Лист до заручника

І

Коли у грудні 1940 року, дорогою до Сполучених Штатів, переїздив я Португалію, Ліссабон мені здався за якийсь рай, світлий і смутний. Ті дні тут було тільки й розмов, що про неминучий напад німців, і Португалія з усієї сили чіплялася за оману власного гаразду. Ліссабон, урядивши найпишнішу виставку з усіх, що тільки в світі бували, всміхався блідою усмішкою — так всміхаються матері, не маючи звісток од сина на фронті, і намагаються врятувати його вірою своєю: "Син живий, я ж бо всміхаюсь…" Ліссабон теж нібито казав: "Гляньте, як у мене гарно, затишно, світло…" Цілий материк, мов та почвара, пожертою здобиччю нагодована, виснув горою над Португалією. Але бенкетник Ліссабон кидав Європі виклик: "Хто зазіхне на мене, коли я намагаюся будь-що не ховатися! Коли я такий беззахисний!.."

Міста в моєму краї ночами були попелясто-сірої барви. Я від освітлення відвикнув, і ця осяйна столиця будила в мені невиразну тривогу. Коли передмістя затоплює темінь, то діаманти в сліпуче яскравій вітрині надять до себе грабіжників. І ти відчуваєш, що вони десь никають поблизу. Я відчував — над Ліссабоном запала європейська ніч, що аж роїлася від круків-бомбовозів, начебто вони здалеку зачули той скарб.

Але Португалія заплющувала очі на хижакові домагання. Вона не хотіла вірити лихим призвісткам. Португалія розпачливо, але впевнено працювала тільки коло мистецтва. Хто наважиться її сплюндрувати з її культом мистецтва? Вона добувала на люди всі свої дива. Хто наважиться її сплюндрувати з усіма цими дивами? Вона показувала своїх світочів. А що не мала ні війська, ні гармат, виставила супроти крицевої потуги загарбника всю свою кам’яну варту: пам’ятники поетам, мореплавцям, завойовникам. А що не мала ні війська, ні гармат, заступила шлях ворогові всією своєю минувшиною. Хто наважиться її сплюндрувати з цим спадком її великої минувшини?

Сумно ходив я вечорами поміж павільйонів з виборним смаком урядженої виставки, де кожну дрібничку доведено до якоїсь досконалості, аж до музики, ненав’язливої такої, з таким тактом дібраної — вона стиха линула над садами, не ріжучи вуха, немов жебоніння того струмочка. Хто ж зніме руку на це бездоганне відчуття міри?

І Ліссабон з його усмішкою мені здавався ще сумніший за мої притемнені міста.

Я знавав, та й вам, очевидно, відомі трохи дивакуваті родини, що при обідньому столі залишають місце для небіжчика. Вони відкидають непоправне. В такому викликові я нічого не бачив потішливого. Мертві нехай будуть мертві. І тоді, вже як мертві, вони прибирають нової форми присутності в нашому житті. А родини, що про них я кажу, без кінця зволікають з їхнім поверненням. Мертві їм стають за повсякчас відсутніх трапезників, що назавжди спізнилися до столу. Вони підмінюють жалобу даремним чеканням. І ці домівки здавались мені прибиті лихом, ще непоправнішим, ще безвихіднішим, ніж утрата. Господи, погодився ж я вбратись у жалобу за пілотом Гійоме, збитим під час поштового рейсу, останнім товаришем, котрого я втратив! Гійоме вже не зміниться. Він більш ніколи не завітає до мене, але й не буде ніколи відсутній. Я пожертвував його накриттям коло мого столу, цією марною пасткою, і він став мені за правдивого неживого товариша.

А от Португалія намагалася вірити в свій добробут, заховуючи його "накриття", його вогні святкові, його музику. Тут, у Ліссабоні, гралися в добробут, щоб сам господь бог і той повірив у нього.

Якусь зажуру принесли з собою до Ліссабона втікачі. Маю на гадці не вигнанців, що питають притулку. І не емігрантів, шукачів хоч якогось клаптя землі, що його можна порати своїми руками. Я кажу про людей, котрі полишили батьківщину й кинули напризволяще своїх близьких, аби тільки врятувати власний гріш.

Оселитися в місті мені не поталанило, і я влаштувався в Есторалі, біля казино. Я оце вискочив з пекла війни: моя авіагрупа, що цілих дев’ять місяців провадила розвідувальні польоти над Німеччиною, тільки в часі німецького наступу втратила три чверті свого складу. Повернувшись додому, я дізнав тиші поневолення й загрози голоду. Я перебув непроглядну ніч наших міст. А тут за два ступні від мене казино Есторіля щовечора залюднювали привиди. Безшелесні кадилаки діловито котилися по тонкому піску і зсаджували їх коло ганку. Ці привиди, як за попередніх літ, вбиралися у вечірні строї. Вони вилискували маніжками й перлами. Вони запрошували одне одного на обіди, обіди безмовних статистів, де їм не було чого сказати.

Далі грали в рулетку чи в бакара — як до своїх статків. Інколи я заходив на них поглянути. Вони не викликали в мене ні обурення, ні жалю: мене поймав лише невиразний острах. Той самий, що поймає вас у зоологічному саду, коли бачите останніх представників якоїсь вимерлої породи. Вони вмощувались при столах. Тислися круг неприступного круп’є і силкувались дізнати надії, розпачу, страху, заздрості й захвату. Мов живі. Вони клали на карту статки, що, може, ту хвилю йшли за вітром. Вони користались монетою, що вже, можливо, втратила всяку цінність. Скарби їхніх сейфів, можливо, гарантувалися від заводів, уже сконфіскованих ворогом або приречених на руїну ворожою авіацією. Вони виписували векселі на Сіріус. Чіпляючись за минуле, ніби за останні місяці світ не зазнав жодних струсів, вони намагались повірити в природність свого азарту, в забезпеченість своїх чеків, у віковічність своїх торговельних угод. Була то химера. Ляльковий балет. І це смутило.

