Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 82

Добре, коли людина, вперше вступаючи в світ, високо гадає про себе, сподівається набути всіляких переваг, хоче зробити все для себе можливим; та коли її розвиток дійде до певного ступеня, то для неї куди вигідніше вміти загубитися в великій масі, вміти жити для інших і забути про себе в діяльності, якої вимагає обов'язок. Тут лише вона пізнає сама себе, бо тільки діяльність рівняє нас з іншими. Ви незабаром довідаєтесь, який поблизу вас є світок і як добре знають вас у тому світку. Завтра вранці до схід сонця будьте одягнені й готові.

Ярно з'явився у призначений час і повів його крізь знайомі і незнайомі покої замка, потім галереями, і нарешті вони опинились біля великих старих дверей, міцно оббитих залізом. Ярно постукав, двері трохи відчинились, якраз щоб тільки протиснулась одна людина. Ярно проштовхнув Вільгельма, а сам не пішов за ним. Вільгельм опинився в темному, вузькому приміщенні. Навколо нічого не було видно, і, ступивши крок уперед, він на щось наштовхнувся. Якийсь наче трохи знайомий голос гукнув до нього: "Входь!" І лише тепер Вільгельм помітив, що місце, куди він потрапив, було обвішане килимами, крізь які пробивалося тьмяне світло. "Входь!" — гукнув хтось ще раз. Він підняв килим і ввійшов.

Зала, в якій він тепер опинився, була, здавалося, колись каплицею. Замість вівтаря на підвищенні кількох сходин стояв величезний стіл, застелений зеленим килимом, над ним запнута завіса, що закривала, мабуть, якусь картину. По обидва боки стояли штучно зроблені шафи, замкнуті тонкими дротяними ґратками, які звичайно бувають у бібліотеках, лише замість книг там стояло безліч сувоїв. В залі не було нікого. Сходило сонце, його проміння падало крізь вітражі прямо на Вільгельма і приязно його вітало.

— Сідай! — почувся голос, який, здавалось, пролунав з вівтаря.

Вільгельм сів у невелике крісло, що стояло біля входу. Більше жодного стільця в кімнаті не було, і він мусив сісти в це крісло, хоча вранішнє проміння світило прямо в очі. Крісла не можна було зрушити з місця, і йому довелось тільки затулити очі рукою.

Тим часом з легким шурхотом відслонилася завіса над вівтарем; за нею була рама з порожнім темним отвором, в якому з'явився чоловік у звичайному вбранні. Він привітався з ним і сказав:

— Не впізнаєте мене? Чи не хотіли б ви, між усім іншим, що бажали б знати, довідатися, де тепер художня колекція вашого діда? Чи пам'ятаєте ще картину, яка вам так подобалась? Де нудиться тепер недужий королевич?

Вільгельм вмить упізнав незнайомого, який тої знаменної ночі вів з ним розмову в готелі.

— Мабуть,— мовив той далі,— тепер ми скорше дійшли б згоди щодо вдачі і долі?

Вільгельм хотів відповісти, коли раптом завіса знову швидко закрилась.

"Дивно! —.сказав він подумки.— Невже випадкові події мають якийсь зв'язок, і те, що ми називаємо долею, тільки випадковість? Де може бути колекція мого діда? І чого він у таку урочисту мить згадав про неї?"

Він не мав часу довше над цим міркувати, бо завіса відслонилася знову, і перед ним з'явився добродій, в якому він упізнав сільського панотця, котрий з ним і з його веселими товаришами був колись на водній прогулянці. Хоча він і скидався на абата, але, здавалося, це був не абат. З веселим обличчям і поважним виглядом він почав так:

— Не в тому обов'язок вихователя душ людських, щоб застерігати від помилок, а в тому, щоб вивести людину, яка зблукалась, на правильний шлях, навіть давши йому випити повним келихом свої помилки,— ось мудрість на-вчителя. Хто лише скуштує своїх помилок, той довго тягнеться до них, він тішиться ними, як рідкісним щастям, але хто їх цілком випив, той мусить визнати свої помилки, якщо він не божевільний.

Завіса знову закрилась, і Вільгельм мав досить часу поміркувати.

"Про які помилки міг цей добродій говорити? — сказав він подумки.— Чи не про ті, що переслідують мене все

1/і Н*

419

життя: що я шукав освіти, де не можна було знайти, уявляв, що розвину талант, не маючи й найменшої кебети".

Завіса ще швидше розсунулась; виступив офіцер і сказав лише мимохідь:

— Навчайтесь пізнавати людей, до яких можна почувати довіру.

Завіса закрилась, і Вільгельмові не треба було довго думати, щоб упізнати в ньому того офіцера, який у графському паркові обійняв його і дав зрозуміти, що Ярно — вербувальник. Як він потрапив сюди і хто він такий, це для Вільгельма була повна загадка.

"Коли так багато людей цікавилися тобою, знали твій життєвий шлях, відали, що тобі робити, то чому ж не вели тебе суворіше і поважніше? Чому вони потурали твоїй грі, замість того, щоб відтягти від неї?"

— Не супереч нам! — пролунав голос.— Ти врятований і стоїш на добрій дорозі. Не жалкуй, що допускався дурниць, жодної із них ти не побажаєш повторити. Щасливішої долі не може й бути у людини.

Завіса знову розсунулась, і в рамі з'явився старий дан-ський король при повній зброї.

— Я дух твого батька,— сказав привид,— і зникаю потішений, бо мої бажання щодо тебе здійснились у більшій мірі, ніж я гадав. На стрімкі гори вибираються обходами, а на рівнині від одного місця до другого веде прямий шлях. Прощай і згадуй мене, коли вживатимеш утіхи від того, що я тобі приготував.

