, з'їдати, про якість їжі розмовляти негоже — хоч сам ти нерідко називав її "неїстівною", "потравою", казав, що "та худобина" (кухарка) її "спаскудила". Апетит ти завжди мав здоровий і любив усе їсти дуже швидко, гарячим і великими куснями, тому й дитина повинна була поспішати; за столом панувала похмура тиша, яку переривали тільки нагадування: "Спершу поїж, а тоді балакатимеш!", або: "Хутчій, хутчій, хутчій!", або: "Ось бачиш, я вже давно поїв!" Розривати кісточки з м'яса загалом не можна було, а тобі — можна. Сьорбати загалом не можна було, а тобі — можна. Головне — щоб хліб краяли рівненько, а не сяк-так; а те, що ти батував його вимащеним у соусі ножем, — то було байдуже. Треба пильнувати, щоб зі столу на підлогу нічого не падало, але під тобою кришок зрештою виявлялося найбільше. За столом належало лише їсти, а сам ти чистив і обрізав нігті, підстругував олівці, колупався зубочисткою у вухах. Прошу тебе, батьку, зрозумій мене правильно, самі собою це були цілком незначні дрібниці, пригнічували вони мене лише через те, що ти, людина в моїх очах така надзвичайно авторитетна, сам не дотримувався заповідей, виконання яких вимагав від мене. Тому світ у моїй уяві поділявся натроє: одна його частина — це та, де жив я, раб, жив, підкоряючись законам, які придумані лише для мене і яких я, крім того, сам не знаю чому, ніколи не зможу дотримуватися повною мірою; друга частина — та, що була безмежно далека від моєї, в ній жив ти, владарюючи, наказуючи, гніваючись, що твоїх наказів не виконують; і, нарешті, третя частина, де жили решта людей, щасливі й вільні від наказів і послуху. Я постійно відчував сором; соромно було твої накази виконувати, бо вони стосувалися лише мене, й соромно було чинити їм опір, бо як же я смів чинити опір тобі; або я не здатний був їх виконувати, тому що не мав, наприклад, ні твоєї сили, ні твого апетиту, ні твоєї кмітливості, а ти вимагав усього цього від мене як чогось само собою зрозумілого; це, звичайно, завдавало мені сорому найбільшого. Так у дитини формувалися не думки, а почуття.

Зрозуміти тодішнє моя становище легше буде, можливо, тоді, коли я порівняю його зі становищем Фелікса. Ти ж бо й до нього ставишся так само, ба навіть застосовуєш у його вихованні особливо жахливий метод: коли за столом хлопець робить, на твою думку, що-небудь неохайно, ти не вдовольняєшся тим, що кажеш, як колись мені: "Ох і свинюка ж ти!", а додаєш іще: "Одне слово, справжній Герман"; або: "Точнісінько, як твій батько". Звісно, можливо — точніше, ніж "можливо", тут і не скажеш, — Феліксові це аж такої шкоди й справді не завдасть, бо хоч як дід ти для нього, звичайно, й багато значиш, однак не все на світі, як значив колись для мене; крім того, у Фелікса спокійна, певною мірою вже чоловіча вдача, громовим голосом його можна, либонь, збентежити, але не підкорити на тривалий час; а головне — з тобою він буває досить рідко, та й впливають на нього інші люди; ти для нього — радше якесь поєднання таких собі кумедно-милих рис, з яких можна вибирати ті, котрі більше до вподоби. Для мене ти не був кумедний, вибору я не мав, я мусив приймати все.

А сказати слово всупереч я змоги не мав, адже ти взагалі не вмієш спокійно розмовляти про щось таке, з чим не згоден або що просто йде не від тебе; твій владний темперамент цього не допускає. В останні роки ти пояснюєш це своїм неврозом серця; не знаю, чи був ти коли-небудь інший, невроз серця в тебе — не більше ніж засіб суворішого здійснення своєї влади, позаяк думка про нього має гасити в людей рештки бажання заперечувати. Це, звичайно, не докір, а лише констатація факту. Взяти хоча б Отлу. "З нею ж бо зовсім не можна розмовляти, вона відразу збиває з пантелику", — любиш ти казати, хоч насправді збивати тебе з пантелику вона ніколи й не думає; ти сплутуєш справу з людиною; тебе збиває з пантелику справа, і ти негайно її вирішуєш, не вислухавши людину; все, що встигають сказати потім, тебе ще дужче дратує, але ніколи не переконує. Опісля від тебе можна лише почути: "Роби, як знаєш; ти вільний робити, що хочеш, про мене; ти вже повнолітній, давати тобі поради я не повинен".