Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 21

Це було звеличання співу, прослава співцевого щастя, заклик до людей шанувати їх. В пісні було стільки життя і правди, що, здавалось, він складав її тут же і до цієї нагоди. Вільгельм ледве стримувався, щоб не кинутись йому на шию, тільки страх, що будуть сміятися, держав його на стільці, бо вже й так усі інші почали нишком робити дурні зауваження та сперечалися, хто це такий — піп чи єврей.

Коли його запитали, хто автор пісні, він не дав певної відповіді, а лише сказав, що в нього багато пісень і він бажає тільки одного — щоб вони сподобались. Більшість присутніх була привітна, весела, навіть і Меліна став якось щиріший. Тимчасом як усі гомоніли, жартували, старий почав вельми схвально оспівувати спокійне, мирне життя. Він у найпривабливіших тонах вихваляв згоду і привіт* ливість. Але спів його ставав раптом сухий, грубий, колючий, як-но він починав картати огидну замкнутість, дріб'язкову ворожнечу, небезпечні чвари; душа кожного слухача радо скидала з себе ці незручні пута, коли він, линучи на крилах зворушливої мелодії, прославляв миротворців і щастя душ, що віднайшли одна одну.

Ледве він закінчив, як Вільгельм заволав:

— Хто б ти не був, хоч би й сам збавенний янгол-охо-ронець, що прийшов до нас зі своїм благословенним, оживчим співом, прийми мою шану і мою подяку! Пам'ятай, що всі ми тобою захоплені, і довірся нам, як чого потребуватимеш!

Старий замовк, пройшовся пальцями по струнах, потім ударив сильніше і заспівав:

"Що то за брамою гримить, Від мосту аж лунає? Ану співця до зали вмить, Най слух нам потіпіає!" — Король промовив — паж ураз майнув, щоб виконать наказ: "Ввести сюди старого!"

"Вітаю чарівливих дам І вас, мої панове! Віддать сузір'ям і зіркам Хвалу — забракне й мови! Хоч зала сповнена прикрас — Склепіться, очі, бо не час На розкіш цю дивитись".

Співець заграв — і загримів Весь зал в гучнім відлунні; Лицарству вид запаленів, Потупились красуні. Король розчулений до слуг Звернувся: "Золотий ланцюг СпівЦю подарувати!"

"Королю! Золотий ланцюг Більш лицарям пасує. На вигляд їхніх харалуг Погибу ворог чує. Чи, може, канцлерові в дар Віддай, щоб золотий тягар До інших долучився.

А я співаю, ніби птах,

Мені зрідні природа,

Мій щирий заспів на устах —

Найвища нагорода.

Прошу тебе: дарунок твій

Найкращий — золотий напій

У чарі кришталевій".

Він скуштував солодких чар: "Який живлющий трунок! Хвала господі, де нектар — Ще замалий дарунок! У щасті згадуйте мене, Хай кожен бога пом'яне, Як я господу вашу" *.

Коли старий, закінчивши пісню, взяв налиту для нього склянку вина і, звертаючись до своїх доброчинців, випив її, загальна радість охопила всіх слухачів. Залунали оплески і побажання, щоб ця склянка дала йому здоров'я і зміцнила його старі члени. Він проспівав ще кілька романсів, викликаючи ще більшу веселість у товаристві.

— А чи не знаєш часом, старий,— покликнула Філіна,— мелодії до пісні "Вівчарик дженджуривсь до танцю"?

— Аякже,— відповів той,— якщо ви заспіваєте пісню, то за мною діло не стане.

Філіна встала і приготувалась. Старий заграв мелодію, і вона заспівала пісню, якої ми не можемо передати нашим читальникам, бо, можливо, не припаде їм до смаку, а то й геть вважатимуть її за непристойну.

