Лист до батька - Сторінка 3

І все це — з жахливо хрипкою ноткою гніву й цілковитого осуду, від якого я тремчу тепер менше, ніж у дитинстві тільки через те, що неповторне дитяче відчуття провини почасти відступило перед усвідомленням нашої обопільної безпорадності.

Те, що ми не могли спокійно спілкуватися, мало ще один, по суті, досить природний наслідок: я відвик розмовляти. Великим оратором я, звісно, однаково б не став, проте звичайну, вільну людську розмову все ж таки опанував би. Але ти дуже рано позбавив мене слова. Твоя погроза: "Жодного слова всупереч!" — і водночас піднесена рука супроводжують мене з давніх-давен. Ти наділив мене (коли мова заходить про твої власні справи, ти — чудовий оратор) манерою розмовляти із запинками й заїканням, але тобі й цього було мало, зрештою я змовк — спершу, мабуть, через упертість, а згодом тому, що при тобі я не здатний був ні думати, ні розмовляти. І позаяк ти був моїм головним вихователем, то це давалося взнаки в усьому моєму подальшому житті. А загалом ти навдивовижу помиляєшся, коли гадаєш, нібито я ніколи тобі не корився. "Завжди все contra" — це гасло справді ніколи не було моїм життєвим принципом щодо тебе, як ти гадаєш і в чому мені дорікаєш. Навпаки, якби я слухався тебе менше, ти запевне був би задоволений мною багато більше. Але всі твої виховні заходи прекрасно досягали мети; мені не щастило уникнути жодного твого прийому, і я — такий, який уже є (якщо не брати до уваги, звичайно, основ і впливу самого життя), — я результат твого виховання й моєї покори. Що цей результат справляє на тебе все ж таки прикре враження, що ти мимоволі навіть відмовляєшся визнати його результатом свого виховання, можна пояснити саме тим, що твоя рука й те, з чого зліплений я, — що все це досить чуже одне одному. Ти казав: "Жодного слова всупереч!" — і намагався змусити так замовкнути в мені неприємні тобі сили спротиву, але твій вплив був для мене надто глибокий, я був надто слухняний, я зовсім змовкав, ховався від тебе й зважувався поворухнутись аж тоді, коли опинявся від тебе так далеко, що твоя влада вже не могла мене дістати, принаймні безпосередньо. Але потім ти знов поставав переді мною, і тобі знов бачилося все "contra", хоч насправді то був усього-на-всього природний наслідок твоєї сили й моєї слабкості.

Твоїми найефективнішими (в кожному разі щодо мене), завжди безвідмовними ораторськими засобами виховання були: лайка, погрози, кпини, злий сміх і — хоч як дивно — оплакування самого себе.

Я не пригадую, щоб ти сварив мене відверто й вочевидь лайливими словами. Та в цьому й не було потреби, ти мав багато інших засобів, до того ж у розмовах і вдома, і в крамниці (тут особливо) при мені на голови решти людей сипалося стільки лайки, що іноді від неї в мене, підлітка, мало не закладало у вухах, і я не мав підстав не брати ту лайку й на свій рахунок, адже люди, яких ти шпетив, були, звичайно, не гірші від мене й ти, звичайно, бував невдоволений ними не більшою мірою, ніж мною. І тут також знову виявлялася твоя загадкова безневинність і безапеляційність; ти сварився, не замислюючись і не сумніваючись, зате коли сварився хтось інший, ти його засуджував і забороняв йому це робити.

Лайку ти підкріплював погрозами, й вони стосувалися вже й мене. Жахом проймав мене, наприклад, твій крик: "Я випатраю тебе, як рибину!", хоч я, звісно, і знав, що нічого аж такого поганого після цих слів не станеться (щоправда, малим хлопчиком я про це ще не знав), але в моїй уяві ти був такий могутній, що я майже припускав: ти здатний на все. Страшно було й тоді, коли ти з криком бігав навколо столу, щоб кого-небудь схопити, хоч було й очевидно, що хапати ти нікого не хочеш, тільки вдаєш, що хочеш, а наша мати для годиться зрештою кого-небудь рятувала. І дитині здавалося, що завдяки твоїй ласці їй, дитині, знову зберегли життя, і вона сприймала його як незаслужений дарунок від тебе й жила з цим дарунком далі. Це саме можна сказати і про погрози в разі непослуху. Коли я починав робити щось таке, що тобі не подобалося, й ти погрожував мені невдачею, святоблива шанобливість перед твоєю думкою була така глибока, що невдача, хай навіть, можливо, значно згодом, ставала неминучою. Я втрачав віру в те, що робив. Мене опановували вагання, сумніви.

І що старшим я ставав, то більше нагромаджувалося матеріалу, яким ти міг скористатися на доказ моєї нікчемності; згодом помалу виявлялося, що в певному сенсі ти справді мав рацію. Я, знову ж таки, не важуся стверджувати, нібито став таким лише через тебе; ти тільки поглибив те, що в мені було, але поглибив великою мірою, бо твоя влада наді мною була безмежна, і ти застосовував її без обмежень.

