Лист до заручника - Сторінка 3

Тіло моє стислося. Я чекав пострілу — то був час, коли суд і розправу чинили на місці. Але пострілу не було. Минуло кілька секунд повної порожнечі — мені здалося, що бригада вантажників в якомусь іншому світі виконує казковий балет, — і мої анархісти легким кивком голови звеліли мені йти поперед них. І ми пішли, не кваплячись, через під’їзні колії. Мене схоплено серед повної мовчанки з дивовижною ощадністю рухів. Такі звичаї підводної фауни.

Невдовзі мене привели до льоху, обладнаного під вартівню. При тьмяному світлі кепської гаснички кілька ополченців дрімало на лавах, затиснувши між ногами карабіни. Якось байдуже вони перекинулись кількома словами з моїми вартовими. Один з них мене обшукав.

Я розмовляю по-іспанському, проте каталонської не знаю. А все ж я зрозумів, що вони вимагають від мене папери. Я їх залишив у готелі. Я відповів: "Готель… Журналіст…" — зовсім непевний, чи мої слова щось їм скажуть. За речовий доказ ополченці передавали з рук в руки мій фотоапарат. Кілька ополченців, що нудилися, розвалившись на лавках, позіхаючи встали і прихилились до стіни.

Бо тут панувала нудьга. Нудьга і сон. Увага цих людей, як мені здавалося, була вичерпана до краю. Я, либонь, зрадів би проявам ворожнечі, як знаку людського спілкування. Але вони не сподобили мене анінайменшим висловом гніву чи хоча б огуди. Кілька разів я поривався висловити по-іспанському свій протест. Але мої слова зависали в порожнечі. Ніяк не відповідаючи, вони втупились у мене, ніби на чудернацьку рибу в акваріумі.

Вони чекали. Чого? Повернення одного зі своїх? Світанку? Я подумав: "Можливо, вони ще не зголодніли?.."

І ще я подумав: "Вони здатні утнути штуку! Це буде така дурниця!" І я відчув не так страх, як огиду до безглуздя випадку. Я думав: "Коли вони розімнуться, коли захочуть діяти, вони застрелять!"

Загрожувала мені реальна небезпека чи ні? Мали вони ще сумнів у тому, що я не диверсант, не шпигун, а журналіст? Що мої папери залишились у готелі? Зважились вони вже на щось? На що ж саме?

Я нічого не знав про них, окрім того, що вони майже ні за що розстрілюють людей. Авангардисти, хоч до якої б партії вони належали, полюють не на людей (людина в її сутності для них ваги не має), а на симптоми. Суперечна їхній догмі істина сприймається ними як епідемічне захворювання. Виявивши підозрілий симптом, заразного хворого посилають до карантину. На цвинтар. Ось чому мені здався такий лиховісний допит, що його вони весь час мені вчиняли, бентежачи односкладовими незрозумілими словами. Моє життя розігрувалося в рулетку. І тут я відчув страшенну потребу протиставити всьому цьому щось реальне, висловити себе хоча б криком, щоб вони визнали мене в моїй істинній сутності. Сказати, наприклад, скільки мені років. Це ж так важливо — вік людини! Це підсумок всього її життя. Зрілість, вона набувається з роками. Вона набувається подоланням стількох перешкод, стількох важких недугів, стількох печалей, через такі гіркі розчарування, в змаганні з такою силою небезпек, що в більшості своїй навіть неусвідомлені. Вона була наслідком стількох бажань, надій, жалів, забуття й любові. О, це неабиякий багаж досвіду й спогадів — вік людини! Попри пастки, горби й бакаї, людина, мов добрий візок, сяк-так рухається вперед. І от завдяки збігу багатьох щасливих випадковостей вона виявляється тут — перед вами. їй тридцять сім років… І цей візок, з божою поміччю, потягне й далі свій вантаж спогадів. Я думав: "Ось до чого я дожив. Мені тридцять сім років…" Я хотів би дати відчути моїм суддям усю ваговитість такого визнання… та вони мене ні про що не питали.

Ось тут і сталося диво. О, диво найнепомітніше! Я вже не мав сигарет. Один із моїх вартових курив, і я жестом попрохав у нього сигарету та ще й ледь помітно усміхнувся. Чоловік спершу випростався, повільно провів рукою по чолу, потім глянув уже не на мою краватку, а мені в живі очі і, на мій превеликий подив, теж усміхнувся. Було то як світання.

Не те щоб це диво розв’язало повсталу колізію, воно просто розчинило її, як сонячне світло розчиняє нічну пітьму. Ніякої колізії більше не було. А проте зовні це диво нічого не змінило. Чадна гасничка, стіл з розкиданими паперами, люди, що прихилились до стіни, барви речей, пахощі — все зосталося, як давніше. Але кожна річ була перетворена в самій своїй сутності. Ця посмішка означала мені волю. Був то знак такий самий вирішальний, такий самий очевидний за своїми найближчими наслідками, такий самий неминучий, як схід сонця. Він поклав початок новій добі. Ніщо не змінилось, і змінилось усе. Стіл з розкиданими паперами став живий. Гасничка стала жива. Стіни стали живі. Нудьга, що вкривала, як той випар, всі речі в цьому мертвому льосі, зникла як чарами. Ніби поновилася незрима циркуляція крові, що зв’язувала всі ці речі в єдине тіло і вернула глузд кожній з них окремо.

Ніхто не зрушив з місця, проте люди, що секунду тому здавалися мені ще далекіші за передпотопні почвари, нараз наповнилися близьким змістом. Мене пойняло незвичайне відчуття присутності. Присутності людини! І нашого покревенства.

