Літа науки Вільгельма Майстера - Сторінка 83

Він сильно змарнів, йогс обличчя стало ще тонше, ніс подовшав, голова полисіла, голос став різкий, крикливий і гучніший, а запалі груди, гострі плечі, безбарвні щоки не залишали жодного сумніву, що тепер це роботящий іпохондрик.

Вільгельм досить був делікатний, щоб одверто висловитися про ці переміни, той же, навпаки, дав повну волю своїй приязній радості.

— Далебі,— покликнув він,— хоч ти й змарнував час і, як я гадаю, нічогісінько не придбав, зате став таким паничиком, що можеш і повинен завоювати собі щастя, тож не процвиндри і не проґав його вдруге. Ти повинен мені з такою статурою багату й гарну жінку підхопити.

— А ти,— сказав усміхаючись Вільгельм,— і досі-таки не зрадив своєї вдачі! Ледве побачивши після довгої розлуки друга, ти вже розглядаєш його як якийсь товар, як предмет спекуляції, на якій можна щось заробити.

Ярно з абатом наче не вельми й дивувалися з таких визнань двох друзів і дали їм повну волю розводитись про минуле й теперішнє. Вернер ходив навколо свого друга, крутив його на всі боки, аж той майже збентежився.

— Ні, ні,— скрикнув Вернер знову,— такого я й не сподівався, а проте, певен, що не помиляюсь. Очі стали глибші, лоб ширший, ніс тонший, а рот приємніший. Ви гляньте-но, як він стоїть! Все на ньому — наче влипло! Ох і везе ж ледацюгам! А я, бідолаха, грець його батькові,— тут він спозирнув на себе в свічадо,— коли б я за цей час не згромадив грошиків, то був би ніщо!

Останнього Вільгельмрвого листа Вернер не отримав, їхня фірма й була тим торговим домом, у компанії з яким Лотаріо мав намір купити маєток. Він і в думці не мав, що зустріне тут Вільгельма.

Прийшов суддя, були пред'явлені всі папери, і Вернер визнав умови годящими.

— Якщо ви цьому юнакові, як мені здається, зичите добра,— сказав він,— то потурбуйтесь самі, щоб наша частка не була зменшена; бо ж від мого друга залежить, чи він захоче купити маєток і вкласти в це частку свого капіталу.

Ярно й абат запевнили, що про це й мови не може бути. Ледве вони обміркували справу в загальному, як Верне-рові забажалося сісти за партію ломбера. Абат і Ярно вмить виявили згоду скласти компанію. Вернер так уже звик до карт, що жодного вечора не міг пробути без них.

Наші друзі, залишившись після вечері на самоті, почали розпитувати один одного про все, що їх цікавило. Вільгельм хвалився своїм становищем серед таких прекрасних людей. Вернер же крутив головою і казав:

— Не можна нічому вірити, поки не побачиш на власні очі! Не один з доброзичливих приятелів запевняв мене, що ти заприятелював з якимось розпусним дворянином, водиш до нього артпсточок, допомагаєш йому грошики розтринькувати і винний у тому, що він тепер у напружених стосунках з усіма своїми родичами.

— Мені було б прикро і за себе, і за моїх добрих друзів, що нас так погано розуміють,— мовив на те Вільгельм,— якби моя праця в театрі не змирила мене з усякими лихими пересудами. Як люди можуть гудити наші вчинки, з яких вони бачать лише найменшу частку і то відокремлено, уривками, бо добро і зло робляться потаємно і на світло випливають здебільшого тільки байдужі явища. Перед ними виводять на високий поміст артистів і артисток, запалюють з усіх боків світло, вся вистава триває лише кілька годин, і то вони не можуть втямити, що там діється.

Потому пішли питання про родину, про товаришів юнацьких літ, про рідне місто. Вернер з великим поспіхом розповідав про все, що перемінилось, що залишилось без змін і що трапилось нового.

— Дома,— казав він,— жінки задоволені й щасливі, грошей не бракує, половину часу вони вживають на те, щоб видженджуритися, а другу — щоб милувались на їхнє вбрання. Вони хазяїнують лише стільки, скільки потрібно. Діти мої будуть, здається, розумними хлопцями. Я вже їх бачу в уяві, як вони сидять за писанням, рахують, метушаться, гендлюють, провадять різні ґешефти. Кожному якнайскорше треба буде приділити власну справу, а щодо наших статків, то ти залюбки подивишся на них. Ось тільки дійдемо ладу з маєтком, то й їдьмо зі мною додому, бо, гадаю, в тебе досить розуму, щоб узятися за власні справи, як і всі люди. Можна тільки хвалити твоїх друзів, що вивели тебе на добру путь, бо лише тепер я, дурний, бачу, як люблю тебе, не можу на тебе надивитися, такий ти гарний, здоровий. Це ж інша постать, ніж на портреті, що ти якось прислав сестрі і який викликав гарячі суперечки в домі. Мати з дочкою вважали, що той молодий паннч на портреті просто чарівний: відкрита шия, напівоголені груди, широкий комір, довге волосся, круглий капелюх, коротка куртка, широкі, довгі штани; я ж, навпаки, запевняв, що від цього вбрання — два цалі до скомороха. А тепер ти виглядаєш як людина, бракує лише коси, в яку я попрохав би тебе заплести своє волосся, а то в дорозі тебе вважатимуть за єврея і вимагатимуть податку та подорожньої.

Тим часом до кімнати увійшов Фелікс і, побачивши, що на нього ніхто не звертає уваги, ліг на канапі і заснув.

— Це що за хробак? — запитав Вернер.

