Люби ближнього твого - Сторінка 55

Лишайтеся тут!

— Як я можу тут лишатись? Так я, може, хоч побачу його! Нехай і мене посадять разом із ним! Тоді ми вдвох і кордон перейдемо.

Мариль міцно тримав Рут за руку. Вона поривалася, наче заведена пружина. Личко її зблідло і від напруження неначе поменшало. Зненацька вона ніби зів'яла й сказала безпорадним голосом:

— Ну що ж мені робити, Марилю?..

— Лишайтеся тут. Класман вартує у префектурі. Він передасть нам, що буде далі. Людвіга можуть лише вислати. Тоді він через кілька днів повернеться. Я пообіцяв йому, що ви чекатимете його тут. Він певен, що ви все зрозумієте й не будете робити ніяких дурниць.

— Так, я постараюсь. — Очі Рут налилися сльозами.

Вона скинула пальто, воно впало на підлогу.

— Марилю, — мовила вона, — за що з нас так знущаються? Адже ми нікому нічого не заподіяли!

Мариль хвилинку дивився на неї в задумі, потім сказав:

— Я гадаю, саме в цьому й причина. Справді, мені здається, що це так.

— А його не посадять у тюрму?

— Гадаю, що ні. Про це ми дізнаємося через Класмана. Треба почекати до завтра.

Рут кивнула й повільно прибрала пальто з підлоги.

— Класман вам не сказав більше нічого?

— Ні. Я говорив з ним лише хвилину. Він одразу ж пішов до префектури.

— Я була з ним там сьогодні в першій половині дня. Мене викликали. — Вона дістала з кишені пальта якийсь папірець, розгорнула його й подала Марилю. — Ось…

То був дозвіл на проживання для Рут, дійсний на чотири тижні.

— Виклопотав комітет допомоги біженцям. У мене ж іще є прострочений паспорт. Класман прийшов сьогодні й приніс мені цю звістку. Він кілька місяців добивався дозволу. Я збиралась показати це Людвігу. Тому-то й квіти на столі…

— Так ось чому! — Мариль усе ще тримав у руці документ. — Це незвичайне щастя і страшенне лихо водночас, — мовив він. — Але більше — щастя. Це своєрідне чудо. Його нелегко діждатися вдруге. А Керна діждетеся, він ще повернеться. Ви вірите?

— Вірю, — сказала Рут. — Видно, щастя із нещастям у парі ходять. Але він повинен повернутись!

— Добре. А тепер давайте вийдемо на вулицю та десь пообідаємо. Ще й по чарочці хильнемо — за ваш дозвіл на проживання і за повернення Керна. Він — бувалий солдат. Усі ми солдати. І ви теж. Правду я кажу?

— Так…

— За те, що ви тримаєте в руках, Людвіг ладен п'ятдесят разів перейти кордон, ви це знаєте?

— Так, але я ладна сто раз відмовитись…

— Я знаю, — перебив Мариль. — Про це ми поговоримо, коли він знову буде тут. Таке одне з головних солдатських правил.

— А в нього є гроші на дорогу, щоб повернутись назад?

— Повинні бути. Як випробувані бійці, ми завжди носимо при собі такі резерви про всяк випадок. Якщо ж у нього не вистачить, Класман зуміє підсунути йому скільки треба. Він — наш авангард і патруль. А тепер ходімо!

* * *

Коли поїзд зупинився перед кордоном, Штайнер насторожився, як заведена пружина. Французькі прикордонні чиновники пройшли швидко й ні до чого не чіплялися; попросили паспорт, поставили на нього штамп і вийшли з купе. Поїзд рушив знову й поволі покотився далі. Штайнер розумів, що цієї миті вирішилась його доля: вороття вже не було.

Невдовзі зайшли два німецьких чиновники, привіталися.

— Будь ласка, ваш паспорт.

Штайнер дістав свою книжечку й подав молодшому, який звернувся до нього.

