Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 58

Надаремне її умовляли не йти, бо вона занадто розпалилась; вона ж навмисне йшла помалу і хвалила прохолоду, яку, здавалось, жадібно впивала в себе. Ледве прийшла вона додому, як уже так охрипла, що майже й слова не могла вимовити, але не призналась, спина й потилиця їй наче геть втерпли. Невдовзі сталося в неї щось ніби на зразок параліча язика, і вона замість потрібного слова говорила зовсім інше. її поклали в постіль і, давши ліки, швидко подолали одну хворість, а тоді виявилась інша. її хопи-лась сильна пропасниця, стан її був небезпечний.

Ранком їй стало на часинку легше. Вона звеліла покликати Вільгельма і передала йому листа.

— Цей лист,— сказала вона,— чекає вже давно слушної хвилини. Я почуваю, що кінець мій близько. Пообіцяйте мені, що ви самі передасте йому цього листа і кількома словами помститесь на зрадникові за мої страждання. Він не бездушний, хай моя смерть принаймні хоч на хвилину вчинить йому прикрість.

Вільгельм узяв листа, але почав її втішати, намагаючись відігнати від неї думку про смерть.

— Ні,— мовила вона,— не відбирайте від мене останньої надії. Я вже давно чекаю смерті і радо прийму її в свої обійми.

Скоро по тому прийшов од лікаря обіцяний рукопис. Вона попрохала Вільгельма прочитати його вголос, а про враження, яке він зробив, читальник найкраще зміркує, коли познайомиться з наступною книгою. Палка, але вперта вдача нашої бідолашної приятельки якось раптом злагідніла. Вона взяла назад свого листа і написала другого, як здавалось, в вельми лагідному тоні, а також прохала Вільгельма, що коли її друг буде хоч трохи засмучений звісткою про її смерть, утішити його, запевнити, що вона йому все простила і бажає всілякого в житті щастя.

З того часу вона зовсім стихла і, здавалось, захопилася лише кількома думками, які намагалась засвоїти з рукопису, що його Вільгельм час від часу читав їй вголос. Сили її непомітно згасали, і одного ранку Вільгельм застав її мертвою.

Вільгельм дуже болісно відчував цю втрату, бо вельми поважав її і звик до неї. Це була єдина особа, що справді бажала йому добра, бо Зерлову холодність він добре відчував останнім часом. Тому він поспішав виконати її прохання і взагалі виїхати на деякий час. З другого боку, для Меліни його від'їзд був вельми бажаний, бо він, завівши широке листування, вже запросив одного співака і співачку, які, виступаючи тим часом в інтермедіях, повинні були підготувати публіку до майбутньої опери. Таким чином втрату Аврелії і Вільгельмів від'їзд можна було поки що заповнити, і наш друг був радий-з усього, що полегшувало йому відпустку на кілька тижнів.

Своєму дорученню він надавав великої ваги. Смерть приятельки глибоко його зворушила, а те, що вона так передчасно зійшла зі сцени, мусило його вороже настроїти проти того, хто вкоротив їй віку і зробив це недовге життя таким болісним.

Незважаючи на останні лагідні слова небіжчиці, він став на тому, щоб, віддаючи листа, суворо осудити цього зрадливого друга, а що не хотів покладатись на випадковий настрій, то надумав скласти промову, яка в готовому вигляді мала скорше патетичний характер, аніж стосовний до випадку.

Впевнившись остаточно, що твір цей добре скомпоновано, і вивчивши його напамя'ть, він почав лаштуватися в дорогу. Міньйона, що була тоді біля нього, запитала, куди він рихтується, на південь чи на північ. І коли почула, що на північ, то сказала:

— Тоді я тут чекатиму тебе.

Вона попрохала в нього Маріанине перлове намисто, і він не міг відмовити цій любій дитині. Хустину вона вже раніше дістала. Зате вона всунула йому в валізку при-видове покривало, хоч він одразу сказав їй, що ця річ ііому зовсім не потрібна.

Меліна взяв на себе режисуру, а пані Меліна пообіцяла по-материнському доглядати дітей, з якими Вільгельм неохоче розлучався. Фелікс був прн прощанні дуже веселий, і, коли його запитали, що йому прпвезти, він сказав:

— Слухайте! Привезіть мені татка!

На прощання Міньйона взяла його за руку, і, сп'явшись навшпиньки, щиро і гаряче поцілувала йбго в уста, однак без особливої ніжності, і сказала:

— Майстере! Не забувай нас і скоріше повертайся! Тож залишимо і ми нашого друга з тисячами думок і

переживань на його дорозі і запишемо на закінчення вірша, якого Міньйона з великим почуттям декламувала вже кілька разів, але ми ніяк не могли його навести через тиск таких дивних подій:

Нікому не скажу ні слова, Хоч таїна мене болить, Тобі всю душу звірити готова, Одначе доля не велить.

Виходить сонце в визначений час, І тьма нічна від світла геть втікає, І скеля, розтуливши груди, враз З глибин водою землю напуває.

Ті, кого дружба поріднить свята, Звіряють один одному тривогу, Мені ж склепляє присяга уста, її повідать можу тільки богу.

КНИГА ШОСТА

Визнання прекрасної душі

До восьми років я була зовсім здорова, але про ті часи т.-к мало пам'ятаю, як і про день свого народження. На початку восьмого року в мене з горла почала йти кров, і ;{ того часу вся душа моя перетворилась у почуття і пам'ять. Найменші подробиці того випадку стоять і досі перед моїми очима, наче все це сталося вчора.

