Любовні елегії - Сторінка 10
- Овідій -
В ній — Трої облога, в ній — Пенелопи
Тканка: удень її тче, а розпускає вночі.
Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення —
Ти оспівав їх обох — першу й останню любов.
Що всі ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів?
Що то, скажіте, дає — в ложе самотнє лягать?
Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті
(Вибачте за прямоту!), де ті правдиві боги?
Чесність шануєш — помреш; у храмі ти — з храму кістлява,
Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе.
Ти віддаєшся пісням? /Поглянь-но, щб від Тібулла
Лишиться нині, співця, — урни маленької вміст.
От похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, —
Як же то зважився він серцем живитись твоїм?..
Видно, й золочені храми богів пожирав би він легко,
Раз на блюзнірство таке не завагався піти!
Бачить того не змогла й володарка святинь еріцинських —
Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз.
Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани
В землю чужинну лягти у феакійськім краю.
Тут, коли він вже згасав, йому мати закрила застиглі
Вічі й на прах дорогий склала останні дари.
Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся —
З матір'ю горе важке, розпач ділила вона.
Тут Немесіда була й твоя перша любов... Цілували...
Вогнища, ложа твого не покидали й на мить.
Мовила Делія, перша любов: "Щасливішим зі мною
Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!"
їй Немесіда: "Навіщо мою ти оплакуєш втрату?
Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав".
Буде у долах Тібулл Єлисейських — якщо після смерті
Ми — не одна тільки тінь і не одне лиш ім'я!
Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні,
З Кальвом, що любий тобі, вчений Катулле, виходь!
Вийди й ти, — якщо хибна та чутка, що зрадив ти друга, —
Ґалле, що не щадив крові своєї й душі!
З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, якщо тінь — не пусте щось,
Чесний між чесними, й ти — в їхній громаді тепер.
Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета,
Хай йому з ласки богів буде легкою земля!
10
З обігом року вже знов Церерине свято наспіло —
Мила в постелі своїй спатиме, значить, одна.
Злотоволоса, вінком колосковим убрана Цереро!
В день свій чому не даєш права на любощі нам?
Де є той край, що тебе за щедроти б не славив, богине?
Вмієш лиш ти від душі щастю людському радіть.
Не випікав колись хліба собі селянин напівдикий,
Ще й не чували тоді, що то й для чого то — тік
Дуб — їхній перший оракул — людей годував жолудями,
Ніжна травиця для них замість поживи була.
Щоб у ріллі набрякало зерно — їх навчила Церера,
Вперше й серпом підтяла буйну окрасу полів.
Шиї могутніх биків під ярмо вона вперше нагнула,
Землю, не торкану ще, спушила ралом кривим.
Як тут повірить, що сльози закоханих — втіха для неї?
Що і розлуки, й журби від шанувальників жде?
Ні, не простачка вона, хоч і дбає про ниви врожайні,
Серце у неї також не без палкого чуття.
Жителів Кріту спитай, на Кріті ж не все — побрехеньки,
Славиться він, що колись Батька богів згодував:
Той, чия владна рука — над зорями світобудови,
Там, немовлятко іще, крихітка, ссав молоко.
Свідок поважний у нас: вихованцем пишається свідок, —
Тут і Церері самій не приховати гріха:
От під горою якось Іасія вздріла богиня, —
Він біля Іди стрілу в звіра несхибно пускав.
Тільки-но вздріла — жагою аж до кісток пройнялася:
Сором в один бік, любов — в інший тягнули її.
Гору любов узяла. Захиріла занедбана нива,
Що було ввірено їй — мало де, скупо зійшло.
Хоч і мотика раз по раз добряче била по скибі,
Хоч там і рало криве краяло землю тверду,
Хоч і в усю широчінь засівав рівнесенько ниву, —
Марно чекав на плоди праці своєї рільник.
Гаялась десь у глибоких лісах володарка злаків,
Там вже не дбала вона про колосковий вінок.
Тільки на Кріті буяли жита, був рік урожайний,
Жнивом рясним їй услід аж золотились поля.
Навіть на їді, посеред гаїв, пшениці половіли,
Дикий кабан у ті дні збіжжям у лісі жививсь.
