Любовні елегії - Сторінка 8

Починаючи грища Великі,

Претор усі водночас перші четвірні пустив.

Бачу обранця твого. Кого вибрала — хай переможе!

Коні, здається, самі чують, за кого стоїш.

Гей, та чи можна мету обгинать таким кругом далеким?

Он побіч неї промчав твій одчайдушний сусід!

Що це ти робиш таке?.. Вона ж вболіває за тебе!..

Лівою віжку, молю, лівою дужче напни!

Вибрали ми лопуха!.. Відкличте ж його, о квірити!

Тогою кожен махни, знак йому дай звідусіль!

Ось подають вже. Але твоя зачіска... Що з нею буде?

Ти нахились — я тебе мов під намет свій візьму.

Та розчинилася знов перед кіньми гарячими брама —

Від різнобарв'я вже знов замерехтіло в очах.

Гей же, вперед, поки вільна доріжка, до перемоги!

Милій моїй і мені, що забажали, — здійсни!

їй пощастило; мені — не хоче щастя всміхнутись.

Пальму здобув він, а я — мушу собі здобувать.

Бачу іскринки в очах обнадійливі... Тут цього досить.

В іншому місці до них, що мені винна, додай.

3
Маєш тут, вір у богів... Зламала, невірна, присягу —

Вродою ж сяє вона — нині, як і колись!

Довгим волосся було, як вірність іще шанувала,

Є воно довгим, хоча — не побоялась богів.

Личко біленьке цвіло легким рожевим рум'янцем —

На білосніжне й тепер наче лягає багрець.

Ніжка була, ніби іграшка, — й нині вона бездоганна,

Вдатна, висока тоді, вдатна, висока — тепер.

В очках смішинки були — променились, мовби ті зорі, —

Ними в оману мене вводила, хитра, не раз...

Мабуть, присягу ламати жінкам боги ж дозволяють,

Мабуть, краса — це також не будь-яке божество.

Ще, пам'ятаю, очима клялась і своїми, й моїми —

Знову ж не їй, а мені котяться сльози з очей.

Що ж це, врешті, таке? Вона завдала вам образи,

Я ж за провину чужу маю страждати, боги?..

Втім, ви й Кефея дочку безвинно занапастили, —

Ненька ж її, не вона, славила вроду свою.

Може, не досить того, що свідки з вас нікудишні,

Що насміялась вона з мене безкарно, з богів?

Маю ще й кару нести, знімаючи з неї провину?

Зраджений, зрадниці тій маю у жертву піти?..

Тож або "бог" — лише слово пусте, одне страховидло,

Що легковірну юрбу здавна дурманить, або

Він таки є десь — тоді, як бачимо, він не байдужий

До жіночок, ось чому все їм — як з гуски вода.

Чоловікам же погрожує Марс мечем смертоносним,

Списом незборним у нас мітить Паллада сама,

Лук Аполлона гнучкий на нас спрямовує стріли,

Навіть Юпітер для нас блискавку має в руці.

Краль не карають, дарма що ображені, жителі неба —

Тих-бо, хто їх не боявсь, мабуть, бояться самі.

Хто ж їм у храмі тепер на вогонь буде пахощі класти?

Більш рішучими буть личило б чоловікам!

Вежі й гаї блискавичним вогнем уражає Юпітер,

Та не пускає тих стріл у віроломних жінок.

їх би й скарати усіх! А згоріла тільки Семела:

З богом ласкава була — й занапастила себе.

А відсахнулася б, поки надходив палючий коханець, —

Батько для Вакха б не став матір'ю на якийсь час.

Що тут жалітись, однак? Чому нарікаю на небо?

Таж і в богів є душа, очі є в них, як у нас!

Був би я богом — дозволив би сам ображати брехнею

Жіночці, кралі якійсь, навіть моє божество.

Сам присягав би, що жіночка та не ламала присяги,

Щоб не казали, що я — з грона жорстоких богів.

Не зловживай лиш тією уступкою — плакати часто,

Мила, не змушуй мене — очі мої пожалій!

4
Марно, безжальний, отак пильнувать свою жіночку ніжну:

Кожна хай дбає сама про поведінку свою.