Вартовий, що мені посміхнувся і що мить назад був лише функцією, знаряддям, якоюсь страшелезною комахою, раптом виявився трохи незграбним, майже соромливим, чарівно соромливим юнаком. Не те щоб цей терорист став не такий брутальний, як хтось інший. Але людина, що збудилася в ньому, з усією очевидністю виказала свою беззбройність. Нам, чоловікам, часто доводиться надівати машкару непохитної впевненості, але на дні душі нам відомі і сумніви, і вагання, і журба…

Усе ще не сказано ані слова. А проте все було вирішено. Коли ополченець простягнув мені сигарету, я на знак подяки поклав йому руку на плече. Кригу зламано, й інші ополченці знову стали просто людьми, і я вступив у їхні усмішки, як у нову розкриту переді мною країну.

Мене огорнула їхня усмішка, як колись посмішка наших рятівників у Сахарі. Виявивши нас по кількох днях пошуків і приземлившись якомога ближче, товариші сягнистою ходою простували до нас, здалеку показуючи бурдюки з водою, що ними вони розмахували. Про усмішку рятівників, коли я тонув, про усмішку потопельників, коли їх рятував, я згадую, як про рідні краї, де я був такий щасливий. Справжня радість — це радість співучасника. Порятунок іншої людини — це лиш нагода до радості. Вода не має жодних цілющих чарів, коли вона не стала щирим людським даром.

Турбота про хворого, сховище, що надається вигнанцеві, навіть прохання винуватця набуває ціни тільки завдяки усмішці, що освітлює цю врочистість. Ми єднаємося в усмішці, звівшись над різницею мов, каст, партій. Ми прибічники однієї і тієї віри — та людина із своїми звичаями, а я — з моїми.

V

Хіба ця особлива радість — не найкоштовніший виплід духовної культури, що її ми визнаємо своєю? В наших матеріальних потребах нас могла б задовольнити і тоталітарна тиранія. Але ми не худоба, призначена на відгодівлю. Нам мало процвітання й вигод. Для нас, вихованих у дусі поваги до людини, так багато важать прості зустрічі, що обертаються іноді в дивовижні свята.

Поваги до людини! Поваги до людини! Ось пробний камінь! Коли націст поважає тільки того, хто на нього схожий, він поважає лиш самого себе. Відкидаючи творчі суперечності, він знищує всяку надію на перетворення людини і на тисячу років замість людини утверджує робота в мурашнику. Порядок задля порядку нівечить людину, позбавляючи її основного дару — перетворювати світ і саму себе. Життя творить порядок, проте порядок життя не творить.

Нам же, навпаки, здається, що наше перетворення ще не завершено, що завтрашня істина живиться вчорашніми помилками і що подолані суперечливості правлять за грунт до нашого зростання. Ми визнаємо своє покревенство і з тими, хто не схожий на нас. Але яке ж то незвичне покревенство! Воно спирається на майбутнє, а не минуле. На мету, а не джерела. Ми одне для одного — мандрівці, що різними дорогами пориваються до одного й того ж побачення.

І от сьогодні сама умова нашого перетворення, повага до людини, опиняється під загрозою. Струси сучасного світу затопили пас у темінь. Всі проблеми здаються заплутані, всі ухвали — суперечливі. Вчорашня істина померла, істину завтрашню ще доведеться створити. Жодного слушного синтезу ще не видно, і кожен із нас мас тільки маленьку часточку істини. Через брак очевидної правоти, що могла заімпонувати всім, політичні релігії вдаються до насильства. І от через незгоду в засобах ми ризикуємо забути, що мета перед нами одна.

Мандрівник, що спинається на гору, орієнтуючись на зірку, ризикує заблукати серед зірок, коли буде вже надто пильно дивитися собі під ноги. А коли він рухатиметься лиш задля того, щоб не стояти на місці, він нікуди не прийде. Воротарка храму, надто заклопотана збиранням грошей за ослони, ризикує забути, що вона слугує богові. Замкнувшись у сектантських чварах, я можу забути, що політика втрачає глузд, якщо вона не слугує духовній істині. За інших часів нам дано було пізнати диво особливих людських стосунків: в них наша істина.

Хоч яким важливим здавався нам якийсь учинок, щоб він не був безплідний, ми не сміємо забувати, задля чого цей вчинок зроблено. Ми намагаємося виховувати в людей повагу до людини. Нащо ж нам ненавидіти одне одного, коли ми з одного табору? Ніхто з нас не може претендувати на монопольну чистоту намірів. В ім’я своєї путі я можу відкидати путь, вибрану іншими. Я можу критикувати покликування їхнього інтелекту. Покликування інтелекту не безумовні. Але я зобов’язаний поважати цю людину як носія Духу, коли вона поривається до тієї самої зірки.

Поваги до Людини! Поваги до Людини!… Якщо повагу до людини закладено в серцях людей, вони кінець кінцем прийдуть до створення такої соціальної або економічної системи, що зробить цю повагу неодмінним законом. Усяка культура заснована передусім на самій людській сутності. Спершу це сліпе поривання людини до тепла. І лиш потому, йдучи від помилки до помилки, вона знаходить дорогу, що провадить її до вогню.

VI

Ось чому, товаришу мій, така мені потрібна твоя приязнь. Я прагну супутника, що, звівшись над усіма чварами інтелекту, поважав би в мені прочанина, котрий шукає дороги до цього вогню.