Мінос, законів творець, років таких зичив для себе,
Зичив Церері палку й довгу пізнати любов.
Спати самотньо було б тобі прикро, злотоволоса, —
Я ж, коли свято твоє, змушений мучитись так!
Що ж мені сумувать? Ти дочку віднайшла, над твоєю —
Влада Юнони лишень волею долі стоїть.
А святкування — це ж і любов, і пісня, і вина, —
Саме такі для богів — радісні — личать дари!
11
Довго терпів я — терпець увірвавсь: підточила нещирість.
Геть же, любове гидка, геть із зболілих грудей!
Волею вже я дихнув, од ганебних пут увільнився, —
Буть не соромивсь у них, соромно — що у них був.
Я переміг! Я топчу, переможець, подолану пристрасть!
Пізно, ой, пізно чомусь роги зміцніли мої!..
Все перенось і кріпись! А біль той піде на користь:
Ліки, дарма що гіркі, хворих рятують не раз.
Перестраждав я і те, як мене з-під дверей проганяли,
Як, хоч душа в мені є, спав я на голій землі
Й через нового обранця твого, кого ти обіймала,
Мусив, неначе той раб, замкнений дім пильнувать.
Бачив, як він, ледь тягнучи ноги, виходив від тебе,
Мовби де в бійці йому добре пом'яли боки.
Втім, це лише півбіди: мене ж він бачив, невдаху, —
Лютим моїм ворогам звідати б сором такий!
Може, я, скажеш, не липнув до тебе, не був терпеливим
Сторожем, опікуном та й чоловіком тобі?..
В місті на тебе, оспівану мною, всі задивлялись;
Так, я любив, а тому — й інші любили тебе.
Маю казати, на що твій язик, облудна, спромігся?
Ти, на загибель мені, не шанувала й присяг.
А на забавах?.. Ті знаки твої, моргання до інших,
Те, чим без поруху вуст можна розмову вести...
Якось довідався я, що ти хвора, мчу, як шалений, —
Бачу: суперник мій там; ти забавляєшся з ним...
Ось як намучився я, хоч тільки дещо тут виклав, —
Іншого нині шукай, хто б міг терпіти таке!
Вже корабель мій, вповитий вінком (обітницю склав я),
Чує лише звіддаля хвиль рокітливу грізьбу.
Як мені не щебечи — тій ласці вже не піддамся:
Дурнем я був дотепер, нині за розум узявсь!
Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть —
Кожна в свій бік, і любов знов, чую, гору бере.
Зможу — то буду ненавидіть; ні — то любить проти волі:
Бик, хоч не любить ярма, все ж під нелюбим іде.
Геть мене зрада жене, а врода — знов притягає:
Звичаї в неї гидкі, тіло прекрасне зате.
Так ні без тебе мені, ні з тобою жити несила, —
Врешті, не знаю вже сам, що й побажати собі.
Хоч би негарна була ти або уникала розпусти:
Як при такім зіпсутті врода не в'яне така?
Вчинки до гніву схиляють мене, краса — до любові,
Тільки ж — на горе мені! — в хибах — вся сила твоя!
Зглянься! Молю тебе втіхами ложа, що нас поєднало,
Навіть богами, хоч ти кривоприсяжна була,
Й личком твоїм, а для мене воно — божество всемогутнє,
Й очками — ними й мої ти полонила колись!
Хоч би якою була — будь моєю, та все ж постарайся,
Щоб я охоче тебе — не проти волі любив.
Та розпущу вже на подуви вільні широке вітрило,
Бо, хоч-не-хоч, а тебе все-таки буду любить!
12
Що то за день був, коли лиш одному коханцеві стільки
Наворожили ви лих, темні, мов сажа, птахи?
Що то була за зоря, моїй долі така вже ворожа?
Хто то на смертного так серед безсмертних завзявсь?
Щойно лиш чув: "Я — твоя", — та чи миле те володіння,
Що доведеться його з іншими часто ділить?
Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?..
Так! До розпусти її хисту свого я доклав!
Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!..
Сам я виною, кажу, що манівцями пішла.
