Людина, що спокусила Гедліберг - Сторінка 2

- Марк Твен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

бодай у глибині душі. Ось уже півроку, як наше місто знову стало самим собою – чесним, обмеженим, по-фарисейському самовдоволеним і тупим.

– Гудсон так і казав про нього до самої смерті, і то прилюдно.

– Так, і його ненавиділи за це.

– Ну, ще б пак! Але він на це не зважав. Кого ще так ненавиділи, як Гудсона? Хіба що преподобного містера Берджеса!

– Берджес на це й заслуговує. Хто тепер піде до нього в церкву? Хоч і поганеньке наше місто, а Берджеса воно розкусило, Едварде! А все-таки дивно, що цей чужинець довіряє свої гроші Берджесові.

– Справді, дивно... А втім... втім...

– Ну от, завів: "Втім, втім!" Ти сам довірився б йому?

– Як тобі сказати, Мері, може, цей чужинець знайомий з ним ближче, ніж ми?

– Від цього Берджес не покращає!

Річардс розгублено мовчав; дружина дивилася йому просто в вічі, чекаючи на відповідь. Врешті він заговорив, але так боязко, ніби знав заздалегідь, що йому не повірять.

– Мері, як на правду, то Берджес – непогана людина.

Місіс Річардс явно не сподівалася такої заяви.

– Дурниці! – вигукнула вона.

– Він – непогана людина, я це знаю. Його недолюблюють за ту історію, що набула такого розголосу.

– За ту історію! Ніби того замало було!

– Досить. Цілком досить. Тільки він тут не винен.

– Схаменися, Едварде! Як то не винен, коли всі знають, що винен?

– Мері, присягаюся, він ні в чому не винен.

– Не вірю й ніколи не повірю. Звідки це ти взяв?

– Тоді послухай моє каяття. Мені соромно було, але нічого не вдієш. Про те, що Берджес не винен, ніхто, крім мене, не знав. Я міг би врятувати його, але... але... ти пам’ятаєш, яке обурення панувало тоді в місті... і я... я не наважився. Адже мене тоді б розірвали. Я почував себе негідником, справжнім негідником і все-таки мовчав. Мені просто забракло мужності.

Мері спохмурніла й довго мовчала. Потім заговорила, запинаючись на кожному слові:

– Так, цього, мабуть, не слід було робити... Хоч як там є, але ж громадська думка... доводиться зважати...– Вона зайшла на слизьке і незабаром спинилася, але трохи згодом опанувала себе й повела далі.– Звісно, шкода, але... Ні, Едварде, ми не могли собі цього дозволити. Просто не могли дозволити! Я не благословила б тебе на таке безглуздя!

– Скільки б людей відвернулося від нас, Мері! А крім того... крім того...

– Мене зараз тривожить лише одне, Едварде: що він про нас думає?

– Берджес? Він і не відає, що я міг врятувати його.

– Ох! – полегшено зітхнула дружина.– Як я рада! Коли Берджес ні про що не здогадується... Ну, слава богу! Тепер зрозуміло, чому він такий люб’язний з нами, хоч і не має на те ніяких підстав. Мені вже кілька разів за це й дорікали. Ті самі Вілсони, Вілкокси та Гаркнеси. Для них немає більшої радості, як сказати: "Ваш друг Берджес", а вони ж чудово знають, як мені це неприємно. І чого він так нас уподобав? Просто не розумію.

– Зараз я тобі поясню. Вислухай ще одну сповідь. Коли все те вийшло на яву і Берджеса вирішено було протягти через усе місто на жердині, мені так стало допікати сумління, що я не витримав, потай пішов до нього і попередив. Він виїхав з Гедліберга й повернувся, коли вже все вщухло.

– Едварде! Якби у місті довідалися...

– Мовчи! Мені й тепер страшно про це подумати. Я пожалкував, що зробив це і навіть тобі нічого не сказав, бо боявся, що ти несамохіть викажеш мене. Тієї ночі я й очей не склепив. Але минуло кілька днів, ніхто ні в чому мене не запідозрив, і я перестав розкаюватися в своєму вчинкові. Отож і досі я не каюся, Мері, нітрохи не каюся.