Цноту шанує лиш та, що шанує її не від страху,

А через страх не грішить — то все одно, що грішить.

Тіло, скажімо, вберіг, а душа — таки чинить перелюб:

Ту, котру тягне на блуд, марно, кажу, пильнувать.

Ба, тобі й тіла не вберегти, хоч усе б зачинив ти,

Все — а спокусник в'юном якось таки прослизне!

Де не боронять, перелюбу менше: там сама змога

Втіху любовну гнітить, млявою робить її.

Годі-бо заборонять! Заборона — спонука пороків.

Хочеш ти їх притлумить — краще їм не заважай!

Так, закусивши вудила, бува, непокірний вуздечці,

Ще необ'їжджений кінь, наче та блискавка, мчить.

Та, лиш відчує вільнішу вуздечку і вже не напнуті

Віжки на гриві густій, — тут же покірним стає.

На заборонене ласі ми всі: хай лікар, приміром,

Хворому скаже: "Не пий!" — гине вже той без води.

Сто на чолі й на потилиці стільки ж очей у зіркого

Аргуса, й тільки Амур часто дурить його міг.

Дівою в спальню Данаю впровадили; вколо — залізо

Й камінь, а все-таки й там матір'ю стала вона.

А Пенелопа, хоча наглядач не стеріг її жоден, —

Серед стількох женихів цноту свою зберегла!

Знадне — що під замком; охорона — злодія дражнить.

Мало кому миле те, що під рукою лежить.

Часто не вродою жінка бере нас, а пристрастю мужа:

Щось, видно, є в ній таке, раз його так розпекла!

Жінці перелюб ціни додає: мов скарб той, пильнують;

Більше тут важить сам страх, аніж принади її.

Хочеш, обурюйсь, але... заборонена втіха — солодша;

Вабить нас та, що шепне, поцілувавши: "Боюсь!"

Вільних, до речі, тримать під замком — це проти закону:

Хай лиш рабині, з чужих, мов у в'язниці, живуть.

Тож, коли сторож похвалиться: я тут, мовляв, постарався, —

Значить, для слави раба цноту свою береже.

Гірш селюка того, хто переймається зрадою жінки,

Звичаїв Риму як слід, мабуть, не знає такий.

Хто ж заснував його? Збройного Марса сини позашлюбні:

Ілія ж двох привела — Ромула й Рема — на світ.

Хочеш цнотливої? То водночас не шукай собі кралі:

Вроду й цнотливість, повір, годі докупи звести.

Є в тебе глузд — не прискіпуйсь до жінки, брів не нахмурюй,

Правил, вимогливий муж, їй не встановлюй твердих.

Друзів її ( а їх буде чимало!) вітай щиросердно —

Хоч невеликий це труд, вдячність велика зате:

Де лиш забава якась — будеш гостем поміж молодими,

Дома, хоч сам не давав, щедрі побачиш дари.

5
Ніч була. Сон і мені зімкнув натомлені вічі.

Тут і наснилось таке, що аж взяли дрижаки.

Сонцем осяяний горб, дубовий гай у підніжжі,

Різноголосся птахів поміж галуззям рясним.

Нижче, під гаєм, луг зеленів, аж очі вражало,

Тихо струмок жебонів, живлячи трави густі.

Сам я під листям дерев од спечного дня заховався,

Тільки спекотно було навіть під листям дерев.

Отже, з'явилась нараз, квітучі смакуючи трави,

Біла корова; на ній — жодної плямки ніде.

Білим настільки й сніг не буває, що тільки-но випав

І на грайливий струмок перемінитись не встиг,

Чи молоко од вівці, що цівками в повну дійницю

Туго з набряклих дійок, піну збиваючи, б'є.

Був їй супутником бик — за мужа корові щасливій;

Побіч красуні-жони він собі ліг на траву.

Доки лежав і відригував трави і ще раз жував їх,

Заново живлячись тим, що лиш недавно спожив, —

Сон його, видно, здолав — головою рогатою низько

Він до землі нахиливсь — так мені снилось, кажу.