Звідником сам я зробивсь, кохання сам зустрічаю —
Двері, аби увійшов, кваплюсь йому одчинить.
Користь од віршів сумнівна була, біда — очевидна:
Хутко на щастя моє всяк зазіхати почав.
Міг же я Фіви і Трою, й Цезаря славить діяння,
Міг — та натхненно співав лиш про Корінну свою.
От якби Музи при заспіві ще одвернулись від мене!
От якби навіть того задуму Феб не схвалив!..
Те, що поет не найкращим є свідком, добре відомо,
Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги!
З волі ж поетів Скілла у батька викрала волос —
От і з-під лона її люті загавкали пси.
Крила ногам додали, у волосся — змії вплели ми,
З нашої волі Персей мчить на крилатім коні;
Тітія ми простягнули на полі — від краю й до краю,
Псові, що в зміях увесь, три голови ми дали.
Тисячу рук — Енкеладові-велетню, стріли пускати,
Дівам у постатях двох — звабні, дзвінкі голоси.
Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали,
Серед води через нас гине од спраги Тантал.
Ми обернули у камінь Ніобу, в ведмедицю — діву,
Пташці Кекроповій ми кажем за сином тужить.
Сам же Юпітер то лебедем був, то дощем ряснозлотим,
То, вже як бик, на собі морем обраницю віз.
Ну, а Протей, а насіння фіванське — зуби дракона,
Воїнів плем'я тверде, а вогнедишні бики?
А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні?
А кораблі, що в морських перемінились богинь?
Далі — як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся,
Ще — як за гомоном струн рушили скелі тверді...
Меж не накреслено вигадці щедрій, пориву поетів:
Що там було, а що ні — їм це байдуже й самим.
Так ви й на те, що співаю Корінні, повинні б дивитись, —
Ваша довіра сліпа, власне, на шкоду мені.
13
З плідного краю фалісків жона моя, тож прибули ми
В місто, здобуте твоїм, мужній Камілле, мечем.
Чистим обрядом взялися тут жриці служити Юноні —
Грищами славить, а ще — скласти їй кращу з телиць.
Бачити весь той обряд — чимала нагорода за втому:
Вгору дорога туди, по крутосхилу вела.
Гай там густий. Непроникливу тінь розстелили дерева.
Глянувши, скажеш: "Та це ж — дійсно житло божества!"
Там і вівтар. Молитви там звучать і ладаном пахне, —
Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив.
Звідси, нехай лиш сопілка озветься, щорічно по стежці,
Килимом засланій, йде кроком поважним похід.
І сніжно-білих телиць ведуть під оплески люду, —
На трав'янистих лугах тут випасались вони, —
Йдуть і бички, що грозити ще не здолають рогами,
Далі, з низького хліва, свинка жертовна бреде,
Повагом суне й отар провідник — баран круторогий,
От лиш з кози у цей день жертва б немила була:
Кажуть, Юнону побачивши, знак подала вона в лісі —
Й та зупинила свій біг — саме тікала тоді.
Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй
Рани завдасть, той козу як нагороду бере.
Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата
Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг.
У самоцвітах обруч золотий у дівчат на волоссі,
Палла сягає ясна аж до золочених стіп.
У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків
Повагом на голові речі жертовні несуть.
Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний:
Он своїм жрицям услід постать богині пливе.
Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито,
Злочину місце, майно, батьківський статок увесь
Кинув Галез, а тоді, наплававшись, намандрувавшись,
Він під ті мури колись камінь щасливий заклав.
Він же й фалісків навчив, як Юноні влаштовувать свято, —
Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!
14
Не бороню тобі, кралі такій, чинити перелюб, —
Тільки б не знати мені, з ким ти, і як, і коли!..
Бо чи до цноти тебе я присилую оком суворим?
Хай уже буде, як є, — скромну хоча б удавай!
Та, що свій блуд заперечувать може, — ще не блудниця,
А похвалятися ним — це вже направду ганьба!
Що то за безум: нічні таємниці — дневі звіряти
І розголошувать те, що відбувалось тихцем?
Навіть повія, коли з першим-ліпшим квіритом лягає,
Двері на засув бере, щоб не підгледів ніхто.