– І я рада: адже над ним хотіли вчинити таку жорстоку розправу! Так, каятися нема в чому. Хоч би там що, а ти мусив це зробити. Але, Едварде, що буде, якщо коли-небудь довідаються?

– Не довідаються.

– Чому?

– Бо всі думають на Гудсона.

– Ну, звісно.

– Адже він справді ні на кого не зважав. Старого Солсбері умовили піти до Гудсона й кинути йому межі очі це обвинувачення. Той розпалився й пішов. Гудсон зміряв його від голови до п’ят, ніби відшукуючи на ньому найбридкіше місце, і сказав: "То ви, значить, від розслідувальної комісії?" Солсбері відповідає, що приблизно так воно й є. "Гм! А що їм треба – подробиці, чи досить буде загальної відповіді?" – "Коли потрібні будуть подробиці, містере Гудсоне, я прийду вдруге, а поки що дайте загальну відповідь".– "Гаразд, тоді скажіть їм, нехай ідуть під три чорти. Гадаю, що така загальна відповідь їх задовольнить. А вам, Солсбері, раджу: коли йтимете по подробиці, прихопіть із собою кошика, щоб було в чому понести додому свої останки!"

– Як це схоже на Гудсона! Я впізнаю його в кожному слові. У цієї людини було лиш одне дошкульне місце: він думав, що кращого порадника, ніж він, на цілому світі немає.

– Але така відповідь, Мері, вирішила все й мене врятувала. Розслідування припинили.

– Господи, та в мене щодо цього жодних сумнівів.

І вони знову палко заговорили про таємничу золоту торбину. Аж от у їхню розмову стали закрадатися паузи – глибокий роздум перепиняв слова. Паузи дедалі частішали. І зрештою Річардс остаточно замовк. Він сидів, неуважно дивлячись собі під ноги, а тоді поволі почав нервово ворушити пальцями в такт своїм неспокійним думкам. Тим часом замовкла і його дружина; всі її рухи теж виказували тривогу.

Нарешті Річардс підвівся й безцільно заходив по кімнаті, куйовдячи обома руками свого чуба, наче людина, якій приснився поганий сон. Аж ось він, видимо, щось надумав, бо надів, не кажучи ні слова, капелюха і хутко подався з дому.

Дружина його сиділа похмура, поринувши в глибоку задуму, і не помітила, як лишилася сама. Час від часу вона бурмотіла:

– Не введи нас у спок... але ж ми – такі бідні, такі бідні. Не введи нас у... Ох, кому б це зашкодило? Адже ніхто не довідається... Не введи нас у...

Голос її затих. Потім вона звела погляд угору й промовила – перелякано і водночас радісно:

– Пішов! Але, може, вже пізно? Чи ще є час? – і встала з місця, у бентезі то розводячи, то стискаючи руки. Легкий дрож перебіг по її тілу, в горлі перехопило, і вона ледь чутно вимовила:

– Нехай господь мені простить! Навіть подумати страшно!.. Але, боже мій, як дивно створена людина... як дивно!..

Вона прикрутила гніт, підійшла навшпиньки до торбини, стала біля неї навколішки і обмацала її ребристі боки, любовно проводячи по них долонями. Жадібний вогник спалахнув у старечих очах. Часом голова їй наморочилась, отямлюючись, Мері бурмотіла:

– Чого ж він не почекав... хоч кілька хвилин?.. Навіщо було так поспішати?

Тим часом Кокс уже повернувся з редакції додому й розповів дружині про цю дивну історію. Обоє жваво заходилися обмірковувати її і вирішили, що в усьому місті тільки небіжчик Гудсон міг подати стражденному незнайомцеві таку щедру милостиню – двадцять доларів. Запала мовчанка, чоловік і жінка замислились. А потім обох їх охопив неспокій. Нарешті жінка заговорила, ніби сама до себе:

– Ніхто не знає про цю таємницю, крім Річардсів та нас... Ніхто.

