Любовні елегії - Сторінка 9

Іліє, страх подолай!

Сотня чи більше німф — під твоєю буде рукою:

Сотня чи більше німф — у володіннях моїх.

Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, —

Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе".

Мовив. А та, у землю скромно потупивши вічі,

Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми.

Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась:

Далі — ні кроку, бо страх силу їй всю забирав.

Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся,

І нарікання такі з уст їй злетіли тремких:

"Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом,

Ще коли можна було прах той дівочим назвать?

Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?..

Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?..

Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем?

Хай же зі мною на дно піде неслава моя!"

Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши,

Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину.

Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди —

Й ложе з ним, кажуть, вона стала законно ділить.

Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, —

Свідками ж ваших забав — тільки гаї та ліси".

Доки те мовив я, — ширшали води, все виливались:

Річище втримати їх, хоч і містке, не могло.

Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш,

Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх?

Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла

Світом про славні твої витоки слава лунка...

Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові,

В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема.

Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною,

Всі ті багатства тобі млява зима подає.

Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним

Небом, або в спекоту куряву ложем женеш.

Чи зачерпне тоді спраглий мандрівець із тебе водиці?

Чи побажає тобі, вдячний: 'Так вічно пливи!"?

Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви;

Це, може, іншим болить; я тут журюся своїм.

Лишенько! Стільки я тут про потоки, любов їхню мовив,

Марно — аж сором бере! — ймення такі називав!

Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя

Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім'я!

Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу:

Влітку — хай спека тебе, взимку хай сушить мороз!

7
Чи не прекрасна вона? Чи блиску мало в ній, зваби?

Чи не такої в богів часто випрошував я?

Все ж ув обіймах своїх намарно тримав її, млявий, —

Ложе на сором собі тілом ліниво гнітив.

Я, хоч хотів, та не міг; вона — так само хотіла;

Що чоловіче, однак, те наче спало в мені.

Все-таки шию мою вона обвивала руками, —

Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, —

Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала

І до стегна раз у раз ніжно тулилась стегном.

"Мій ти велителю", — тихо шептала, пестила словом, —

Тільки б роздмухати хіть, мову солодку вела.

Тіла ж мого мов цикутою хтось льодяною торкнувся —

Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив.

Наче колода лежав, мов бовван, тягар непотрібний,

Сам уже, врешті, не знав: хто я: людина чи тінь.

Що ж то на старість (якщо я діждусь її) буде зі мною,

Раз я у розквіті сил виявив неміч таку?

Втім, чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я,

А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак...

От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища — жриця,

Начеб із братом своїм рідна прощалась сестра.

Щойно ж я двічі Хліді русявій, тричі — білявій

Зміг прислужитись Пітб, тричі — й Лібі вгодив.

Ну, а Корінні аж дев'ять разів, слухняний коханець,

Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона.

Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло?

Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак?

Може, накресливши ймення моє на червоному воску,

Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму?

Від наговору й жита обертаються в трави безплідні,

Пересихають до дна врочені води джерел,

Падають жолудь з дубів, з лози виноградної — грона,

Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди.

То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?..

Видно, й мені через те сили забракло в ту ніч.

Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі —

В ньому безсилля мого друга причина була.

А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї —

Тільки сорочка в такій близькості з тілом її.

Нестор би став юнаком, коли б того тіла торкнувся,

Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон...

Доля всміхалась мені, зі мною ж — їй не всміхнулась,

Як мені знову тепер, як же благати богів?

Ба, та вони ще й образились, певно: таким подарунком

Так скористатись, як я, — чи не образа для них?..

Що собі зичив, те сповнилось: і прийняла, й цілувала,

Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь —

Що з того щастя, однак? Без ужитку — що то за влада?

Я — наче скнара отой, що не торкнеться майна!..

Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває

Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід.

Так хіба той покидає красуню вранці на ложі,

Хто має в храмі ось-ось чистих навідать богів.

Може, не надто палкими були її поцілунки?

Чи не на все спромоглась, щоб розохотить мене?

Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити,

Навіть ті скелі глухі — стільки в ній ласки було!

Зрушить тим паче могла людину живу, чоловіка —

Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був.

Що б то дало, якби Фемій виспівував перед глухими?

А для Таміра-сліпця взявсь малювати митець?

Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий,

Стільки любовних забав на усілякі лади!

Тіло ж лежало моє, немов напівмертве тим часом,

В'яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт.

Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили,

Нині вже діло нове — службу йому подавай.

Що ж ти й тепер дрімаєш, мій сороме, частко найгірша?

На обіцянки твої щойно ж я, дурень, піймавсь!

Так підвести свого власника і безоружним лишити —

Втрати такої, ганьби я через тебе зазнав,

Частко найгірша, кажу!.. А тебе ж моя любка рукою

Зволила пестити ще та спонукати до гри...

Та, коли способом жодним піднять їй тебе не вдалося

І про обов'язок твій, лежню, тобі нагадать, —

"Що то за жарти зі мною такі? — промовила гнівно, —

Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?..

Тут або вовну чаклунка якась проколола, або вже

З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер".