Ти ж наче дбаєш про те, щоб місто плескало про тебе, —
Славі недобрій сама ласу поживу даєш.
Будь розумнішою! Хоч видавай себе за соромливу!
Всупереч дійсності я в чесність повірю твою.
Що вже ти чиниш, чини, та хоча б заперечуй ті вчинки
І хоч про око людське бесіду скромну заводь.
Є, зрозуміло, місце таке, де править розпуста, —
Там вже догоджуй собі, сором за двері жени!
Вийти пора — за поріг не винось лиш своєї розпусти, —
Що на постелі було, хай знає постіль одна!
Там, на постелі, ні туніки зняти не завагайся,
Ані — стегно при стегні — біля коханця лягти.
Там хай між губки рожеві твої язиком він проникне,
Там хай на безліч ладів вас утішає любов.
Хай там не мовкнуть зітхання-слова, що жагу підживляють,
Хай від солодких забав ложе під вами тремтить.
Братимеш туніку — цноту вдягни до найближчої втіхи.
Що непристойне було — скромністю те приховай.
Дуриш — дури вже й мене, щоб не знав я своєї помилки:
Хай легковірність хоча б дурневі втіху дає!
Що ж тоді ти при мені ті записки шлеш і приймаєш?
Що таке з ложем твоїм? Догори дном тут усе!
А твоя зачіска? Так і за ніч не скуйовдиш волосся...
Що то на шиї твоїй — зуба шаленого знак?
Так уже блудом своїм ти хизуєшся переді мною?
Вводиш в неславу себе — то хоч мене пожалій!
Тьмариться розум мені, лиш у блуді зізнаєшся, гину,
Потом холодним мене, чую, проймає всього.
Я і люблю і ненавиджу, й знову любов бере гору,
Смерті я зичу тоді, смерті, але — для нас двох.
А попри те не збираюсь тебе на гарячім ловити —
Ба, ще й дарунком назву вміло прихований блуд.
Та коли навіть зловлю на гарячім тебе мимоволі
Й сором на власні свої вічі побачу-таки, —
Що очевидним було, — очевидне сам заперечу:
Скориться зір мій твоїм, солодкомовна, словам!
Та чи то важко здолати того, хто сам піддається?
Тільки скажи, не забудь: "Я — без вини", — от і все.
Тих пару слів цілком тобі вистачить для перемоги:
Як звинуватить закон — виправдать зможе суддя.
15
Інших поетів шукай, солодких пристрастей мати:
Це вже остання межа милих елегій, що їх
Я укладав, полів пелігнійських дитя, й ці забави,
Вірші грайливі, мені сорому не принесли.
З вершників давніх я вийшов — якщо це вагу якусь має —
Тож не у бурях війни стан цей здобув я собі.
Мантуя нині Верґілієм горда, Верона — Катуллом,
Я ж уславлю колись тиху Пеліґнію ту,
Що благородним мечем свободу свою боронила
В час, коли Рим налякавсь сили союзницьких військ
Гляне мандрівець на стіни Сульмона, водами славні,
На невеличкі поля, стиснені їхнім кільцем, —
"Краю, — промовить, — якщо ти зростив нам такого поета,
То, хоч малий ти, назву краєм великим тебе".
Милий хлопчино, і ти, Аматусіє, милого мати,
Вийміть із поля мого знаки свої золоті:
Ось уже тирсом важким дворогий Ліей потрясає, —
Коней на ширші поля він мені гнати велить.
Вірше ласкавих елегій, легка моя Музо, прощайте!
І після мене мій твір житиме довгі віки.
КОМЕНТАРІ
Цей переклад — перша повна українська інтерпретація "Любощів" ("Любовних елегій"), "Мистецтва кохання" та "Скорбот" ("Скорботних елегій"), найпопулярніших творів Публія Овідія Назона.
Тканка: удень її тче, а розпускає вночі.
Так Немесіди в віках, так Делії житиме ймення —
Ти оспівав їх обох — першу й останню любов.
Що всі ті жертви тепер? Що звуки єгипетських систрів?
Що то, скажіте, дає — в ложе самотнє лягать?