— З якою метою ви їдете до Німеччини? — спитав другий чиновник.

— Хочу провідати родичів.

— Ви живете в Парижі?

— Ні, у Граці. У Парижі я гостював у родича.

— Скільки ви збираєтесь пробути в Німеччині?

— Тижнів зо два. Потім знову повернуся в Грац.

— У вас є іноземна валюта?

— Є. П'ятсот франків.

— Це ми повинні записати в паспорт. Ви ці гроші привезли з Австрії?

— Ні, мені їх дав кузен у Парижі.

Чиновник оглянув паспорт, записав щось у нього й поставив штамп.

— Маєте з собою речі, за які треба платити мито? — спитав другий чиновник.

— Ні, немає нічого. — Штайнер зняв з полиці свою валізку.

— Є ще й інший багаж?

— Ні немає, оце й усе.

Чиновник побіжно оглянув речі у валізі.

— У вас є при собі газети, журнали або книги?

— Немає нічого.

— Дякую. — Молодший чиновник повернув Штайнеру паспорт. Обидва прикордонники приклали пальці до кашкетів і вийшли з купе. Штайнер глибоко зітхнув. Несподівано він відчув, що весь мокрий від поту.

Поїзд поступово набирав швидкість. Штайнер, одхилившись на спину, дивився у вікно. Надворі стояла ніч, низько на небі швидко пливли хмари, а в розривах між ними блимали зорі. Мимо пролітали невеличкі, ледь освітлені станції. Мелькали червоні й зелені вогні світлофорів, поблискували рейки. Штайнер опустив вікно й виглянув. Вологий дорожній вітер ударив йому в обличчя й розтріпав волосся. Штайнер став дихати глибше: здавалося, тут було зовсім інше повітря. Тут був інший вітер, інші обрії, тут було інакше світло, тополі на шляхах згиналися інакше, якось рідніше, навіть дороги вели наче прямо йому в серце — він дихав глибше, йому було жарко, гаряча кров стукала в жилах, ландшафт навколо підіймався й дивився на нього трохи загадково, але вже не як на чужого…

"Що за чорт, — подумав Штайнер, — чого це я так розчулився?"

Він знову сів і спробував задрімати, проте не міг. Темні контури ландшафту за вікном вагона вабили й кликали його, у пам'яті з них виростали обличчя, а коли поїзд загримів по рейнському мосту, згадалися тяжкі воєнні роки; вода, вилискуючи в напівтемряві, текла з глухим шумом і вивергала сотні імен, майже зовсім забуті імена мертвих, зниклих безвісти, назви полків і прізвища товаришів, назви міст і військових таборів, усе то були назви й імена з минулої ночі довгих років, вони юрмою навалились на нього, і Штайнер зненацька опинився наче серед бурі свого минулого, хотів боронитися від нього й не міг.

У купе, крім нього, нікого не було. Він курив сигарету за сигаретою і схвильовано ходив туди й сюди по тісній комірці. Ніколи не думав, що все те минуле ще мало таку силу над ним. Він судорожно силкувався зосередитись на тому, що буде завтра, як йому, не збудивши підозри, пройти до лікарні, намагався думати про своє становище, про те, до кого з друзів можна зайти й розпитати…

Але все це здавалося тепер дивно-примарним і нереальним — воно тікало від нього, не піддавалось обмірковуванню, навіть сама небезпека, в яку він потрапив і якій ішов назустріч, змеркла до абстрактного уявлення. Вона не могла змусити його спокійно міркувати, навпаки — вона підхопила його думки в якийсь вихор, де немовби крутилось його життя в замкненому містичному вирі. Тоді він здався на волю стихії. Він знав: це остання ніч, завтра все це, мов тінь, відступить перед іншим… То була остання вільна ніч без жахливої, усвідомленої дійсності, без очевидності смерті. Він облишив думати й віддався на ласку подій.