Тим часом компанія, випивши ще кілька пляшок, ставала все веселіша та галасливіша. Але наш друг, пам'ятаючи недавню гулянку і лихі наслідки від неї, постарався її припинити. Він всунув у руку старому гойну нагороду, інші також дали йому дещицю і відпровадили його спочивати, домовившись ввечері повторити задоволення від його майстерності.

Коли співець пішов, Вільгельм сказав до Філіни:

— Правду мовити, я в вашій пісенці не вбачаю йі поетичних, ні моральних вартостей, та коли ви з такою само наївністю, так оригінально і граціозно виконаєте в театрі щось пристойніше, то напевне осягнете загального, справжнього успіху.

Вірші переклав В. С. Стус.

— Ат,— мовила Філіна,— ніби так уже приємно грітися коло льоду.

— Взагалі,— сказав Вільгельм,— цей співець не одному артистові втер би носа. Ви зауважили, який правдивий драматичний вираз був у його романсах? Далебі, в його співах куди більше образності, ніж у наших дерев'яних персонажів на сцені. Він так виконав деякі пісні, що їх можна вважати скорше за оповідання, а музикальні оповідання — це жива сучасність.

— Ви несправедливі! — мовив на те Лаерт.— Я не вважаю себе пі великим артистом, ні співцем, але знаю, коли музика керує рухами тіла, надає їм життя і приписує міру, коли декламація і вираз передаються мені від самого композитора, тоді я зовсім інша людина, ніж у прозаїчній драмі, де я повинен сам створити все, сам спочатку знайти декламацію і такт, в чому мені на перешкоді може стати кожний, хто зі мною грає.

— Я лише знаю,— сказав Меліна,— що цей чоловік осоромив нас в одному. Сила його таланту виявляється в користі, яку він з нього здобуває. Ми, можливо, скоро не матимем за що пообідати, а він примушує нас поділити з ним наш обід. Він співаночкою уміє видурити з нашої кишені гроші, які й нам би стали в пригоді та допомогли б десь влаштуватися. Як видно, приємна то річ процвиндрювати грошики, що ними і собі, і другому прожиток можна було б забезпечити.

Таке зауваження зробило розмову не вельми приємною. Вільгельм, на якого, власне, і був спрямований докір, відповів трохи гнівливо, а Меліна, що не дуже дбав про ґречність та делікатність, вилив своє невдоволення у досить шорстких словах.

— Ось уже два тижні,— сказав він,— з того часу, як ми оглянули театр і гардероб у заставі, і все це ми могли б мати за дуже незначну суму. Ви подали тоді надію, що позичите мені грошей, але я поки що не бачу, щоб ви думали про це або наблизились до якогось рішення. Якби ви тоді взялися за це, то наша справа була б тепер па мазі. Свій намір виїхати ви також не привели до скутку, грошей за цей час прогайнували, здається, не мало; принаймні є персони, які вміють створити нагоду, щоб якнайшвидше їх процвиндрити.

Цей не зовсім несправедливий докір таки дошкулив. Наш друг відповів на те гостро, навіть запально, аж усі почали розходитись. Тоді й Вільгельм повернувся і вийшов, даючи тим зрозуміти, що довше не бажає бути в такому неприязному і невдячному товаристві. З досадою він вибіг надвір і сів на кам'яну лаву, що стояла біля воріт, не помітивши навіть, що спочатку з власної охоти, потім з досади випив більше, ніж звичайно.

Розділ дванадцятий

Через деякий час, коли він, стурбований різними думками, сидів і похмуро дивився перед себе, з дверей, наспівуючи, вийшла повільно Філіна, сіла біля нього, ба навіть, можна сказати, йому на коліна, так близько вона притулилася, схилилась йому на плече, бавилася його кучерями, милувала, називала найпестливішими в світі словами. Вона благала його залишитись, не кидати її саму серед цього товариства, де з нудьги вмерти можна, вона-бо не може більше сидіти під одним дахом з Мелі-ною і тому примостилася тутечки.