Бо, якщо доля лиха забирає найкращих, то де ж ті
(Вибачте за прямоту!), де ті правдиві боги?
Чесність шануєш — помреш; у храмі ти — з храму кістлява,
Як не задобрюй богів, тягне в могилу тебе.
Ти віддаєшся пісням? /Поглянь-но, щб від Тібулла
Лишиться нині, співця, — урни маленької вміст.
От похоронний вогонь охопив тебе, віщий поете, —
Як же то зважився він серцем живитись твоїм?..
Видно, й золочені храми богів пожирав би він легко,
Раз на блюзнірство таке не завагався піти!
Бачить того не змогла й володарка святинь еріцинських —
Зір одвернула, а ще, кажуть, не втримала сліз.
Важко. Та краще вже так, ніж мав би незнаним, без шани
В землю чужинну лягти у феакійськім краю.
Тут, коли він вже згасав, йому мати закрила застиглі
Вічі й на прах дорогий склала останні дари.
Тут і сестра на собі розкуйовджене рвала волосся —
З матір'ю горе важке, розпач ділила вона.
Тут Немесіда була й твоя перша любов... Цілували...
Вогнища, ложа твого не покидали й на мить.
Мовила Делія, перша любов: "Щасливішим зі мною
Був ти; по-справжньому жив, доки до мене горнувсь!"
їй Немесіда: "Навіщо мою ти оплакуєш втрату?
Таж не тебе, а мене, слабнучи, він обіймав".
Буде у долах Тібулл Єлисейських — якщо після смерті
Ми — не одна тільки тінь і не одне лиш ім'я!
Там, щоб зустріти його, вповивши плющем юні скроні,
З Кальвом, що любий тобі, вчений Катулле, виходь!
Вийди й ти, — якщо хибна та чутка, що зрадив ти друга, —
Ґалле, що не щадив крові своєї й душі!
З ними, Тібулле, й твоя нині тінь, якщо тінь — не пусте щось,
Чесний між чесними, й ти — в їхній громаді тепер.
Хай же в тій урні спокійно лежать останки поета,
Хай йому з ласки богів буде легкою земля!
10
З обігом року вже знов Церерине свято наспіло —
Мила в постелі своїй спатиме, значить, одна.
Злотоволоса, вінком колосковим убрана Цереро!
В день свій чому не даєш права на любощі нам?
Де є той край, що тебе за щедроти б не славив, богине?
Вмієш лиш ти від душі щастю людському радіть.
Не випікав колись хліба собі селянин напівдикий,
Ще й не чували тоді, що то й для чого то — тік
Дуб — їхній перший оракул — людей годував жолудями,
Ніжна травиця для них замість поживи була.
Щоб у ріллі набрякало зерно — їх навчила Церера,
Вперше й серпом підтяла буйну окрасу полів.
Шиї могутніх биків під ярмо вона вперше нагнула,
Землю, не торкану ще, спушила ралом кривим.
Як тут повірить, що сльози закоханих — втіха для неї?
Що і розлуки, й журби від шанувальників жде?
Ні, не простачка вона, хоч і дбає про ниви врожайні,
Серце у неї також не без палкого чуття.
Жителів Кріту спитай, на Кріті ж не все — побрехеньки,
Славиться він, що колись Батька богів згодував:
Той, чия владна рука — над зорями світобудови,
Там, немовлятко іще, крихітка, ссав молоко.
Свідок поважний у нас: вихованцем пишається свідок, —
Тут і Церері самій не приховати гріха:
От під горою якось Іасія вздріла богиня, —
Він біля Іди стрілу в звіра несхибно пускав.
Тільки-но вздріла — жагою аж до кісток пройнялася:
Сором в один бік, любов — в інший тягнули її.
Гору любов узяла. Захиріла занедбана нива,
Що було ввірено їй — мало де, скупо зійшло.
Хоч і мотика раз по раз добряче била по скибі,
Хоч там і рало криве краяло землю тверду,
Хоч і в усю широчінь засівав рівнесенько ниву, —
Марно чекав на плоди праці своєї рільник.
