Лист до заручника - Сторінка 2

- Антуан де Сент-Екзюпері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

І так само, як багато інших, я марив її магією. Всякий, хто одного разу побував у Сахарі, де ви буцімто відрізані від цілого світу, оплакує дні, у пустелі проведені, як найщасливіші в житті. Але слова "ностальгія піску, ностальгія самотності, ностальгія простору" — літературні штампи і нічого не пояснюють. І ось лише тепер, на пароплаві, напхом напханому метушливими пасажирами, я, здається, зрозумів, що таке пустеля.

Звісно, Сахара, скільки сягає око, — лиш одноманітність піску або, точніше — оскільки дюни в пустелі нечасті, — безмежжя кам’янистої ріні. В пустелі людину занурено в саму першооснову нудьги. Але незримі божества створюють круг неї невидиму мережу напрямків, схилів і знаків — її потаємну й живу мускулатуру. І одноманітність де й поділася. Все улягає силовим лініям. І навіть одна тиша не схожа там на іншу тишу.

Буває тиша миру, коли племена не ворогують і коли в вечірній прохолоді ти ніби причалив, згорнувши вітрила, до тихої гавані. Буває тиша полудня, коли під сонцем завмирає життя душі й тіла. Буває оманлива тиша, коли схоплюється сіверко і поява комах, мов квітковий пилок підхоплених з глибинних оаз, звістує самум зі сходу. Буває тиша змови, коли стає відомо, що далеке плем’я щось замишляє. Буває тиша таємниці, коли араби провадять поміж себе свої незбагненні перемови. Буває напружена тиша, коли запізнюється вісник. Тривожна тиша, коли дослухаєшся вночі, затамувавши подих. І буває смутна тиша, коли згадуєш рідних тобі людей.

Все притягується до полюсів. Кожна зірка вказує правдивий напрямок. І всі вони — зірки волхвів. І кожна з них провадить до свого бога. Одна вказує дорогу до якогось далекого джерела, що до нього важко дістатися. І віддаль, що відокремлює вас од того джерела, давить, як фортечний мур. Інша провадить до вичерпаного джерела. І сама зірка здається висхлою. І простір межи ними й висхлим джерелом не має ні кінця, ні початку. А ось та зірка править за проводиря до невідомої оази, що про неї нам співали кочовики, але приступ до неї заступають непокірні племена. І піски, що відділяють нас від тої оази, здаються моріжком із чарівної казки. А ще одна зірка вказує нам дорогу до білого південного міста, вабливого, як овоч, що в нього хочеться втопити зуби. І є зірка морів.

І, нарешті, пустеля, намагнічена майже нереальними, без міри далекими полюсами: це дім, що в ньому минуло ваше дитинство і що завжди живий у спогадах. Це приятель, що про нього вам відомо тільки одне: він десь є.

Так вас пронизують і оживлюють силові лінії, що притягають чи відтручують вас, що з вами зливаються або чинять вам опір. І ви почуваєте себе міцно, надійно й непохитно закоріненим у серці головних життьових напрямків.

І хоч пустеля не наділяє ніякими видимими багатствами, і хоч там нема чого бачити і нема чого чути, а внутрішнє життя в пустелі не тільки не завмирає, але навіть посилюється, — доводиться визнати, що людина улягає передовсім впливам незримим. Людиною орудує дух. У пустелі я означаю те саме, що значать мої божества.

Отже, коли на борту цього сумного пароплава я почувався ще насиченим цими живими зв’язками, коли я був мешканцем ще живої планети, то лиш завдяки кільком приятелям, десь далеко в нічній пітьмі Франції загубленим, — приятелям, що їхнє існування ставало для мене таким важливим.

Франція, зрозуміло, не була для мене ні абстрактним божеством, ані історичною концепцією — вона була живою плоттю, що від неї я залежав, клубком зв’язків, що мною орудували, вона була комплексом полюсів, що творили схильність мого серця. І в мені виникла потреба відчути ще міцнішим і довговічнішим, ніж моє власне, життя тих, хто був мені потрібний, як маяк, що за ним я міг би прокладати свою дорогу. Щоб знати, куди вернутися. Щоб самому бути.

В них цілком уміщалася і через них жила в мені вся моя країна. Для тих, хто плаває в морі, цілий континент зводиться до зблисків кількох маяків. І маяк зовсім не на те, щоб визначити далекість. Його світло просто стоїть вам перед очима. Але одна ця зірка містить у собі всі скарби континенту.

І от сьогодні, коли Франція, ворогом окупована, зі всім своїм вантажем геть запала в мовчанку, мов корабель з погаслими вогнями, що про нього не знаєш, чи витримає він морські бурі, доля всіх, кого я люблю, болить мені дужче, ніж принишкла в мені недуга. Їхня беззбройність означає загрозу самій моїй істоті.

Тому, хто цеї ночі невідступно стоїть у мене перед очима, п’ятдесят років. Він хворий. І він єврей. Як перетриває він німецький терор? Щоб уявити собі, що він дихає, мені треба повірити, що його сховано від загарбника, що його заступлено фортечним муром мовчання своїх односельців. Тільки тоді я можу повірити, що він живий. Тільки тоді, до його приязні причетний, як до батьківщини, що не має кордонів, я можу усвідомлювати себе не емігрантом, а мандрівником. Бо пустеля зовсім не там, де її бачать. І Сахара насичена життям інтенсивнішим, ніж будь-яка столиця, а найвелелюдніше місто стає порожнім, коли розмагнічуються його основні життьові полюси.