Вони, звісно, нічого не зазнали. Я залишав їх. Я йшов подихати на морський берег. Але й море Есторіля, це курортне приручене море, здавалось учасником гри. Воно запивало бухту самотньою ледачою хвилею, блискучою під місяцем, як сукня зі шлейфом, що вийшла з моди.

Я знову здибався з моїми втікачами на пароплаві. Той пароплав також будив невиразний острах. Він пересаджував з одного континенту на інший ці позбавлені коріння рослини. Я казав собі: "Хочу бути мандрівником, а не емігрантом. У себе вдома я навчився стількох речей, що не знадобляться на чужині". А емігранти добували з кишені записники з адресами — останні жалюгідні свідоцтва їхньої колишньої приналежності до світу живих.

Вони все ще вдавали з себе живих людей. Вони щосили хапались за будь-яку реальність. "Знаєте, я такий-то, — казали вони, — я з такого-то міста… приятель такого-то… ви знайомі з таким-то?"

І вони розповідали вам про якого-небудь приятеля, або про якесь там зобов’язання, чи про якусь помилку, чи будь-яку іншу історію, що могла б їх бодай з чим-небудь зв’язати. Але вони кинули батьківщину, і нічого в їхній минувшині вже не правило їм за той зв’язок. Ця минувшина була ще геть теплою, геть свіжою, геть живою, яким бував на перших порах любовний спогад. Ніжні листи складено до стосу, до них додається кілька сувенірів. Усе старанно перев’язується. І спершу така реліквія вкидає в журну розчуленість. Але ось приходить білявка з блакитними очима, і реліквія помирає. Бо й приятель, і оборудка, і рідне місто, і спогади про отчий дім блякнуть, коли вони вже не правлять за що-небудь.

Емігранти це розуміли. Подібно до Ліссабона, що грався в гаразд, вони гралися в переконання, що невдовзі повернуться. Яка солодка неприсутність блудного сина! Це не справдешня відсутність, оскільки десь є отчий дім. Чи відлучилися ви до суміжного покою, чи на іншу півкулю землі — різниця не істотна. Іноді присутність приятеля, що з ним вас розлучено, може бути відчутніша, ніж його реальна присутність. Така реальність молитви. Ніколи я не любив так палко свого дому, як у Сахарі. Ніколи женихи не були ближчі до своїх наречених, ніж бретонські матроси XVI сторіччя, що об’їздили мис Горн і витрачали молоду силу на переборювання супрутніх вітрів. Тільки відчаливши від рідного берега, вони вже вертались додому. Напинаючи натрудженими руками вітрила, вони вже лагодились до плавби назад. Найкоротша путь від якогось порту Бретані до дому нареченої пролягала через мис Горн. Але мої емігранти уявлялись мені бретонськими матросами, що в них забрано суджених. Жодна бретонська наречена не запалювала для них на підвіконні убогого каганця. Вони не були блудні сини. Вони були бездомні блудні сини, що їм нема де вернутися. Для них почалося справжнє блукання, блукання поза самих себе.

Як народитись заново? Як перемотати в собі важкий клубок спогадів? Цей примарний корабель, буцімто чистилище, наладовано ще не народженими душами. Справді живими, живими настільки, що хотілося їх торкнутись рукою, здавались лиш ті, котрі становили невід’ємну частину корабля й, ушляхетнені правдивим ділом, розносили страви, натирали мідь, чистили черевики і з ледь уловним презирством слугували мерцям. Цю легку зневагу емігранти будили в корабельної прислуги зовсім не бідністю. Не грошей їм бракувало, а дотикальності. Вони більше не були людьми з такого-то будинку, зв’язані приязню з таким-то, вони не мали таких-то зобов’язань. Усе це вони намагались удавати, але все це було фальшиве. Вони нікому не були потрібні, ніхто б не погукав їх на поміч. Яке чудо — телеграма, що перевертає вам душу, піднімає вас уночі з постелі і змушує летіти на вокзал: "Приїзди! Ти мені потрібний!" Легко знайти приятелів, ладних нам допомогти. Важко заслужити друзів, що потребують нашої допомоги. Мої привиди ні в кому не будили ані ненависті, ані ревнощів, ніхто не прагнув їхньої приязні. Ніхто не любив їх єдиною справжньою любов’ю. Я думав: не встигнуть вони ступити па берег, як їх запрошуватимуть на коктейлі, висловлюватимуть співчуття, вряджаючи на їхню честь бенкети. Але хто стане лізти в їхні двері з вимогою, щоб його пустили: "Відчини! Це я!" Треба привчити немовля до грудей, щоб воно саме почало тягтися до них. І треба довго ростити приятеля, щоб він колись заявив права на твою приязнь. Треба, щоб не одне покоління витратилося з грошей задля підтримки старого зруйнованого замка, — і лиш тоді ти навчишся любити його.

II

І от я думав: "Найважливіше, щоб десь існувало й далі все те, чим ти жив. І звичаї. І родинні свята. І дім, що зберігає спогади. Найважливіше — жити для повернення…" Крихкість далеких полюсів, що від їхнього притягання я залежав, загрожувала самій моїй істоті. Я ризикував пізнати справдешню пустелю і починав розуміти таємницю, що давно непокоїла мене.

Я прожив три роки в Сахарі.