Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 55

Увійшовши до неї, вони були сильне здивовані, заставши Філіну в другій кімнаті в обіймах молодого офіцера в червоному мундирі і білих рейтузах. Обличчя ііого вони не могли розгледіти, бо той одвернувся від них. Філіна вийшла до гостей у передпокій і зачинила за собою двері.

— Ви застукали мене на дивній пригоді! — покликнула вона.

— Вона не надто вже й дивна,— мовив Зерло,— але дайте нам подивитися на вашого прекрасного, молодого, заздрощів вартого друга. Ви вже нас так вимуштрували, що ми не посміємо ревнувати.

— Я мушу залишити вас у цій підозрі ще деякий час,— сказала жартівливо Філіна,— але можу вас запевнити, що то лише моя добра приятелька, яка хоче пробути кілька днів у мене так, щоб її ніхто не знав. Про її долю ви довідаєтесь пізніше, а може, й познайомитесь навіть з гарненькою дівчиною, і тоді, мабуть, я матиму нагоду виявити причину своєї скромності і поблажливості, бо боюсь, щоб ви, панове, через нове знайомство не забули своєї давньої приятельки.

Вільгельм став як закам'янілий, бо зразу ж, з першого погляду червона уніформа нагадала йому улюблений Ма-ріаною мундир. Це була її постать, її біляве волосся, тільки цей офіцер видався йому трохи вищий на зріст.

— Бога ради,— покликнув він,— розкажіть нам докладніше про вашу приятельку, дозвольте хоч спозирнутй па перевдягнену дівчину. Ми тут, співучасники вашої таємниці, даємо слово, присягаємось не зрадити її, тільки покажіть дівчину!

— О, як він запалився — скрикнула Філіна.— Заспокойтесь, потерпіте, сьогодні ви нічого не дізнаєтесь.

— То дозвольте нам хоч узнати її прізвище! — вигукнув Вільгельм.

— Добра б це була таємниця! — мовила Філіна.

— То хоч ім'я!

— Якщо вгадаєте, то про мене. Вгадуйте тричі, але не більше, бо інакше мені доведеться вислухати цілий календар.

— Добре,— мовив Вільгельм,— отже, Цецілія?

— Зовсім ні!

— Генрієтта?

— Аж ніяк! Уважніше, а то ваша цікавість повинна буде спочатку виспатись.

Вільгельм затримався і аж тремтів. Він уже розтулив рота, але не міг промовити.

— Маріана? — прошептав нарешті він.— Маріана!

— Браво! — гукнула Філіна.— Влучив! — І за своєю звичкою крутнулась на закаблуках.

Вільгельм не міг більше вимовити й слова, а Зерло, не помічаючи його хвилювання, наполягав, щоб Філіна відчинила двері.

Як же вони здивувались обоє, коли ,раптом Вільгельм припинив їх жарти, упав Філіні до ніг і з найпалкішим виразом пристрасті почав її благати й заклинати:

— Покажіть мені дівчину,— волав він,— це моя Маріана! Вона, до котрої я прагнув усі дні мого життя, вона, що дорожча мені від усіх жінок на світі! Ідіть принаймні до неї, скажіть їй, що я тут, що тут той чоловік, у котрого перше кохання і все юнацьке щастя зв'язане з нею. Він хоче виправдатися в тому, що так невдячно покинув її, він хоче благати в неї пробачення, він хоче простити їй усе, яка б не була її провина, він не буде пред'являти на неї жодних прав, тільки б побачити, що вона жива й щаслива!

Філіна покрутила головою і сказала:

— Мій друже, говоріть тихше! Не будемо вводити себе в оману. Якщо та жінка справді ваша подруга, то ми повинні її пожаліти, бо вона ж і гадки не має, що може тут вас побачити. її привели сюди зовсім інші справи, а ви ж добре знаєте, що краще побачити якого привида, аніж колишнього коханця неслушної хвилини. Я запитаю її, я її підготую, і ми розміркуємо, що робити. Я завтра напишу вам записку, на яку годину вам прийти і чи можна вам прийти, і слухайтесь мене у всьому, бо присягаюсь, без моєї зі оди і згоди моєї подруги ніхто не побачить цього урочого створіння. Свої двері я замкну міцніше, а з сокирою та ломом ви ж не прийдете до мене в гості.

Вільгельм благав її, Зерло умовляв — надаремне! Обидва друга мусили, нарешті, підкоритись і піти додому.

Яка тривожна була ця ніч для Вільгельма, можна тільки уявити. Як довго тягнувся день, коли Вільгельм чекав г>а писки, легко збагнути. На лихо, він мусив цього вечора грати, більших мук він не переживав ніколи. По закінченні п'єси він поспішився до Філіни, не поцікавившись навіть, чи його запрошували. Але її двері були замкнені, а сусіди сказали йому: "Мадемуазель сьогодні вранці виїхала з молодим офіцером. Правда, вона сказала, що за кілька день вернеться, але щось не віриться, бо вона цілком розплатилась і забрала з собою всі свої речі".

Вільгельм аж нестямився від цієї звістки. Він кинувся до Лаерта і попросив його їхати з ним навздогін і хоч би там що, а добути певні відомості про її супутника. Лаерт же, навпаки, дорікнув своєму другові за його гарячковість і легковірність.

— Присягаюсь,— сказав він,— що то ніхто інший, як Фрідріх. Цей юнак — статечних батьків дитина, я це знаю напевне. Він шалено закоханий у цю дівчину і, мабуть, виманивши чимало грошей у кревних, хоче якийсь час пожити з нею.