Вільгельм був до краю вражений; йому видалось, ніби він чує батьків голос, але це ж був не батько. Дійсність і спогади геть збентежили його.

Він не довго міркував, бо ввійшов абат і став за зеленим столом.

— Підійдіть сюди! — сказав він своєму здивованому другові.

Вільгельм наблизився і зійшов на сходи. На килимові лежав маленький сувій.

— Ось ваше напучення,— сказав абат,— прийміть його до серця. Воно важливого змісту.

Вільгельм узяв його, розгорнув і прочитав:

НАПУЧЕННЯ

Мистецтво довге, життя коротке, судження трудне, нагода скороминуща. Діяти легко, думати важко. Діяти, міркуючи, незручно. Кожний початок радісний, поріг — місце чекання. Дитина дивується, враження навчають її, вона вчиться граючись, серйозне приголомшує її. Наслідування вроджене нам, але важко впізнати те, що варто наслідувати. Рідко знайти можна виборне, а ще рідше його оцінити. Висота приваблює нас, а не сходи. Коли вершина перед очима, ми радо йдемо по рівному. Не можна вивчити всього мистецтва, а митцеві воно потрібне цілком. Хто його знає наполовину, той завжди помиляється і багато говорить; хто володіє ним уповні, той тільки діє, а говорить рідко або пізно. У них немає ні таємниць, ні сили, їх учення — як печений хліб, смачне і поживне тільки на один день, але муки не висівають у полі, а призначене на посів не мелють. Слова хороші, але вони не найкраще. Найкращого не можна виявити словами. Дух, в якому ми діємо,— найвищий. Дію можна збагнути і утворювати лише духом. Хто робить правильно, той не відчуває свого чину, але неправильні вчинки ми завжди усвідомлюємо. Хто діє лише знаками, той педант, лицемір, партач. їх усіх багато, і їм укупі добре, їхня балаканина відштовхує учнів, а вперта недолугість відстрашує найкращих. Учення справдешнього митця розкриває сенс, бо де бракує слів, там промовляє діло. Справжній учень уміє з відомого знайти невідоме і наблизитись до свого майстра.

— Досить,— покликнув абат,— решта до слушного часу. Тепер огляньте ці шафи!

Вільгельм підійшов і став читати написи на сувоях. Він здивовано побачив там "Літа науки Лотаріо", "Літа науки Ярно" і свої власні літа науки серед інших йому не знайомих імен.

— Чи можна мені хоч зазирнути в ці сувої?

— Тепер для вас у цій кімнаті все відкрито.

— Дозволите мені одне питання?

— Безперечно! І ви можете сподіватися на рішучу відповідь, коли це торкається справи, що вам близька до серця і повинна бути близькою до серця.

— Тоді добре! Ви дивні, мудрі люди, ваш погляд прозирає так багато таємниць. Чи не можете мені сказати, Фелікс справді мій син?

— Слава вам за це питання! — покликнув абат, радісно заплескавши в долоні.— Фелікс ваш син! Клянусь вам найсвятішим, що є в наших таємницях: Фелікс ваш син! І його небіжка мати за своїми переконаннями була гідна вас. То прийміть же милу дитину з наших рук, оберніться і наважтеся бути щасливим!

Вільгельм почув якесь шарудіння позад себе. Він обернувся і побачив дитяче личко, що лукаво визирало з-поміж килимів: це був Фелікс. Хлопчик негайно жартівливо сховався, як укмітив, що його побачили.

— А йди-но сюди,— гукнув абат.

Хлопчина вбіг. Батько кинувся йому назустріч, взяв на руки і пригорнув до свого серця.

— Авжеж! Я почуваю,— скрикнув він,— що ти мій! Яким небесним дарунком завдячую я своїм друзям! Де ти взявся тут саме в таку мить?

— Не питайте,— сказав абат.— Слава тобі, юначе! Твої літа науки скінчились. Сама природа звільняє тебе від цього.

КНИГА ВОСЬМА

Розділ перший

Фелікс вибіг у сад, і Вільгельм захоплено пішов за ним. Цього чудесного ранку вся природа здавалася особливо чарівна, і Вільгельм переживав найщасливіші хвилини. Фелікс був новачком у цьому вільному і прекрасному світі, а його батько не що й більше знав речі, про які безнастанно і невтомно питався Фелікс. Вони звернулися нарешті до садівника, який мусив їм розказати, як звуться рослини і для чого вони вживаються. Вільгельм дивився на природу ніби іншими очима, а цікавість і прагнення дитини все знати дали йому відчути, як мало інтересу виявляв сам він до речей, що його оточували, як мало знав, як мало вчився. І з цього дня, найприємнішого в його житті, здавалося, почалось і його власне навчання: він почував, що мусить вчитися сам, коли хоче навчати інших.

Абата і Ярно десь не було видко. Вони з'явилися тільки ввечері і привели з собою якогось незнайомця. Вільгельм вийшов до нього назустріч і був до краю здивований. Він очам своїм не вірив: перед ним стояв Вернер, що також якусь хвилину придивлявся, впізнаючи його. Вони найщиріше обійнялись і не могли потаїти, що обидва перемінились. Вернер запевняв друга, що він виріс, зміцнів, змужнів, випрямився постаттю і став значно приємніший у всій поведінці.

— Не вбачаю лише твоєї давньої прямодушності,— додав він.

— Та й вона з'явиться незабаром, як-но ми трохи опам'ятаємось від здивовання,— сказав Вільгельм.

Вернерові багато бракувало, щоб справити на Вільгельма таке само прекрасне враження. Бідолаха, здається, хутчій посунувся назад, аніж уперед.