Надаремне він доводив їй, намагався втовкмачити, що довше залишатися не може і не сміє. Вона не відступалася і раптом, обійнявши його руками за шию, почала цілувати з найвиразнішими проявами жадання.

— Чи ви збожеволіли, Філіно?— скрикнув Вільгельм, намагаючись звільнитись.— Вулицю робити свідком таких пестощів, на які я аж ніяк не заслуговую! Пустіть мене, я не можу залишитись і не залишусь!

— А я тебе не пущу,— сказала вона,— і буду отут па вулиці доти цілувати, поки ти мені не пообіцяєш того, чого я бажаю. Ой, умру з реготу! — вела вона далі.— Після таких пестощів усі вважатимуть мене за твою дружину, що переживає медовий місяць, і чоловіки, бачивши таку любу сцену, будуть вихваляти мене перед своїми жінками як приклад щирої жіночої ніжності.

Тут і справді повз них пройшли кілька мимохіднів. Вона в найніжпіший спосіб стала пестити Вільгельма, а він, щоб уникнути скандалу, був примушений грати роль терпеливого чоловіка. Потім вона всіляко перекривляла мимохіднів за їх спинами і дочинала таке, аж він мусив пообіцяти їй залишитись і сьогодні, і завтра, і позавтра.

— Ви справжній чіп,— промовила вона, пускаючи його,— а я, дурна, ще марную стільки приязні на вас.— Вона з досадою встала і відійшла кілька кроків; потім, сміючись, вернулась назад і скрикнула: — Але мені здається, що саме тому я й закохалася в тебе до нестями. Стривай, я піду лиш візьму панчоху, щоб не сидіти без роботи. Залишайся тутечки, щоб я знову застала оцю кам'яну людину на кам'яній лаві.

Але цього разу надаремне вона докоряла: бо хоч він і ухилявся від неї, а були б вони цю мить десь у самотній альтанці, її пестощі не залишилися б без відповіді.

Кинувши на нього жартівливий погляд, вона пішла до кімнати. Йому зовсім не бажалося йти за нею, тим більше, що її поведінка викликала в ньому нове незадоволення, однак він встав із лави і, сам добре не знаючи чого, пішов за нею.

Він уже підійшов аж до її дверей, коли його перестрів Меліна і несміливо заговорив з ним, прохаючи вибачити за гострі слова, що вирвались у нього в суперечці.

— Не гнівайтесь на мене,— вів далі він,— коли, можливо, трохи й не стримався в тому стані, в якому зараз пробуваю, але турбота про жінку, а можливо, скоро і про дитину, не дає мені і дня спокійно жити та уживати свій час на приємні розваги, як це дозволено вам. Отож подумайте і, якщо маєте змогу, зробіть мене власником театрального справунку, що ми тут знайшли. Я недовго буду вашим боржником і вічно буду вам вдячний.

Вільгельм, незадоволений тим, що його зупинили на порозі саме тоді, коли він страшенно прагнув до Філіни, сказав поквапливо з необміркованою добродушністю:

— Якщо я через те зроблю вас щасливим і задоволеним, то довше не буду зволікати, йдіть і влаштовуйте справу, а я гроші заплачу хоч сьогодні ввечері або завтра вранці.

Він подав Меліні руку на підтвердження своєї обіцянки і з великим задоволенням побачив, що той швидко пішов від нього. Та, на жаль, йому і вдруге не довелось дістатися за поріг, і то в неприємний спосіб. Вулицею прямо до Вільгельма хутко чимчикував молодий хлопець з клуночком за плечима. Вільгельм одразу впізнав його: це був Фрідріх.

— Ось я й знову тут! — вигукнув він, радісно спози-раючи своїми великими очима по всіх вікнах угорі і навкруги.— Де мамзель? Кат його в світі витримає довше без неї!

Хазяїн, підійшовши цієї хвилини, мовив:

— Вона нагорі.

Фрідріх у кілька стрибків дістався вверх по сходах, і Вільгельм, як скам'янілий, залишився на порозі.