Ці докази не переконали Вільгельма, хоч і заронили деякі сумніви. Лаерт довів, яка неймовірна була видумана Філіною казочка, що і постать, і волосся офіцерове таке ж, як і в Фрідріха, що вони вже виїхали дванадцять годин тому і їх не так легко наздогнати, що Зерло без жодного з них не зможе на виставі обійтися.

Переконаний цими доводами, Вільгельм нарешті сам відмовився від погоні. А Лаертові того ж таки вечора пощастило знайти здібного хлопа, якому можна було доручити цю справу. Це був статечний чоловік, що служив у різних панів кур'єром та провідником і саме був без роботи. Дали йому грошей, розтлумачили всю справу і наказали вистежити і наздогнати втікачів, не спускати їх з ока і негайно сповістити наших друзів, де і як він їх знайде. Він ту ж мить сів на коня і рушив за непевною парочкою. Вільгельма ці заходи принаймні хоч трохи заспокоїли.

Розділ шістнадцятий

Філінина втеча не зчинила жодной сенсації ні в театрі, ні серед публіки. Вона взагалі була у всьому мало серйозна, жінки геть її не любили, а чоловіки воліли бачитися з нею на самоті, ніж у театрі, і тому її прекрасний і щедрий сценічний талант пішов намарне. Зате інші члени трупи стали докладати ще більших зусиль. А мадам Меліна особливо відзначилася своєю ретельністю і увагою. Вона, як і завжди, прислухалась до Вільгельмових поглядів, керувалась його теорією і прикладом, і останнім часом в ній з'явилося щось таке, що зробило її якоюсь цікавішою. Небавом вона навчилась добре грати і досконало засвоїла натуральний розмовний тон, навіть до певної міри з виразом почуття. Вона вміла пристосуватись до Зерлових настроїв і, щоб догодити йому, вчилася співати, в чому досягла таких успіхів, що могла навіть розважати співом товариство.

Щоб поповнити трупу, до її складу прийняли ще кілька нових артистів, і тоді як Вільгельм і Зерло працювали кожний у своїй галузі, один — намагаючись збагнути в іГєсі суть і тон цілого, другий — обробляючи сумлінно окремі деталі, то й інших артистів також охопила похвальна ретельність до театральної справи, через що і публіка була до них вельми прихильна.

— Ми на доброму шляху,— сказав якось Зерло,— і коли так підемо й далі, то й публіка незабаром стане на правильну стежку. Людей дуже легко можна збити з пантели-ку безглуздими і непристойними виставами, та коли показати їм щось розумне і гідне уваги в цікавій формі, то вони безумовно привернуться до цього.

Чого нашому театрові головне бракує і що ні артистам, ні глядачам не спадає на думку, це те, що в цілому у нього строкатий вигляд і що ніде немає межі, на якій можна було б зупинити свою думку. Мені здається, нема жодної вигоди від того, що ми розширили наш театр до безмежних розмірів природної арени; тепер ні директор, ні артисти не можуть увійти в вужчі рамці, і, можливо, лише згодом смак нації накреслить правильні межі. Кожне добре суспільство може існувати лише при певних умовах, як і добрий театр. Є певні жести і вирази, певні сюжети і манери, що повинні бути виключені з поведінки. Коли звужують своє господарство, то від цього не бідніють.

З усім тим вони більш-менш і погоджувались, і не погоджувались. Вільгельм і більшість артистів стояли за англійський театр, Зерло і дехто з його прихильників — sa французький.

Стали на тому, щоб вільного часу, якого, на жаль, в ар тистів було так багато, ознайомити трупу з найвідомішими п'єсами обох театрів і вибрати кращі з них і гідні вистави. Почали вони з кількох французьких п'єс. І кожен раз, скоро починали читати, Аврелія виходила. Спочатку вважали, що вона хвора, але одного разу Вільгельм запитав її, яка цьому причина.

— Я не буду присутня на жодному читанні,— мовила вона,— бо як я можу слухати і що можу сказати, коли мені аж серце розривається? Я ненавиджу французьку мову до глибини душі.

— Як можна ненавидіти мову,— покликнув Вільгельм,— що їй ми зобов'язані більшою частиною своєї освіти, та й ще будемо багато чим зобов'язані, поки наша нація не набуде власного кшталту?

— Це не забобон! — відповіла Аврелія.— Важке враження, ненависний спогад про мого зрадливого друга зра-бували мені любов до цієї прекрасної, розвинутої мови. Як я тепер палко ненавиджу її! Під час наших дружніх стосунків він писав мені по-німецькому, як щиро, правдиво, суто по-німецькому! А коли захотів здихатись мене, то почав писати по-французькому, що раніше траплялося зрідка і лише в жарт. Я дочувала, я бачила, до чого воно йдеться. Що він своєю рідною мовою соромився написати, писав без сорому французькою. Для недомовок, двозначностсй, брехні — це прекрасна мова. Це мова perfide. Слава госпо-деві, я не знаю жодного німецького слова, яке б уповні вмі-етило всі значення французького perfide. Наше мізерне "зрадливий" — це невинна дитипа супроти нього. Per H de — це значить зрадливий злорадно, пихато, з насоло дою. О, можна позаздрити високому розвиткові нації, яка в одному слові могла дати такі тонкі відтінки. Французька мова — це справжня світська мова, гідна стати мовою загальною, щоб нею можна було добре брехати і обдурювати одне одного. Його французькі листи все ще приємно було читати. При бажанні можна було б уявити, що й звучали вони тепло й пристрасно, але як придивитись пильніше, то це були тільки фрази, прокляті фрази. Він знищив у мені всю любов до цієї мови, до французької літератури, навіть прекрасні вишукані вияви почуттів шляхетних душ на цьому наріччі, і ті стали мені осоружні.