Лист до батька - Сторінка 4

Або я помічав твою пристрасть до непристойних висловів, які ти намагався промовляти якомога гучніше і з приводу яких сміявся так, немовби сказав щось на диво дотепне, хоч насправді то була примітивна, заяложена непристойність (щоправда, воднораз це був, знову ж таки, й вияв твоєї життєвої снаги, який завдавав мені сорому). Таких різноманітних спостережень було, звичайно, безліч; вони тішили мене й давали привід пожартувати й пошепотітися, і часом ти це бачив, гнівався, сприймав це як злість, нешанобливість, але для мене то був, повір, не що інше, як засіб самозбереження, хоча, втім, і нікудишній; то були жарти, що їх зазвичай відпускають на адресу богів і королів, — жарти, які не лише сумісні з глибокою шанобливістю, а й становлять її ознаку.

До речі, й сам ти, бувши в такому самому становищі щодо мене, теж вдавався до своєрідної самооборони. Ти любив нагадувати про те, як надміру добре мені велося і як, по суті, добре до мене ставились. Це правда, але не думаю, що за тих обставин це давало мені велику вигоду.

Так, мати була до мене справді безмежно добра, але в усьому цьому я бачив певний зв'язок з тобою, а отже, зв'язок недобрий. Мати мимоволі грала роль загонича на полюванні. Твоє виховання, породжуючи в мені впертість, неприязнь, а то й ненависть, якимсь неймовірним чином, мабуть, таки допомогло б мені стати на власні ноги, але мати згладжувала все своєю добротою, розважливими розмовами (в сум'ятті дитинства вона уявлялася мені втіленням здорового глузду), своїм заступництвом, і я знову виявлявся загнаним до твого кола, з якого, тобі й собі на користь, у іншому разі, можливо, й вирвався б. А бувало й так, що до справжнього примирення не доходило, мати просто нишком захищала мене від тебе, нишком мені щось давала, щось дозволяла, і тоді я знов поставав перед тобою створінням, що боїться розголосу, дурисвітом, який усвідомлює власну провину і через свою нікчемність лише кружними шляхами годен домогтися навіть того, на що, як йому здається, має право. Звичайно, згодом я звик знаходити на таких шляхах уже й те, на що, навіть на власну думку, права не мав. І це ще дужче поглиблювало в мені усвідомлення провини.

Правда й те, що ти навряд чи бодай один раз мене по-справжньому набив. Але твої крики, твоє налите кров'ю обличчя, коли ти поквапно відстібав підтяжки й вішав їх, щоб мати напохваті, на спинку стільця, — все це було для мене чи не ще гірше. Таке відчуття буває, мабуть, у того, кого мають повісити. Якщо його повісять одразу, він помре, і всьому настане кінець. Та якщо йому доведеться побачити всі приготування до страти аж до самого кінця, а тоді він, коли перед очима в нього вже повисне зашморг, довідається про своє помилування, то все його життя може обернутися на страждання. Крім того, внаслідок багатьох випадків, коли я, як ти виразно демонстрував, заслуговував хлосту, але, з твоєї ласки, останньої миті його уникав, — внаслідок таких випадків у мені лише й далі поглиблювалось усвідомлення й так великої провини. Куди не кинь, я виявлявся перед тобою винним.

Ти з давніх-давен дорікав мені (і віч-на-віч, і при людях — тим, що ця остання обставина мене принижувала, ти ніколи не переймався, ти любив надавати розголосу справам своїх дітей), що завдяки твоїй праці я жив, ні в чому не знаючи нужди, жив у спокої, теплі, достатку. Пригадую твої зауваження, що в моєму мозку лишили, мабуть, справжні борозни, як-от: "Я вже у свої сім років мусив ходити з візком по селах", "Нам доводилося спати всім в одній кімнаті", "Ми були щасливі, коли мали на столі бараболю", "Взимку я не мав у що взутись і через це роками ходив з відкритими ранами на ногах", "Мене ще малим хлопчиком віддали в Пізек у крамницю", "З дому мені нічим не помагали, я, навіть коли служив у солдатах, ще й сам надсилав гроші додому", "І все ж таки, все ж таки… Батько завше був для мене батьком. Хто це тепер розуміє? Що розуміють діти? Ніхто цього не вистраждав. Що знає тепер дитина?" За інших обставин такі розповіді могли б стати чудовим виховним засобом, могли б підбадьорити й додати сили, щоб витримати такі самі лиха й злигодні, які випали на твою долю. Але ж ти цього зовсім не хотів, становище сім'ї змінилося саме завдяки твоїм зусиллям, і можливості показати себе в такий самий спосіб, як це зробив ти, я вже не мав. Таку можливість можна було б створити лише силоміць, здійснивши який-небудь переворот, довелося б вирватися з дому (за умови, що для цього знайшлося б досить рішучості й снаги і мати, зі свого боку, не виступила б проти, вдавшись до своїх засобів). Тільки ж ти всього цього зовсім не хотів, ти б назвав це невдячністю, безглуздям, непослухом, зрадою, божевіллям. З одного боку, ти, наводячи приклади, розповідаючи, присоромлюючи, до цього спонукав, а з другого — щонайсуворіше це забороняв. Якби не так, то, наприклад, Отлина авантюра в Цюрау[10], якщо не брати до уваги побічних обставин, викликала б у тебе, власне, захват. Отла прагнула у краї, звідки ти родом, вона прагнула працювати й терпіти нестатки, як їх колись терпів ти, вона не хотіла користатися плодами твоєї праці, а хотіла, як і ти колись, бути незалежною від свого батька. Невже це наміри такі вже страшні? Такі чужі твоєму власному прикладу й твоїм повчанням? Гаразд, наміри Отли зрештою зазнали невдачі, можливо, були трохи смішні, вона здіймала навколо них надто багато галасу, недостатньо рахувалася з батьком-матір'ю. Та хіба в цьому була тільки її провина? Чи не завинили тут і обставини й насамперед те, що ти був тоді такий очужілий до неї? Хіба, скажімо, у крамниці вона була тобі менш очужіла (як ти згодом намагався вмовити сам себе), ніж згодом у Цюрау? І хіба ти не мав цілковитої влади (за умови, що ти себе переборов би) підбадьорити її, дати пораду, наглянути за нею, а може, навіть просто лише виявити терпіння, щоб ту авантюру обернути на добро, велике добро?