Гаялась десь у глибоких лісах володарка злаків,
Там вже не дбала вона про колосковий вінок.
Тільки на Кріті буяли жита, був рік урожайний,
Жнивом рясним їй услід аж золотились поля.
Навіть на їді, посеред гаїв, пшениці половіли,
Дикий кабан у ті дні збіжжям у лісі жививсь.
Мінос, законів творець, років таких зичив для себе,
Зичив Церері палку й довгу пізнати любов.
Спати самотньо було б тобі прикро, злотоволоса, —
Я ж, коли свято твоє, змушений мучитись так!
Що ж мені сумувать? Ти дочку віднайшла, над твоєю —
Влада Юнони лишень волею долі стоїть.
А святкування — це ж і любов, і пісня, і вина, —
Саме такі для богів — радісні — личать дари!
11
Довго терпів я — терпець увірвавсь: підточила нещирість.
Геть же, любове гидка, геть із зболілих грудей!
Волею вже я дихнув, од ганебних пут увільнився, —
Буть не соромивсь у них, соромно — що у них був.
Я переміг! Я топчу, переможець, подолану пристрасть!
Пізно, ой, пізно чомусь роги зміцніли мої!..
Все перенось і кріпись! А біль той піде на користь:
Ліки, дарма що гіркі, хворих рятують не раз.
Перестраждав я і те, як мене з-під дверей проганяли,
Як, хоч душа в мені є, спав я на голій землі
Й через нового обранця твого, кого ти обіймала,
Мусив, неначе той раб, замкнений дім пильнувать.
Бачив, як він, ледь тягнучи ноги, виходив від тебе,
Мовби де в бійці йому добре пом'яли боки.
Втім, це лише півбіди: мене ж він бачив, невдаху, —
Лютим моїм ворогам звідати б сором такий!
Може, я, скажеш, не липнув до тебе, не був терпеливим
Сторожем, опікуном та й чоловіком тобі?..
В місті на тебе, оспівану мною, всі задивлялись;
Так, я любив, а тому — й інші любили тебе.
Маю казати, на що твій язик, облудна, спромігся?
Ти, на загибель мені, не шанувала й присяг.
А на забавах?.. Ті знаки твої, моргання до інших,
Те, чим без поруху вуст можна розмову вести...
Якось довідався я, що ти хвора, мчу, як шалений, —
Бачу: суперник мій там; ти забавляєшся з ним...
Ось як намучився я, хоч тільки дещо тут виклав, —
Іншого нині шукай, хто б міг терпіти таке!
Вже корабель мій, вповитий вінком (обітницю склав я),
Чує лише звіддаля хвиль рокітливу грізьбу.
Як мені не щебечи — тій ласці вже не піддамся:
Дурнем я був дотепер, нині за розум узявсь!
Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть —
Кожна в свій бік, і любов знов, чую, гору бере.
Зможу — то буду ненавидіть; ні — то любить проти волі:
Бик, хоч не любить ярма, все ж під нелюбим іде.
Геть мене зрада жене, а врода — знов притягає:
Звичаї в неї гидкі, тіло прекрасне зате.
Так ні без тебе мені, ні з тобою жити несила, —
Врешті, не знаю вже сам, що й побажати собі.
Хоч би негарна була ти або уникала розпусти:
Як при такім зіпсутті врода не в'яне така?
Вчинки до гніву схиляють мене, краса — до любові,
Тільки ж — на горе мені! — в хибах — вся сила твоя!
Зглянься! Молю тебе втіхами ложа, що нас поєднало,
Навіть богами, хоч ти кривоприсяжна була,
Й личком твоїм, а для мене воно — божество всемогутнє,
Й очками — ними й мої ти полонила колись!
Хоч би якою була — будь моєю, та все ж постарайся,
Щоб я охоче тебе — не проти волі любив.
Та розпущу вже на подуви вільні широке вітрило,
Бо, хоч-не-хоч, а тебе все-таки буду любить!
12
Що то за день був, коли лиш одному коханцеві стільки
Наворожили ви лих, темні, мов сажа, птахи?
Що то була за зоря, моїй долі така вже ворожа?
Хто то на смертного так серед безсмертних завзявсь?
