Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 18

Вільгельмові також сказали, що вона кожного ранку ходить до церкви. Одного разу він простежив за нею і побачив її в куточку церкви, де вона з чотками стояла на колінах і побожно молилась. Вона його не помітила; він пішов додому,

заглибившись у розмаїті думи про це створіння, але ні . до чого певного не міг додуматись.

Нове прохання Меліни позичити грошей, щоб викупити вищезгадані театральні аксесуари, ще більше спонукали Вільгельма подумати про від'їзд. Він хотів з сьогоднішньою поштою послати звістку своїм, які давно вже не мали від нього ні слова, навіть сів уже писати листа до Вернера і в описах своїх пригод вже й далеченько зайшов, сам того не помічаючи, що не раз ухилявся від правди, коли, на велику свою досаду, перегорнувши листок, побачив на звороті кілька віршиків, які він почав був списувати для мадам Меліни зі своїх зошитів. З прикрістю він порвав листа і відклав повторення своєї сповіді до наступної пошти.

Розділ сьомий

Наше товариство знову зібралось докупи, і Філіна, яка не пропускала без уваги жодної конячки, жодної карети, що проїжджала мимо, раптом жваво скрикнула:

— Наш педанті Ось їде наш найлюбіший педант! І кого це він із собою везе?

Вона загукала, замахала в вікно, і карета зупинилась.

З карети виліз жалюгідний на вигляд бідолаха в засмальцьованому сіро-брунатному сурдуті, в погано пошитих штанях, геть схожий на магістра, які звикли пліснявіти по академіях. Він зняв перед Філіною капелюха і, вклоняючись їй, явив погано напудровану, проте вельми тугу перуку, тоді як вона посилала йому рукою безліч поцілунків.

Для Філіни справжнім блаженством було любити одних мужчин та уживати їх любові, але ж зате не менше задоволення справляло їй при всякій нагоді всіляко знущатися з тих, кого вона цю мить не полюбляла.

Через шум, який вона зчинила, вітаючи свого старого друга, забули звернути увагу на інших, що йшли за ним. Проте Вільгельмові видалось, ніби він уже десь бачив цих двох жінок і літнього добродія, що з ним приїхали. Незабаром виявилося, що він усіх трьох не раз бачив кілька років тому в трупі, котра грала в його рідному місті. Дві доньки старого стали вже дорослими, а сам старий мало змінився. Він грав звичайно добродушпих, буркотливих стариганів, на яких у німецькому театрі не збуває та й у звичайному житті не диво здибати. Бо така вже вдача в наших людей — робити добро та послуги скромно, без блиску, вони рідко думають про те, що не завадило б чадити добро елегантно і граціозно, бо, охоплені духом протиріччя, вони легко впадають у ту небезпеку, що їх улюблена доброчинність у поєднанні з гдирливим характером може перетворитись у протилежність. Такі ролі наш артист виконував дуже добре і грав їх так часто і досконало, що, нарешті, і в звичайному житті засвоїв подібну поведінку.

Вільгельм, упізнавши його, місця собі не міг знайти від хвилювання, бо згадав, як часто бачив його в театрі поруч зі своєю коханою Маріаною. Йому здавалось, що він чує ще його буркотіння, чує і її лагідний голос, яким вона повинна була відповідати на його грубу мову в деяких ролях.

На перше тривожне запитання до нових прибувців, чи можна сподіватися знайти де-небудь яку роботу, була, на жаль, відповідь "ні". Вони почули, що в театральних трупах, про які була мова, вільних місць нема, а деякі павіть стурбовані, чи не доведеться розійтися з огляду на близьку війну. Буркотливий стариган зі своїми доньками з досади та охоти до мандрівок відмовився од вигідного ангажементу і, здибавши по дорозі педанта, найняв з ним карету та й приїхав сюди, але й тут їх не потішили.

В той час, коли інші почали жваву розмову про свої справи, Вільгельм сидів замислившись. Він хотів поговорити зі старим на самоті, хотів і боявся почути про Ма,-ріану і був у надзвичайному неспокої.

Милі речі новоприбулих дам не могли вирвати його з задуми, але привернула його увагу якась суперечка. Зняв її Фрідріх, білявий хлопчина, Філінин служка, який цього разу рішуче відмовився накривати стіл і подавати страви. "Я зобов'язався служити вам, а не кожному, хто приїде",— кричав він. Виникла гаряча суперечка. Філіна стояла на тому, що він повинен виконати свій обов'язок, а що той уперто відмовлявся, вона йому без церемонії сказала, що може забиратися під три вітри.

— То що ж ви думаєте, тільки й світу, що в вікні? — скрикнув він, вийшов, нагнівавшись, забрав свої речі на плечі і одразу вибіг із дому.

— Йди, Міньйотю,— сказала Філіна,— дістань для нас, що потрібно. Скажи кельнеру і допоможи йому подавати.

Міньйона підійшла до Вільгельма і запитала його в своїй лаконічній манері:

— Чи можна? Чи треба? Вільгельм відповів:

— Роби, моя дитино, що мадемуазель тобі накаже. Дівчинка потурбувалась про все і цілий вечір слугувала

гостям вельми ретельно. Після їди Вільгельм шукав нагоди прогулятися з старим на самоті. Це йому й пощастило, і після кількох запитань, як йому досі жилося, розмова перейшла на тодішню трупу, і тоді тільки Вільгельм наважився запитати про Маріану.

— І не згадуйте мені про ту негідницю! — покликнув старий.— Я поклявся і не думати про неї!