Чоловік здригнувся, мовби пробудився зо сну і допитливо глянув на раптово зблідлу дружину. Тоді він нерішуче підвівся, крадькома глянув на свій капелюх, а опісля на дружину, начеб мовчки запитуючи її про щось. Місіс Кокс судомно ковтнула, піднесла руку до горла й замість відповіді тільки кивнула головою. Ще мить – і вона лишилася сама й знову почала щось тихо бурмотіти.

А Річардс і Кокс з протилежних кінців міста бігли безлюдними вулицями назустріч один одному. Задихані, вони зіткнулися біля дверей редакції і, хоч було темно, прочитали те, що було написано на обличчі в кожного з них. Кокс прошепотів:

– Крім нас, ніхто про це не знає?

У відповідь також почувся шепіт:

– Ніхто. Даю вам слово, жодна душа!

– Коли ще не пізно, то...

Вони кинулися вгору сходами, але ту ж хвилину з’явився хлопчик-розсильний, і Кокс гукнув його:

– Джонні, це ти?

– Так, сер.

– Не відправляй ранкової пошти... і денної теж. Почекай, доки я не скажу.

– Все вже відправлено, сер.

– Відправлено?

Невимовне розчарування прозвучало у його голосі.

– Так, сер. З сьогоднішнього дня поїзди на Брікстон і далі ходять за новим розкладом, сер. Довелося відправити газети на двадцять хвилин раніше. Я ледве встиг, ще дві хвилини – і...

Не дослухавши його, Річардс із Коксом повернулися й повільно побрели геть. Хвилин десять вони йшли мовчки, а тоді Кокс роздратовано промовив:

– Ніяк не збагну, чому ви так поспішили?

Річардс смиренно відповів:

– Справді, даремно, але знаєте, мені якось не спало тоді на думку... Зате іншим разом...

– "Іншим разом"! Та такого й за тисячоліття більше не трапиться!

Друзі розійшлися, навіть не сказавши "На добраніч", і пригнічено попленталися додому. Жінки кинулися їм назустріч з нетерплячим: "Ну, що?", а прочитавши відповідь у них в очах, сумно похнюпили голови і не домагалися пояснень.

В обох родинах почалася сварка і досить запальна,– і було в цьому щось нове: і те й інше подружжя сварилися й раніше, але щоб так гаряче й запально, то такого ще не бувало. Сьогодні аргументи суперників слово в слово повторювалися в обох домах. Місіс Річардс казала:

– Якби ти зачекав хвилинку, Едварде! Подумав би, що робиш! Але ні, треба було бігти до редакції і роздзвонювати на весь світ!

– У листі було сказано: "Розшукати через газету".

– Ну, то й що? Хіба там не було сказано: "Коли хочете, зробіть це все приватно"? Отак! Чи, може, ні?

– Воно й справді. Але коли я подумав, який здійметься галас і яка то честь для Гедліберга, що чужинець так на нього звірився...

– Ну звісно, звісно. А все-таки тобі слід було б поміркувати трошки, і ти б зрозумів, що того чоловіка не знайдуть: він лежить у могилі й нікого по собі не залишив – ні родича, ні свата. А коли гроші дістануться тим, хто їх потребує, і коли інші від цього не постраждають...

Вона не договорила й залилася слізьми. Річардс сушив собі голову, придумуючи, як її втішити, і, зрештою, спромігся:

– Але ж, Мері! Можливо, це й на краще... авжеж, на краще! Не забувай, що так, мабуть, судилося...

– "Судилося!" Коли людині треба виправдати власну дурість, вона завжди посилається на долю. Та якщо навіть і так – адже гроші потрапили до нас додому, значить, це теж судилося, а ти пішов усупір провидінню! І де в тебе на це право? Це гріх, Едварде, великий гріх! Така самовпевненість не личить скромному, богобоязкому...

– Та ти пригадай, Мері, чого нас усіх у Гедлібергу навчали з дитячих років! Коли можеш зробити чесний вчинок,– не вагайся ні хвилини.