Щойно лиш чув: "Я — твоя", — та чи миле те володіння,
Що доведеться його з іншими часто ділить?
Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?..
Так! До розпусти її хисту свого я доклав!
Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!..
Сам я виною, кажу, що манівцями пішла.
Звідником сам я зробивсь, кохання сам зустрічаю —
Двері, аби увійшов, кваплюсь йому одчинить.
Користь од віршів сумнівна була, біда — очевидна:
Хутко на щастя моє всяк зазіхати почав.
Міг же я Фіви і Трою, й Цезаря славить діяння,
Міг — та натхненно співав лиш про Корінну свою.
От якби Музи при заспіві ще одвернулись від мене!
От якби навіть того задуму Феб не схвалив!..
Те, що поет не найкращим є свідком, добре відомо,
Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги!
З волі ж поетів Скілла у батька викрала волос —
От і з-під лона її люті загавкали пси.
Крила ногам додали, у волосся — змії вплели ми,
З нашої волі Персей мчить на крилатім коні;
Тітія ми простягнули на полі — від краю й до краю,
Псові, що в зміях увесь, три голови ми дали.
Тисячу рук — Енкеладові-велетню, стріли пускати,
Дівам у постатях двох — звабні, дзвінкі голоси.
Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали,
Серед води через нас гине од спраги Тантал.
Ми обернули у камінь Ніобу, в ведмедицю — діву,
Пташці Кекроповій ми кажем за сином тужить.
Сам же Юпітер то лебедем був, то дощем ряснозлотим,
То, вже як бик, на собі морем обраницю віз.
Ну, а Протей, а насіння фіванське — зуби дракона,
Воїнів плем'я тверде, а вогнедишні бики?
А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні?
А кораблі, що в морських перемінились богинь?
Далі — як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся,
Ще — як за гомоном струн рушили скелі тверді...
Меж не накреслено вигадці щедрій, пориву поетів:
Що там було, а що ні — їм це байдуже й самим.
Так ви й на те, що співаю Корінні, повинні б дивитись, —
Ваша довіра сліпа, власне, на шкоду мені.
13
З плідного краю фалісків жона моя, тож прибули ми
В місто, здобуте твоїм, мужній Камілле, мечем.
Чистим обрядом взялися тут жриці служити Юноні —
Грищами славить, а ще — скласти їй кращу з телиць.
Бачити весь той обряд — чимала нагорода за втому:
Вгору дорога туди, по крутосхилу вела.
Гай там густий. Непроникливу тінь розстелили дерева.
Глянувши, скажеш: "Та це ж — дійсно житло божества!"
Там і вівтар. Молитви там звучать і ладаном пахне, —
Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив.
Звідси, нехай лиш сопілка озветься, щорічно по стежці,
Килимом засланій, йде кроком поважним похід.
І сніжно-білих телиць ведуть під оплески люду, —
На трав'янистих лугах тут випасались вони, —
Йдуть і бички, що грозити ще не здолають рогами,
Далі, з низького хліва, свинка жертовна бреде,
Повагом суне й отар провідник — баран круторогий,
От лиш з кози у цей день жертва б немила була:
Кажуть, Юнону побачивши, знак подала вона в лісі —
Й та зупинила свій біг — саме тікала тоді.
Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй
Рани завдасть, той козу як нагороду бере.
Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата
Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг.
У самоцвітах обруч золотий у дівчат на волоссі,
Палла сягає ясна аж до золочених стіп.
У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків
Повагом на голові речі жертовні несуть.
Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний:
Он своїм жрицям услід постать богині пливе.
Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито,
Злочину місце, майно, батьківський статок увесь
Кинув Галез, а тоді, наплававшись, намандрувавшись,
Він під ті мури колись камінь щасливий заклав.
Він же й фалісків навчив, як Юноні влаштовувать свято, —
Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!
14
Не бороню тобі, кралі такій, чинити перелюб, —
Тільки б не знати мені, з ким ти, і як, і коли!..
Бо чи до цноти тебе я присилую оком суворим?
Хай уже буде, як є, — скромну хоча б удавай!