І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, —

Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, —

А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх

(Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.

8
Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?

Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?

Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.

Нині, як грошей нема, значить, ти неук — і край!

Те, що пишу, до вподоби коханій. Та що мені з того?

Вірш мій впускає у дім, а віршувальника — ні.

Хвалить мене; перед хваленим двері, однак, зачиняє.

От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.

А нещодавній вояк, доробившись ранами статку,

Вершник, що кров'ю жививсь, нині при ній, а не я.

Як ти, життя моє, можеш такого в обіймах тримати?

Як ти в обіймах його можеш, життя моє, буть?

Ця голова — як не знаєш, то знай: до шолому навикла,

Бік, що при боці твоїм, важкість меча відчував.

Ліва рука, що не дуже підходить їй перстень, тримала

Щит, а правиці торкнись — кров на ній вчора була.

Втім, хіба можеш торкатись руки, що людину вбивала?

Де ж воно нині — гай-гай! — серце чутливе твоє?

Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, —

Те, чим багатий тепер, — тілом собі заслужив.

Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, —

Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..

Я ж, хто покликаний Музам і Фебові чесно служити,

Перед глухими дверми пісню намарно сную!

Є в тебе глузд — не вдавайсь до марниць, як ми, бездіяльні, —

Вчися стояти в рядах, за таборами іти.

Пильно вигладжуєш вірш? Загін випроваджуй до бою!

Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!

Батько богів, лиш дізнавсь, що золото — сила найбільша,

Втіху собою ж купив, ставши дощем золотим.

Доки платні не було, суворим був батько, та й донька:

Двері — цілісна мідь, вежа — залізо одне.

Та, лиш у вигляді золота злинув спокусник тямущий, —

Вмить, одгорнувши полу, діва дала, що велів.

Ще коли древній Сатурн щасливо правив на небі,

Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.

Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо —

Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.

Блага всі зверху були: пшениці колосились без плуга;

Плід — на гіллі; у дуплі — меду, хоч кухлем бери.

Землю тоді ще ніхто не зранював ралом потужним,

Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.

Моря не било весло, раз по раз пірнаючи в воду:

Смертному берег морський краєм мандрівки ставав.

Видно, кмітливість твоя — проти тебе, природо людини,

Надто вигадлива ти — жаль, що на шкоду собі!

Нащо-бо навколо міст наїжачені вежами мури?

Нащо вкладаєш до рук ті братовбивчі мечі?

Море навіщо здалось? Не вміщаєшся на суходолі?

И неба ще прагнеш, щоб там — третя посілість була?

Справді, чому б то не прагнути: там же святині Квірина,

Лібер, Алкід там, а ще — Цезар до них приєднавсь.

Не задля плоду — шукаючи золота, вергаєм землю;

Воїн громадить собі кров'ю добуте майно.

Перед убогим зачинено курію; почесті — в грошах,

В них і повага судді, й вершника гордість — у них.

Хай собі все заберуть — і Форум, і Марсове поле,

Хай будуть в їхніх руках мир і кривава війна, —

Не зазіхали б лишень, ненаситні, на любощі наші,

Дещо б і нам, біднякам, у володіння дали!..

Нині й суворій, наче сабінка, наказувать буде,

Мовби невільниці, той, хто може щедро платить.

То мені сторож грозить, то вона чоловіка боїться,

А заплатити б я міг — зникли б обидва з очей.

О, якби месником був якийсь бог за кривди коханців, —

Придбане кривдно майно хай би на порох зітер!

9
Мати Ахілла й Мемнона — обидві над дітьми ридали:

Раз вже великих богинь доля діймає така, —

Плачучи, й ти розпусти, Елегіє скорбна, волосся:

Нині наймення твоє в лад із журбою звучить!

Ось твій обранець Тібулл, твоя, Елегіє, слава, —

Вже на високім вогні попелом марним стає!..

Он син Венери з сагайдаком порожнім ступає...

Зламаний лук у руці й факел, без полум'я вже.

Бачиш, як він іде, опустивши крильця, нещасний,

Як що є сил раз у раз б'є в голі груди себе?

Як, обважніле від сліз, поспадало на шию волосся,

Як через схлипи йому з уст виривається плач?

Так побивався він, кажуть, як брата Енея ховали, —

З дому твого він таким, Юле, виходив тоді.

Смертю Тібулла й Венера сама засмутилась не менше,

Ніж у той день, коли вепр іклом пробив юнака.

Кажуть, що й небо дбає про нас, натхненних поетів,

Дехто вважає, що нам дух божества не чужий.

Що з того? Смерть навісна на святощі теж зазіхає, —

З темряви тягне й до нас руки захланні свої.

Чи помогли ісмарійцю Орфеєві батько та мати?

Що з того, що й хижаків піснею він чарував?

Лін — Орфеєві брат, і все ж, повідають, за Ліном

Плакала ліра лунка десь у глибоких лісах.

І меонійця згадай — джерело невсихаюче пісні,

Вічно до нього співець буде хилити чоло, —

В темний Аверн і його занурила днина остання,

Жар невситимий лишень пісні поглинуть не міг.

Пісня живе.