Бачу, ворона летить; ковзнувши легко в повітрі,

Сіла на зелень м'яку й каркнула, птаха хрипка.

Дзьобнула тричі корову й з грудей її білосніжних

Шерсті скубнула пучок — цілий пучок білини.

Та, завагавшись, таки залишила бика і те місце, —

На її грудях, однак, бачив я, кров запеклась.

А спостерігши, що одаль бики пасуться на травах, —

Одаль і справді паслись на пасовищі бики, —

Тут же помчала туди й сама, приєднавшись до стада,

Весело стала скубти буйнозелену траву.

Тож поясни мені, хто б ти не був, кмітливий товмачу,

Зміст отих видив нічних — що означали б вони?

Так запитав я, а той, хто сни опівнічні тлумачить,

Мовив, — здавалось, кладе кожне із слів на вагу:

"Спека, що ти поривався від неї під лист шелестливий,

Та все одно не сховавсь, то твоя пристрасть палка.

Біла корова — то любка твоя: білосніжні обоє;

Бик, що при ній був, — це ти, в ньому себе упізнай.

Груди ворона їй дзьобала, кажеш, то це, зрозуміло, —

Звідниця: любці твоїй розум дурманить стара.

А що лишила корова бика, хоча й не одразу, —

Знай, доведеться тобі в ліжку тремтіть одинцем.

На білосніжних грудях корови мітка багряна —

То не без плямки, вважай, та, що кохаєш її".

Мовив відгадувач снів — і відринула кров од обличчя,

Весь я немов зледенів, темінь на вічі лягла.

6
Вздовж берегів в болотах шуварами порослий потоку!

Кваплюсь до милої я, — хоч на хвилину вгамуйсь!

Мосту ж ніде, та й порону нема, щоб тебе подолати

При допомозі шнура, хвилю веслом не б'ючи.

Знаю, тебе, потічок невеличкий, я враз переходив,

Бо ж і водиці було — ледве що по кісточки.

Ринеш тепер, підживившись снігами сусіднього схилу,

Бурхають води твої, виром нуртують мутним.

Що то дало мені так поспішать, одпочинку не мати

Й ночі за поспіхом тим не відрізняти від дня?

Щоб отак нудитись тут, не знаючи, як на той берег —

Годі й придумати щось — твердо ногою ступить?

Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная

Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав!

Чи колісницю, що з неї в іще не оброблену землю

Кинуто вперше було щедрий Церерин засів!

Та не пора тут на всі оті вигадки давніх поетів!

Світ і не бачив тих див — і не побачить, либонь.

Ти ж, із містких берегів своїх вийшовши нині, потоку,

Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!)

Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо,

Що через тебе отак бідний коханець баривсь.

Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти:

Саме потоки не раз чули любовну жагу.

Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався

Інах: жагою тоді бралась його холодінь.

Два п'ятиліття не пробула ще Троя в облозі,

Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса.

І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську,

Різними землями гнать піняві хвилі свої?

Кажуть, що й ти обіцяну Ксутові німфу Креусу

Довго, Пенею, ховав ген аж у фтійській землі.

Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила

Феба відважна, що п'ять дочок на світ привела?

А запитав би я, де твої роги тепер, Ахелою,

Ти б відповів у журбі: "Гнівний Геракл їх зламав!"

Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося —

Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь.

Та й семигирлий Ніл-годувальник, що пильно ховає

Десь у далеких пісках витоки буйні свої,

Кажуть, в Еванту, Асопову доньку, так закохався,

Що пригасити жаги вже й повноводдям не міг.

Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея,

Водам відринуть велів — води й відринули всі.

Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви

Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, —

Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї:

Нігтя криваві сліди — і на волоссі, й лиці, —

Вражена злочином дядька й провиною Марса, блукала

Серед безлюддя, взуттям не захистивши ноги.

Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурхливий —

І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь:

"Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта

Рід свій виводиш, — чому берег мій топчеш, сумна?

Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш?

Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема.

І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі,

Мов у нестямі себе в груди оголені б'єш?

Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того,

Хто на ті сльози твої без спочування б дививсь!

Іліє, страх подолай! Мій палац чекає на тебе,

Ріки вшанують тебе.