Вільгельм аж злякався такого вибуху, але ще більше збентежився, коли старий почав правити далі про її легко-умство та її розпусність.

Як би радо наш друг припинив цю розмову, однак мусив вислухувати галасливі скарги цього дивака.

— Мені сором,— вів далі старий,— що я так до неї прихилився. Але якби ви знали її ближче, то напевне пробачили б мені. Вона була така славна, така природна, добра, така люб'язна, а що приємна, то й не кажи. Я ніколи не уявляв, що нахабність і певдячність — головні риси її вдачі.

Вільгельм уже ладен був почути про неї найгірше, коли раптом здивовано помітив, що тон старого зробився лагідніший, він аж став заїкатися і, нарешті, вийнявши носовичка з кишені, почав витирати сльози, що геть припинили йому мову.

— Що з вами? — покликнув Вільгельм.— Що дало вашим почуттям такий несподівано протилежний напрям? Не крийтеся від мене. Доля цієї дівчини більше мене обходить, ніж ви думаєте. Дозвольте ж мені все знати.

— Та нема чого й розказувати,— мовив старий, перейшовши знову на серйозний, роздратований тон.-— Я ніколи їй цього не забуду, що втратив через неї. Вона завжди почувала до мене,— правив далі старий,— особливу довіру, я любив її, як свою доньку, і, коли ще була жива моя дружина, мав намір взяти її до себе, щоб вирвати з рук старої, бо впливи її на дівчину не багато доброго обіцяли, та дружина вмерла і план цей розпався.

Під кінець перебування в вашому рідному місті, мабуть, років три тому, я помітив у неї якусь сумовитість. Я допитувався її, але вона ухилялась од відповіді. Нарешті ми вирушили в дорогу. Вона їхала зі мною в одній кареті, і я зуздрів, та й сама вона скоро призналась, що вона при надії і сильне боїться, що директор її прожене. Прознав незабаром і він про це, негайно розірвав контракт, який, правда, і без того кінчався, за шість тижнів заплатив, що належало, і, ні на що не зважаючи, покинув її в одному поганенькому містечку.

Хай їх біс візьме, отих розпусних дівок! — скрикнув старий з досадою,— а особливо цю, яка зіпсувала мені стільки годин життя. Та й варто хіба далі розповідати, як я до неї прив'язався, що зробив, як піклувався навіть тоді, коли ми були в розлуці. Я волію радше викинути гроші в ставок, згаю свій час на годуванні паршивих собак, ніж коли ще зверну хоч найменшу увагу на таке створіння. І що ж трапилось далі? Спочатку я отримував листи з подякою, відомості про її перебування в деяких місцях і врешті — ні словечка, жодної подяки за гроші, котрі я послав їй для нарожденця. О, нещирість і легко-умство чудесно спарувались у жінці, щоб створити собі добре життя, а чесному чоловікові — чимало прикрих годин!

Розділ восьмий

Можна собі уявити Вільгельмове становище, коли вій по цій розмові прийшов додому. Всі давні його рани роз'ятрилися знову, і почуття, що вона не зовсім була негідна його кохання, охопило його з новою силою, бо інтерес, що старий виявив до неї, його похвали, якими він мимоволі її наділяв, воскресили перед нашим другом всю її уро-чість, ба навіть важкі обвинувачення запального старигана не мали в собі нічого такого, що могло б її принизити у Вільгельмових очах. Він-бо й сам визнавав себе за співучасника в її провинах, і мовчанка її не здавалась йому, зрештою, такою вже невдячністю. Він лише важко зажурився, уявивши, як вона сама-однісінька, породілля і матір, без допомоги по світу блукає, і, можливо, блукав з його власним сином,— картина, що викликала в ньому найприкріші почуття.

Міньйона чекала на нього і посвітила йому на сходах. Поставивши свічку, вона попросила дозволу розважити його сьогодні ввечері своїм мистецтвом. Він волів би не дивитися ні на що, особливо тому, що не знав, чим же вона його розважатиме. Однак не міг ні в чому відмовити цьому доброму створінню. Незабаром вона вернулася знову, несучи під пахвою килим, який постелила на підлозі. Вільгельм їй не перечив. Потім принесла чотири свічки і поставила їх на ріжках килима. Кошичок з яйцями, який вона потім принесла, зробив яснішими її наміри. Майстерно розміреним кроком пройшла вона по килиму, розкладаючи в певному порядкові яйця. Тоді покликала одного музику, що служив у готелі і грав на скрипку. Він увійшов зі своїм інструментом і став у кутку. Вона зав'язала собі очі, дала знак і почала під музику, як заведений механізм, свій танок, супроводячи такт і мелодію лясканням кастаньетів.

Звинно, легко, швидко, точно вела вона свій танок і ступала так рвучко, так впевнено, що кожну мить здавалось, ось роздушить яйце або при бистрому повороті хоч зачепить. Але де там! Не зачепила й жодного, хоч рухалася між ними різним кроком, дрібним і широким, ба навіть стрибала і наскінчу майже на колінах звивалась між рядами.

Безупинно, наче який годинник, рухалась вона по килимові, і дивна музика надавала нового поштовху бурхливому танцю при кожному повторенні. Вільгельм весь захопився дивовижним видовищем, він забув свої турботи, слідкував за кожним рухом улюбленого створіння і дивувався, як у цьому танці яскраво відбилася її вдача.

Тут вона була сувора, гостра, суха, міцна, а в ніжних позах більш урочиста, ніж лагідна.