Свої розповіді й повчання ти любив завершувати гірким жартом: вам, мовляв, надто добре ведеться. Але цей жарт — у певному сенсі не жарт. Те, що ти мусив виборювати самотужки, ми дістали з твоїх рук, одначе боротьбу за життя в довколишньому світі, яка тобі давалася досить легко і якої, певна річ, не уникли й ми, — цю боротьбу нам довелося вести згодом, у зрілому віці, але дитячими силами. Не скажу, що через це ми неминуче виявилися в гіршому становищі, ніж колись ти, радше становище в нас було однакове (щоправда, вихідні позиції порівнювати при цьому, звичайно, не можна); у невигідному становищі ми лише в тому сенсі, що не маємо змоги похвалитися своїми бідами й нікого не можемо ними принижувати, як це робив ти, нагадуючи про свої біди. Я не заперечую також, що плодами твоїх великих і успішних зусиль я справді міг би неабияк скористатися, міг би реалізувати їх і, тобі на радість, примножити. Але на заваді цьому стало саме наше відчуження. Я міг користатися з того, що ти давав, але тільки відчуваючи сором, втому, слабкість, усвідомлюючи провину. Тому дякувати за все я міг тобі лише як жебрак, але не власними успіхами.

Ще один зовнішній наслідок такого виховання: я почав уникати всього, що бодай якоюсь мірою нагадувало про тебе. Спершу — крамниці. Сама собою, надто в дитинстві, поки це була просто крамниця у провулку, вона мала б мене неабияк тішити, адже в ній панувало таке пожвавлення, вечорами горіло яскраве світло, там можна було багато побачити й почути, часом допомогти, в чомусь показати себе, а головне — захоплюватися твоїм надзвичайним комерційним хистом, тим, як ти торгував, як спілкувався з людьми, жартував, невтомно працював, швидко давав раду в складних ситуаціях тощо; вже те, як ти загортав покупки чи відкривав ящика, було примітним видовищем, а загалом усе разом — непоганою, безперечно, школою для дитини. Але помалу ти почав у всьому мене лякати, а позаяк крамниця й ти в моєму уявленні зливалися водно, то мені й у крамниці ставало незатишно. Те, що спершу мені здавалося там само собою зрозумілим, стало мене пригнічувати, завдавати сорому, а надто твоє ставлення до службовців. Не знаю, можливо, така сама ситуація була й у більшості крамниць (скажімо, в Assecurazioni Generali за мої часів вона була справді така сама, і я, кидаючи там роботу, свій крок пояснив директорові — не зовсім щиро, але й не зовсім покрививши душею — тим, що не годен терпіти лайку, хоч безпосередньо мене вона, втім, зовсім не стосувалася; щодо цього я ще хлопчиком був надто, просто хворобливо чутливий), однак решта крамниць мене в дитинстві не обходили. А в нашій крамниці я чув і бачив, що ти кричиш, сваришся й шаленієш так, як, за тодішніми моїми уявленнями, ніхто в цілому світі більш не робив. І річ не лише в лайці, а й у деспотизмі взагалі. Як ти, наприклад, одним помахом руки змітав з прилавка товари, котрі, на твою думку, не слід було змішувати з іншими товарами (лише твій несвідомий гнів був хоч якоюсь мірою виправданням тобі), а продавець мусив підіймати їх з підлоги. Або твоє постійне висловлювання на адресу одного продавця з хворими легенями: "Коли вже він здохне, цей хворий собака!" Службовців ти називав "оплаченими ворогами", ті люди такі й були, але ти ще доти, як вони ними стали, вже здавався мені їхнім "ворогом-платником". У крамниці я дістав і великий урок того, що ти можеш бути несправедливим; якби йшлося лише про мене самого, то я помітив би це не відразу, адже в мені жило надто глибоке відчуття власної провини, яке тебе виправдовувало; але в крамниці були, як на моє дитяче розуміння — згодом, звичайно, трохи, хоч і не дуже, підправлене, — чужі люди, котрі працювали все ж таки на нас і за це чомусь мусили жити в постійному страху перед тобою. Усе те я сприймав, певна річ, перебільшено, але тільки тому, що був певний: ти наганяєш на людей такого самого страху, як і на мене. Якби це було справді так, вони просто не могли б жити; та позаяк то були люди дорослі й нерви вони мали переважно міцні, то лайка від них легко відскакувала й урешті завдавала шкоди куди більше тобі, ніж їм. А для мене все це робило крамницю нестерпною, бо надто нагадувало про моє ставлення до тебе: навіть якщо не брати до уваги твою підприємливість, твою жадобу влади, ти вже як комерсант такою мірою перевершував усіх, хто будь-коли в тебе вчився, що тебе не могли вдовольнити жодні їхні успіхи, й таким самим завжди невдоволеним ти мав бути і мною.