Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 81

Чи дозволено ж таке, що я цілу ніч мусив муляти боки в комірчині у старої Барбари на скрині, а моя кохана дівчинка спить лише за другими дверима? Дурнішого, кажу тобі, не може бути! Я обіцяв дати тобі час на міркування і не пертися до тебе, а тепер ладен збожеволіти за кожну марно втрачену чвертьгодинку. Чи я тебе не обдаровував, як міг і що міг? І ти сумніваєшся в моїм коханні? То чого ж ти хочеш? Скажи мені! Я тобі все дістану. Осліпнути б йому й оглухнути, тому попові, що втовкмачив тобі в голову таку нісенітницю. І треба ж було натрапити на такого! Єсть же багато таких, що поблажливо дивляться на молодь. Годі, кажу тобі, все мусить бути по-іншому, і за кілька днів дай відповідь, бо я скоро знову їду, і коли ти не будеш привітна і люб'язна, то більше не побачиш мене..."

В такому само дусі було все це довге писання; вертілося воно навколо одного пункту, даючи Вільгельмові болісне задоволення, бо показувало, що Барбара правду казала. Другий лист свідчив, що Маріана і далі не піддалася. Таким чином Вільгельм із цього і з деяких інших документів узнав не без глибокого смутку історію сердешної дівчини аж до години її смерті.

Стара Барбара таки зуміла вгамувати грубого Норбер-га: вона розповіла йому про смерть Маріани і впевнила його в тому, ніби Фелікс його син. Він посилав їй кілька разів гроші, які вона просто витратила на себе, нав'язавши Аврелії турботи про виховання Фелікса. Але, на жаль, цей таємний прибуток тривав недовго. Ведучи гуляще життя, Норберг розтринькав більшу частину своїх статків, а часті любовні зв'язки знечулили його серце до першого сумнівного сина.

Хоч яка здавалась ця історія ймовірна, хоч як вона збігалася у всьому, проте Вільгельм не міг набратися зваги, щоб цілком віддатися своїй радості. Він наче боявся цього подарунка, залишеного йому злим генієм.

— Ваші сумніви,— мовила стара, вгадавши його душевний настрій,— може розвіяти тільки час. Дивіться на хлопця, як на чужого, і щонайуважніше слідкуйте за ним, придивляйтесь до його нахилів, вдачі, обдаровань, і коли ви помаленьку не впізнаєте в ньому самого себе, то в вас погане око. Бо запевняю вас, коли б я була чоловіком, мені б ніколи не підсунули чужої дитини. Але це й щастя для жінок, що чоловіки в таких випадках бувають не надто гострозорі.

Після того всього Вільгельм дійшов згоди зі старою: він бере Фелікса з собою, а вона повинна відвезти Міньйону до Терези і жити, де її воля, на невеличку пенсію, яку він обіцяв їй.

Він звелів покликати Міньйону, щоб підготувати її до цих перемін.

— Майстере!— сказала вона.— Залиш мене при собі, нехай хоч як буде, добре чи зле.

Він переконував її, що вона вже підросла і треба щось зробити для її подальшої освіти.

— Я досить освічена,— мовила вона,— щоб любити і журитись.

Він нагадав їй про її здоров'я, що вимагає великих турбот і догляду досвідченого лікаря.

— А чого про мене турбуватися,— сказала вона,— коли й без мене чимало є турбот?

І хоч як він намагався переконати, що тепер ніяк не може взяти її з собою, що він її завезе до таких людей, де буде часто бачитися з нею, вона, здається, нічого й слухати не хотіла.

— Ти не хочеш, щоб я була з тобою? — сказала вона.— То краще відішли мене до старого арфіста, цей бідолаха такий самотній.

Вільгельм старався їй втлумачити, що старому добре живеться.

— Я щогодини сумую за ним,— мовила дівчина.

— Але я не помітив у тобі особливої прихильності до нього, коли він жив у нас,— сказав Вільгельм.

— Я боялась його, коли він не спав; я не могла дивитися йому тільки в очі, та коли він спав, я залюбки сиділа біля нього, відганяла від нього мух і не могла надивитися на нього. О! Він подав мені допомогу жахливої хвилини, ніхто не знає, як я йому зобов'язана. Якби я знала дорогу, я полетіла б до нього.

Вільгельм докладно змалював їй обставини і сказав, що вона розумна дитина і повинна й цього разу послухати його.

— Розум жорстокий,— мовила вона,— серце добріше. Я згодна їхати, куди хочеш, залиш мені тільки свого Фе-лікса.

Довго вони так сперечались, але Міньйона стояла на своєму, і Вільгельм, нарешті, вирішив доручити обох дітей Барбарі і всіх укупі відіслати до панни Терези. Це було йому не важко зробити, бо він ще й досі вагався визнати милого Фелікса за власного сина. Він узяв його на руки і став носити по кімнаті. Хлопчик захотів подивитися в люстро, і Вільгельм, піднісши його до дзеркала, якось несвідомо став шукати схожості між собою і дитиною. На якусь мить йому видалось, що хлопець подібний до нього, і він пригорнув його до своїх грудей, але раптом, злякавшись думки, що, може, помиляється, він поставив дитину на підлогу, щоб побігала.

— О,— заволав він,— коли б я привласнив собі цей безцінний скарб, а потім його одібрали у мене, то я був би найнещасливішою людиною в світі!