Поїзд мчав далі. За вікном простяглася безмежна ніч. Їй не видно було кінця-краю, вона огортала всі сорок років Штайнера. Села, що мчали мимо, блимаючи поодинокими освітленими вікнами й зрідка озиваючись собачим гавкотом, були селами його дитинства: в усіх тих селах він колись бавився, в усіх тих селах минали його літа й зими, і скрізь у їхніх церквах для нього лунали дзвони. Ліси, чорні й заспані, що тепер пролітали мимо, були лісами його юності: в золотаво-зеленому присмерку їхньої тіні пролягали стежки його перших мандрівок; у їхніх озерцях віддзеркалювалось його зосереджене обличчя, коли він, затамувавши подих, підстерігав плямистих саламандр із червоними черевцями, — і вітер, що, немов на арфі, грав у гіллі буків та співав у ялинах, був для нього правітром пригод. Оті матово-сірі дороги, що наче сіткою обплітали безмежні поля, всі були дорогами його шукань, він мандрував ними, він зупинявся на їхніх перехрестях, вибираючи дальший шлях, він пізнав на них тугу прощання й солодкі надії, він знав їхні початки й кінці від обрію до обрію, знав їхні кілометрові стовпи та всі придорожні садиби. Він знав ті похилі хатини, де у тьмяно-рожевих віконцях блимало кволе світло, обіцяючи тепло й домівку; він жив у кожному їхньому вікні, він знав, як треба тихо натиснути на їхні клямки, знав, хто чекає під світлим колом кожної лампи, ледь схиливши голову з вогненно-золотим волоссям, — та, чиє обличчя всюди стояло йому перед очима і чекало на нього на всіх шляхах і по всіх закутках світу, часом затінене або майже невидиме, охоплене тугою та прагненням забуття, — обличчя його життя, якому тепер він їхав назустріч. Обличчя це нині простерлось над нічним небом, очі миготіли з-за хмар, уста шепотіли йому з-над обрію беззвучні слова. А руки він уже відчував у вітрі, в колиханні дерев, бачив усмішку, в якій тонуло і все навколо, і його серце, підхоплене збуреними почуттями.

Штайнер відчував, як стискалися й знов розширялися його кровоносні судини, як його кров ніби струмила в той осяйний потік, що вирував зовні, приймав його кров і повертав сильнішою, підіймав його руки назустріч рукам, що тяглися до нього від обрію. Він відчував колообіг того потоку, який відривав від його єства шматок за шматком, як навесні нестримна повідь розкришує крижину на річці. У цю неповторну й нескінченну ніч Штайнера охопило щастя всеосяжної спорідненості зі світом, він осягнув усе своє життя, втрачені роки, сяйво любові й глибоке відчуття повернення до неї, не затьмарене думками про загибель.

20

Штайнер приїхав об одинадцятій годині ранку. Здав валізу до камери схову й одразу ж подався до лікарні. Міста він не бачив, тільки щось невиразне пропливало повз нього — потік будівель, машин і людей.

Перед великим білим будинком він зупинився. Трохи вагаючись, оглянув широкий портал, потім довгі низки вікон, поверх за поверхом. Десь там… а може, вже й зовсім немає… Він зціпив зуби й зайшов у вестибюль.

— Я хотів спитати, коли туту вас приймальні години, — звернувся до реєстратури.

— У якому відділенні? — спитала сестра.

— Не знаю. Я прийшов уперше.

— А до кого ви хочете пройти?

— До фрау Марії Штайнер.

У першу мить Штайнера здивувало, що сестра байдуже почала гортати товсту книгу. У нього було таке відчуття, ніби лише прозвучить це прізвище, як обвалиться склепіння білого вестибюля, або ж сестра підскочить і гукне кого-небудь — вартового чи навіть поліцію.

Сестра гортала книгу і, шукаючи прізвище, пояснювала:

— Пацієнтів першої групи можна відвідувати коли завгодно.

— Це, певно, буде не перша група, — мовив Штайнер.