III

Як же будує життя силові лінії, що ними ми живемо? Звідки береться сила тяжіння, що вабить мене до приятелевого дому? Які ті вирішальні хвилини, що завдяки їм існування мого приятеля стало для мене життьовим полюсом? Якими таємними подіями живляться наші найглибші схильності і через них любов до батьківщини?

О, які неголосні істинні дива! Які прості вирішальні події! Про хвилину, що її хочеться списати, я можу сказати так мало, що мені треба подумки пережити її заново і говорити, звертаючись до приятеля.

Діялось це одного з передвоєнних днів на березі Сони, біля Турню. Щоб поснідати, ми обрали корчму з дощатою терасою, над річкою навислою. Посідавши до простого дерев’яного столу, ножами відвідувачів покарбованому, ми загадали два перно. Твій лікар заборонив тобі пити, але в урочистих випадках ти вдавався до обману. Був то саме такий випадок. Ми самі не знали чому, але це було так. Нас переповнювала радість, що її причина була невловиміша за матерію світла. І ти зважився випити перно. А що за кілька ступнів од нас двоє матросів розвантажували шаланду, ми запросили і їх до нашого столу. Ми гукнули до них з тераси. І вони прийшли. Вони попросту прийшли. Нам здавалося — цілком природна річ запросити їх, можливо, через нез’ясовне свято, що переповнювало нас. Було так очевидно, що вони відгукнуться на наш заклик. І ми почаркувались!

Світило сонце. Його тепле медвяне світло заливало тополі на тому березі і всю долину на обрії. Нам ставало дедалі веселіше, хоча ми все ще не розуміли чому. Просто в природі сонця було світити, в природі річки — текти, трапези — бути трапезою, матросів — озиватися на наш поклик і служниці — подавати нам страви з такою невичерпною ласкавістю, ніби вона очолювала якусь вічну учту. Ми тішились непорушним миром, захищені від навали хаосу всією довершеністю цивілізації. Нас переповнювала розкіш: всі наші мрії здійснено, і нам нема чого повідати одне одному. Ми відчували себе чистими, правдивими, світлими і добрими. Ми б не зуміли сказати, яка істина явилася нам у всій своїй очевидності. Але почуття, що опанувало нас, було почуттям певності. Майже гордовитої певності.

Так через нас променилося добре начало всесвіту. Витворення туманностей, затвердіння планет, законення перших живих клітин, грандіозна праця життя, що привела від амеби до людини, — все щасливо поєдналось, щоб процвісти у нас цією незвичайною радістю! Це було чималою вдачею.

Так ми тішились мовчазним взаєморозумінням і майже релігійною врочистістю нашої трапези. Нас люляли руки священнодійної служниці, і ми чаркувалися з матросами, як прибічники одного й того самого культу, хоч не могли сказати, котрого саме. Один із матросів був голландець. Інший — німець. Один колись утік від націстів, що переслідували його, як комуніста, чи троцькіста, чи католика, чи єврея. (Не пам’ятаю вже, під якою наличкою зазнав утисків цей чоловік). Але цю хвилину матрос був менше всього наличкою. Він був самою сутністю. І тільки ця людська сутність мала вагу. Він просто був приятелем. І серед нас, приятелів, панувала згода. Ти був згодний.

Я був згодний. Матроси й служниця були згодні. Згодні в чому? У виборі перно? В розумінні сенсу життя? У відчутті розкоші дня? Ми не зуміли б відповісти на ці запитання. Але ця згода була настільки певна, настільки міцна й глибока, вона стосувалася якогось заповіту, такого очевидного в своїй істоті, хоча й непередаваного словами, що ми згодилися б укріпитися в цьому бараці і витримати в ньому облогу і зустріли б смерть зі зброєю в руках задля врятування цієї сутності.

Якої сутності?.. Ось тут і повстають переді мною необорні труднощі! Намагаючись висловити те, що мені хочеться, я боюсь віддати не головне, а лиш його відбиток. Через недолужність слів моя істина вислизне з них. Я ризикую бути незрозумілим, якщо скажу, що ми залюбки стали б на бій задля врятування особливої усмішки матросів, і твоєї усмішки, і моєї, і усмішки служниці — цього дива, сонцем сотвореного, що стільки мільйонів років працювало, аби в нас могла зродитися ця особлива усмішка — гідне уквітчання його праці.

Головне дуже часто невагоме. Тут найголовніше ніби полягало в усмішці. Найголовніше часто буває усмішка. Усмішкою розплачуються. Усмішкою винагороджують. Усмішкою повертають життя. Задля якоїсь усмішки можна піти на смерть. І тому ця особлива усмішка визволяла нас від страху перед нашим часом і дарувала нам певність, надію і мир, мені треба сьогодні спробувати ясніше висловити свої думки, розповівши історію іншої усмішки.

Це сталось у громадянську вікну в Іспанії, де я працював тоді кореспондентом. Я мав необачність без відповідного дозволу біля третьої години ночі опинитися на одній товаровій станції, де вантажили секретну якусь техніку. Суєта й півморок, очевидно, сприяли моїй нескромності. Але я здався підозрілим анархістським ополченцям.

Усе це відбулося дуже просто. Я й опам’ятатися не встиг, як вони тихо, скрадаючись, підійшли і вже щільно оточили мене, ніби затисли в кулак. Цівка карабіна злегка вперлася в мій живіт, і тиша здалася мені багатозначною. Я підвів руки.

Я зауважив, що їхні погляди прикуті не до мого обличчя, а до краватки (мода анархістського передмістя не визнавала цього предмета розкоші).