Вільгельм не одважився цієї хвилини сказати правду, та й не мав охоти розповідати, що не кажи, а непевну історію Вернерові, який з природи був дуже недовірливий.

Потім усі цілою компанією вирушили в маєток, щоб оглянути його і хутчій закінчити справу. Вільгельм не відпускав Фелікса від себе і дуже радів за хлопця, для якого й збирався купити цей маєток. Хлопець жадібно позирав на вишні і ягоди, що невдовзі мали достигнути, і він згадав про власну юність та про батьківські обов'язки здобувати дітям споживу, готувати, зберігати її. З якою цікавістю розглядав він розсадники й будівлі і яскраво уявляв, як буде відновляти занедбане і відбудовувати розвалене. Він дивився тепер на світ не як перелітна пташка, а на будівлі не як на курінь, поханцем поставлений з гілля, що висихає раніше, ніж його покинуть. Все, що він посадить,— хай росте для хлопця, а все, що збудує, повинно тривати кілька поколінь. Такими думками закінчились його літа науки, і з батьківськими почуттями він набув усіх чеснот громадянина. Він це почував, і його охопила невимовна радість.

— О, хіба ж потрібна сувора мораль,— заволав він,— коли сама природа ласкаво на свій лад виховує нас такими, якими ми повинні бути! Ох, які чудні вимоги бюргерського суспільства, що спочатку спантеличить нас, зіб'є з пуття, а потім вимагає від нас більше, ніж сама природа! Горе кожному вихованню, яке нищить найскутечніші засоби справжнього виховання і показує нам кінцеву мету, замість того щоб ощасливити нас уже по дорозі до неї!

Хоча він і багато бачив у своєму житті, але йому здавалось, що лише тепер, дивлячись на дитину, збагнув людську натуру. Театр був для нього, як і світ, наче купа розсипаних гральних костей, де кожний бік щось значить більше або менше, а вкупі вони складають певну суму. І тут, в дитині, він, так би мовити, вбачав окрему кість, на різних гранях якої були ясно викарбувані вартість або нікчемність людської натури.

Прагнення дитини все знатп зростало з кожним днем. Дізнавшись, що речі мають назви, хлопець забажав знати назви всіх речей. Батько, думав він, мусить усе знатп, тому й одгалу не давав з питаннями і примушував його вивчати такі речі, на які той мало звертав уваги. Рано також розвинулася в дитині вроджена потреба знати початок і кінець речей. Коли він запитав, звідкіль береться вітер, куди щезає вогонь, батько тоді вперше ясно усвідомив свою обмеженість; йому забажалося знати, як далеко може сягнути людина думками і в чому він сподівається дати коли-небудь звіт собі й іншим. Обурення дитини, коли на її очах мучили живу істоту, велико тішило батька, бо в цьому він вбачав ознаку прекрасної душі. Хлопець добре відлупцював куховарку, коли та зарізала кілька голубів. Але Вільгельмове захоплення незабаром куди зменшилось, коли він побачив, як хлопець без жалю вбиває жаб і розриває метеликів. Ця риса нагадала йому багатьох людей, які здаються надзвичайно справедливими, коли спокійно і без пристрасті спостерігають вчинки інших.

Це приємне почуття, що хлопець справляє на нього такий прекрасний, збавенний вплив, було трохи порушене, коли Вільгельм незабаром помітив, що в дійсності скорше хлопець його виховує, аніж він хлопця. Він не міг нічого йому закинути, не мав змоги дати йому такий надрямок, якого б хлопець сам не вибрав, і навіть вади, які Аврелії завдавали такого клопоту, здається, знову набрали своїх прав після смерті його приятельки. Він ніколи не зачиняв за собою дверей, не доїдав їжі з своєї тарілки, і найбільше задоволення було для нього, коли йому дозволяли брати їжу прямо з миски, пити з пляшки, а не зі склянки, до якої він і не торкався. Любо на нього було дивитися, коли він сідав із книжкою в куток і найсерйозніше промовляв: "Треба вчити ці мудрі речі",— хоча сам ще довго не знав і не хотів знати жодної літери.

Коли Вільгельм починав міркувати про те, як мало досі зробив для дитини і як мало годен зробити, його охоплювала тривога, що загрожувала порушити всеньке його щастя.

"Невже ми, мужчини,— говорив він сам собі,— народжуємося такими самолюбами, що не можемо турбуватися ні про кого іншого, крім себе? Чи я ж із хлопцем не на тому самому шляху стою, що й з Міньйоною? Я привабив до себе милу дитину, її присутність тішила мене, а сам найганебніше занедбав її. Що зробив я для її освіти, до якої вона так прагнула? Нічого! Я покинув її напризволяще, на гру різних випадків, які можуть спіткати її в компанії неосвічених людей. А потім для цього хлопчини, якого ти прикмітив ще до того, як він став тобі дорогий, чи казало тобі серце зробити для нього хоч що-не-будь? Досить тепер уже гаяти власні літа і літа інших. Наберися зваги і подумай, що маєш робити для себе і для цих добрих створінь, яких так міцно прив'язала до тебе природа і любов".

Власне, цей монолог був лише вступом, щоб признатися собі самому, про що він думав, турбувався, чого шукав і що вибрав. Він довше не міг зволікати з цим признанням. Бо хоч і часто журився про втрату Маріани, але жура ця була марна, і він тепер ясно відчував, що для хлопця мусить шукати матір і що певнішої від Терези не знайде. Він цілком знав цю прекрасну жінку. Така дружина і помічниця була б, здається, єдиною, якій можна було довірити себе і дітей.