Дев'ять місяців я хворіла, і під час мого лежання, яке я терпляче зносила, і були, здається мені, закладені основи мого способу думання, а дух мій отримав перші допоміжні засоби, щоб розвиватися на власний кшталт.

Я страждала і любила — така була властивість мого серця. Під час нападів жахливого кашлю і виснажливої лихоманки я бувала тиха, як равлик, що сховався у свою хатку, але щойно мені легшало, як я вже хотіла відчути щось приємне, а що всі втіхи були мені заборонені, то я надолужувала очима і вухами. Мені понаносили ляльок і книжок з малюнками, і хто тільки сідав біля мого ліжка, той мусив мені що-небудь розказати.

Від своєї матусі я залюбки слухала біблійні історії, батько ж розповідав про природу. У нього був пристойний кабінет. Звідтіль він при нагоді приносив одну шухляду за одною, показував мені різні речі, пояснював їхнє значення. Висушені рослини, комахи і різні анатомічні препарати, людська шкіра, кістки, мумії тощо з'являлися на постелі хворої дитини. Птахів і звірів, яких він убивав на полюванні, спочатку показували мені, перше ніж їх одіслати на кухню. А щоб і володар всесвіту мав у цьому зборі голос, то тітка розповідала мені любовні історії і чарівні казки. Я все сприймала, все пускало в мені коріння. Часом я цілими годинами жваво розмовляла з невидимими істотами і ще й досі пам'ятаю кілька віршів, що їх тоді продиктувала матері для запису.

Часто я переповідала батькові те, чого від нього навчилась. Я не приймала ліків, не запитавши: "Де ростуть трави, з яких воно зроблене? Який вони мають вигляд? Як звуться?" Але розповіді моєї тітки також не на камінь падали. Я мріяла, як, ошатно вбравшись, здибаю прекрасних принців, котрі ні спокою, ні відпочинку не матимуть, поки не прознають, що ж це за одна, ота незнайома красуня. Про таку пригоду з чарівним янголятком у білому вбранні з золотими крилечками, що вельми упадав біля мене, я мріяла доти, поки образ його не став у моїй уяві наче якесь видиво.

За рік я таки добре оклигнула. Але в мені вже не стало анітрохи дитячої жвавості. Мене вже не тішили ляльки, я прагнула до створінь, які відповідали б на мою ласку до них. Собаки, кицьки, розмаїті пташки,. яких мій батько годував, дуже мене розважали, але чого б я не дала, щоб володіти створінням, яке в одній казці моєї тітки відігравало таку важливу роль. Це було ягнятко, яке впіймала і вигодувала одна селянська дівчина, а в цьому любому ягняткові сидів зачарований принц, що таки на-скінчу знову з'явився в вигляді прекрасного юнака і власною рукою винагородив свою добродійницю. Ось таке ягнятко я б дуже хотіла мати!

Але його-то й не можна було знайти! Все навкруг мене йшло, як заведено в природі, отже, надія — мати таку коштовну річ — потроху майже зникла. Я тим часдм утішилась читанням таких книг, де були описані дивні пригоди. Серед них найлюбішою була книга "Німецький Гер-кулес-християнин". Ця побожна любовна історія була цілком у моєму дусі. Коли з його Валіскою що траплялось, а траплялися з нею жахливі речі, то він спочатку молився, перше ніж їй до помочі стати, і ці молитви геть усі були виписані в книзі. Як же мені це подобалось! Мій потяг до незримого, якого я завжди неясно при собі відчувала, ставав через те ще сильніший, моїм сповірником раз і назавжди мусив бути бог.

Коли я трохи підросла, то читала бозна й що, все поспіль, але над усе сподобалася мені "Римлянка Октавія>>. Переслідування перших християн, описані в формі роману, збуджували в мені найпалкіший інтерес.

А тоді мати почала мене картати за те, що я так вкинулася в читання. Батько на догоду їй відбирав у мене книжки, але другого дня віддавав їх назад. Він був досить розумний, тямив, що так нічого не доскочиш, і вимагав лише, щоб я так само пильно читала й біблію. До цього також не треба було мене примушувати, бо я залюбки читала святе письмо. Моя мати дуже пильно слідкувала, щоб мені до рук не попала яка спокуслива книжка, але я й сама відкинула б кожну негодящу книжку, бо всі мої принци й пршщеси були надзвичайно цнотливі, хоча, між іншим, я знала про природу людей більше, ніж виявляла> і ці відомості я здебільшого вишукала в біблії. Сумнівні місця я намагалась порівняти з тим, що бачила й чула, і, при моїй жадобі до знання та догадливості, я доскіпувалась правди. Коли б я почула про відьом, то постаралась би познайомитись і з чаклуванням.

Моїй матері і цій жадобі знань я завдячую також, що при великому захопленні книжками я ще навчилась і куховарити. Але тут було на що дивитися. Зарізати півня або порося — це було для мене свято. Нутрощі я приносила батькові. Він пояснював мені все, наче молодому студентові, і, щиро радіючи, називав мене своїм невдалим сином.

Аж ось минуло мені й дванадцять років. Вчили мене французької мови, танців, малювання, ну і, як заведено, закону божого. Цей останній збуджував у мені багато переживань і думок, які, щоправда, не мали стосунку до мого сучасного стану. Я любила слухати розмови про бога і була думна з того, що можу краще говорити про нього, ніж мої подруги. Я ретельно читала різні книжки, які давали можливість міркувати про релігію, але мені й на думку ніколи не спадало, що ж то таке я сама, чи моя душа така, як і в інших, чи вона схожа на свічадо, яке може відбити вічне сонце.