Діти виїхали, і Вільгельм хотів тепер формально попрощатися з театром, як раптом відчув, що нема чого й прощатися, йому залишається тільки виїхати. Маріани більше нема; його два янголи-охоронці поїхали, і дум^и його линули за ними. Прекрасний хлопчик, як чарівне видиво, стояв перед його уявою. Він бачив його біля Терези, бачив, як той бігає полями, лісами на вільному повітрі, під доглядом вільної, веселої провідниці. Тереза стала йому ще дорожча, відколи він почав уявляти дитину в її товаристві. Навіть у театрі згадував її з усміхом; дивився на виставу майже з таким почуттям, як і вона колись: п'єси не давали йому більше жодної ілюзії.

Зерло і Меліна стали до нього надзвичайно ґречні, як-но побачили, що він не виявляє жодних претензій на попереднє місце. Частина публіки бажала ще раз побачити його на сцені, але тепер це для нього було неможливе, та й у трупі цього не бажав ніхто, за винятком хіба пані Меліни.

Прощаючись зі своєю приятелькою, він зворушено сказав:

— Якби ж то людина, даючи обіцянки на майбутнє, зважала і на свої сили! Вона не може дотримати й найменшого слова, а про значне то й говорити годі. Мені так соромно, як згадаю, чого тільки я не наобіцяв вам усім тої нещасливої ночі, коли ми, обрабовані, хворі, побиті, поранені скупчилися в жалюгідному заїзді. Як нещастя підняло тоді мою мужність, і яким скарбом здавалася мені моя добра воля! І тепер нічого з цього не зроблено, зовсім нічого! Я покидаю вас як ваш боржник, і щастя моє, що на мої обіцянки звернули не більше уваги, ніж вони були варті, і що ніхто ніколи не нагадав мені про це.

— Не будьте несправедливі до самого себе,— мовила на те пані Меліна.— Коли ніхто не усвідомлює, що ви зробили для нас, то я це добре знаю, бо всеньке наше становище було б зовсім інше, якби не ви. Те саме буває і з нашими задумами, і з бажаннями. Коли вони виконані, то ніби зовсім не схожі на себе, і нам здається, що ми нічого не зробили, нічого не досягли.

— Ви,— сказав Вільгельм,— не заспокоїте мого сумління цим дружнім виявом, і я завжди буду вважати себе вашим боржником.

— Можливо, що воно й так,— сказала мадам Меліна,— тільки не в такому розумінні, як ви думаєте. Ми вважаємо за ганьбу не виконати обіцянки, що вихопилась ненароком у нас із уст. О мій друже, добра людина вже своєю присутністю багато обіцяє. Довіра, яку вона викликає, прихильність, яку вона збуджує, надія, яку вона подає,— безмежні. Вона стає і залишається боржником, сама того не знаючи. Прощайте! Хоч під вашим керівництвом нам пощастило добре влаштуватись, проте в моїй душі розлука з вами залишає прогалину, яку не так легко буде заповнити.

Вільгельм перед своїм від'їздом з міста написав довгого листа до Вернера. Вони, правда, обмінялися кількома листами, але, не дійшовши згоди, перестали нарешті листуватися. А тепер Вільгельм відчув знову їхню близькість і надумав зробити те, чого так бажав Вернер, себто міг сказати: "Я покидаю театр і входжу в товариство людей, єднання з якими напевне приведе мене до чесної

корисної діяльності". Він запитав про свій матеріальний стан, і йому видалося навіть дивним, що так довго не турбувався про це. Він не знав, що і всі люди, які вельми захоплені своїм внутрішнім розвитком, цілком занедбують зовнішні справи. Вільгельм якраз опинився в такому становищі; він, здавалося, тільки вперше тепер втямив, що для постійної діяльності йому потрібні зовнішні допоміжні засоби. І він вирушив у дорогу з зовсім іншим почуттям, ніж уперше. Перспективи, які перед ним відкривалися, були привабливі, і він сподівався на своєму шляху зазнати ще й радісних хвилин.

Розділ дев'ятий

Приїхавши в маєток Лотаріо, Вільгельм застав там великі переміни. Ярно вийшов йому назустріч із звісткою, що дядько вмер і Лотаріо поїхав приймати в володіння маєтки, залишені йому в спадок.

— Ви прибули саме вчас,— сказав він,— щоб допомогти нам з абатом. Лотаріо доручив нам сторгувати славненький маєток по сусідству, і ось гроші й кредит знайшлися якраз вчасно. Турбувало нас єдино лиш те, що одна торгова фірма також мала намір купити ці маєтки. Ось ми і стали на тому, щоб погодитися з ними замість без глузду, без потреби набивати ціну. Ми, здається, матимемо справу з розумною людиною. Зараз ми робимо підрахунки й кошторис; треба обміркувати й економічний бік, як ці маєтки можна поділити, щоб кожному дісталась добра частка.

Вільгельмові показали всі документи, обдивились луки, поля, замки, і хоч Ярно з абатом добре розумілися на цих справах, проте Вільгельм побажав запросити на пораду й панну Терезу.

Ця робота забрала кілька днів, і Вільгельм ледве мав час розповісти про свої пригоди і сумнівне батьківство своїм приятелям, які поставились до цієї важливої справи легковажно й байдуже.

Він помічав, що обидва вони в довірливій розмові, чи за столом, або на прогулянці, при ньому раптом замовкали^ звертали розмову на інше і цим самим принаймні показу-

Чї 14 9-426

417

вали, що мають між собою справи, які приховують від нього. Він пригадав розповідь Лідії і тим більше повірив у це, що велика частина замка була ще й досі для нього неприступна. В деякі галереї, а особливо в стару вежу, яку він зовні добре вивчив, ще й досі були йому закриті всі шляхи і ходи.

Одного вечора Ярно сказав йому:

— Ми можемо тепер вважати вас зовсім за свого, і було б несправедливо, якби ми не розкрили вам глибше наших таємниць.