А особливо ти покладався на виховання іронією, саме вона найкраще й відповідала твоїй перевазі наді мною. Зазвичай зауваження прибирали в тебе такої форми: "А зробити це не так, а отак ти не вмієш? Це тобі вже, либонь, не до снаги? На це в тебе, звісно, немає часу?" І таке інше. До того ж кожне таке запитання супроводжувала зла посмішка і зла міна. Певною мірою я почувався покараним ще доти, як дізнавався, що зробив щось погане. Брали за живе й зауваження, адресовані мені як третій особі, коли я не гідний був навіть того, щоб у мій бік просто кинути зле слово. Скажімо, формально ти звертався нібито до матері, але по суті — до мене (бо я сидів тут-таки), промовляючи: "Від добродія сина цього, звісно, годі сподіватися", — і таке інше. (Потім це обернулося на своєрідну інтриґу, яка полягала в тому, що я, коли, наприклад, поруч була мати, спершу не важився, а згодом за звичкою вже й не пробував звертатися до тебе з яким-небудь запитанням безпосередньо. Для дитини багато безпечніше було спитати про тебе в матері, що сиділа поруч з тобою. Тоді я питав: "А як там наш батько?" — і в такий спосіб уникав будь-яких несподіванок.) Траплялися, звичайно, й випадки, коли я цілком поділяв твою злющу-презлющу іронію, надто коли вона стосувалася кого-небудь іншого, наприклад, Еллі, з якою я роками гиркався. Для мене це було свято злостивості і зловтіхи, коли за столом ти мало не щоразу казав про неї, наприклад, таке: "Цій опецькуватій дівці конче треба сидіти за десять метрів од столу!" — і без найменшого сліду приязні й добродушності, а як запеклий ворог, намагався на своєму стільці підкреслено її мавпувати, показуючи, як вона, на твою думку, вкрай огидно сидить. Як часто доводилося тобі повторювати такі й подібні сцени, і як мало ти досягав ними насправді! Гадаю, причина була в тому, що твій гнів і злість не дуже відповідали самому приводу, який їх викликав, не вірилося, що до такого гніву могла довести звичайна дрібниця, — подумаєш, хтось там трохи далеко сидів від столу; враження було таке, що той гнів наростав у тобі вже давно, й лише випадково саме цей привід спричинив до такого вибуху. А позаяк усі були певні, що привід однаково знайдеться, то ніхто за собою аж так і не стежив, до того ж постійні погрози притупляли сприйняття, й помалу ми майже впевнилися в тому, що бити нас не будуть. Я ставав похмурою, неуважною, неслухняною дитиною, весь час готовою до втечі, переважно внутрішньої. Так страждав ти, так страждали ми. Зі свого боку, ти мав цілковиту рацію, коли, зціпивши зуби, з клекітливим сміхом, який уперше викликав у дитини уявлення про пекло, гірко, бувало, казав (як оце недавно з приводу одного листа з Константинополя): "Нічогенька собі компанія!"

З таким ставленням до рідних дітей зовсім не в'язалися твої нарікання при людях — а це траплялося досить часто — на власну долю. Не приховую, дитиною (принаймні поки не підріс) до твоїх жалів я лишався зовсім глухим і не розумів, як ти взагалі можеш очікувати співчуття. Ти був з усіх поглядів такий велет! Навіщо тобі наше співчуття чи, тим більше, наша допомога? Її ти мав, по суті, зневажати, як нерідко зневажав самих нас. Тому я не вірив у твої нарікання й підозрював, що за ними приховується якийсь підступний намір. Аж перегодом я збагнув, що ти справді дуже страждаєш через дітей, але тоді, коли твої нарікання за інших обставин ще могли б викликати по-дитячому щирі, позбавлені сумнівів почуття, готовність прийти на допомогу, — тоді ці нарікання здавалися мені тільки ще одним очевидним засобом виховання й приниження; сам собою цей засіб був не дуже ефективний, але його шкідливий побічний вплив виявлявся в тому, що дитина призвичаювалась не надто серйозно сприймати саме ті речі, які має сприймати серйозно.

На щастя, бували, звичайно, й винятки — переважно тоді, коли ти страждав мовчки і любов та доброта самотужки долали в моїй душі всі перешкоди й ставали там повновладними господарями. Щоправда, траплялося так не часто, зате це були прекрасні хвилини. Наприклад, у минулі часи, коли спекотного літа я заставав тебе після обіду в крамниці: ти стояв, стомлений, біля бюрка, спершись на нього ліктями, й дрімав; або коли ти геть змучений приїздив щонеділі до нас на дачу; або коли одного разу тяжко захворіла мати й ти, здригаючись від ридань, тримався за книжкову шафу; або коли ти під час останньої моєї хвороби тихенько ввійшов до мене в Отлину кімнату, спинився на порозі й, щоб не тривожити мене, а тільки побачити в ліжку, лише витяг шию й помахав мені рукою. У таких випадках я просто лягав і плакав від щастя; плачу й тепер, коли пишу про це.

У тебе на диво гарна, рідкісна усмішка — спокійна, задоволена, доброзичлива, вона може сповна ощасливити того, кого стосується. Я не пригадую, щоб у моєму дитинстві вона коли-небудь була вочевидь звернена до мене, одначе так, мабуть, усе ж бувало, бо тоді чом би ти мені в ній відмовляв, адже я ще здавався тобі безневинним і ти покладав на мене великі надії. А втім, навіть такі приємні враження з часом тільки поглиблювали в мені усвідомлення провини й робили світ для мене ще менш зрозумілим.

Я вирішив за краще триматися чогось реального й постійного. Щоб хоч трохи самоутвердитися щодо тебе, а почасти й зі своєрідної помсти, невдовзі я почав стежити за смішними дрібницями, які помічав у тебе, збирати їх і перебільшувати. Тебе, наприклад, легко засліплював блиск імен здебільшого лише на позір високопоставлених особистостей, ти міг уже вкотре розповідати про них — скажімо, про якого-небудь кайзерівського радцю чи ще про когось такого (а з другого боку, мені було боляче бачити, що тобі, моєму батькові, здавалося, нібито ти не можеш обійтися без таких нікчемних потверджень своєї значущості, й ти ними хвалився).