Та, що свій блуд заперечувать може, — ще не блудниця,
А похвалятися ним — це вже направду ганьба!
Що то за безум: нічні таємниці — дневі звіряти
І розголошувать те, що відбувалось тихцем?
Навіть повія, коли з першим-ліпшим квіритом лягає,
Двері на засув бере, щоб не підгледів ніхто.
Ти ж наче дбаєш про те, щоб місто плескало про тебе, —
Славі недобрій сама ласу поживу даєш.
Будь розумнішою! Хоч видавай себе за соромливу!
Всупереч дійсності я в чесність повірю твою.
Що вже ти чиниш, чини, та хоча б заперечуй ті вчинки
І хоч про око людське бесіду скромну заводь.
Є, зрозуміло, місце таке, де править розпуста, —
Там вже догоджуй собі, сором за двері жени!
Вийти пора — за поріг не винось лиш своєї розпусти, —
Що на постелі було, хай знає постіль одна!
Там, на постелі, ні туніки зняти не завагайся,
Ані — стегно при стегні — біля коханця лягти.
Там хай між губки рожеві твої язиком він проникне,
Там хай на безліч ладів вас утішає любов.
Хай там не мовкнуть зітхання-слова, що жагу підживляють,
Хай від солодких забав ложе під вами тремтить.
Братимеш туніку — цноту вдягни до найближчої втіхи.
Що непристойне було — скромністю те приховай.
Дуриш — дури вже й мене, щоб не знав я своєї помилки:
Хай легковірність хоча б дурневі втіху дає!
Що ж тоді ти при мені ті записки шлеш і приймаєш?
Що таке з ложем твоїм? Догори дном тут усе!
А твоя зачіска? Так і за ніч не скуйовдиш волосся...
Що то на шиї твоїй — зуба шаленого знак?
Так уже блудом своїм ти хизуєшся переді мною?
Вводиш в неславу себе — то хоч мене пожалій!
Тьмариться розум мені, лиш у блуді зізнаєшся, гину,
Потом холодним мене, чую, проймає всього.
Я і люблю і ненавиджу, й знову любов бере гору,
Смерті я зичу тоді, смерті, але — для нас двох.
А попри те не збираюсь тебе на гарячім ловити —
Ба, ще й дарунком назву вміло прихований блуд.
Та коли навіть зловлю на гарячім тебе мимоволі
Й сором на власні свої вічі побачу-таки, —
Що очевидним було, — очевидне сам заперечу:
Скориться зір мій твоїм, солодкомовна, словам!
Та чи то важко здолати того, хто сам піддається?
Тільки скажи, не забудь: "Я — без вини", — от і все.
Тих пару слів цілком тобі вистачить для перемоги:
Як звинуватить закон — виправдать зможе суддя.
15
Інших поетів шукай, солодких пристрастей мати:
Це вже остання межа милих елегій, що їх
Я укладав, полів пелігнійських дитя, й ці забави,
Вірші грайливі, мені сорому не принесли.
З вершників давніх я вийшов — якщо це вагу якусь має —
Тож не у бурях війни стан цей здобув я собі.
Мантуя нині Верґілієм горда, Верона — Катуллом,
Я ж уславлю колись тиху Пеліґнію ту,
Що благородним мечем свободу свою боронила
В час, коли Рим налякавсь сили союзницьких військ
Гляне мандрівець на стіни Сульмона, водами славні,
На невеличкі поля, стиснені їхнім кільцем, —
"Краю, — промовить, — якщо ти зростив нам такого поета,
То, хоч малий ти, назву краєм великим тебе".
Милий хлопчино, і ти, Аматусіє, милого мати,
Вийміть із поля мого знаки свої золоті:
Ось уже тирсом важким дворогий Ліей потрясає, —
Коней на ширші поля він мені гнати велить.
Вірше ласкавих елегій, легка моя Музо, прощайте!
І після мене мій твір житиме довгі віки.
КОМЕНТАРІ
Цей переклад — перша повна українська інтерпретація "Любощів" ("Любовних елегій"), "Мистецтва кохання" та "Скорбот" ("Скорботних елегій"), найпопулярніших творів Публія Овідія Назона.