Людина, що спокусила Гедліберг - Сторінка 3

- Марк Твен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Адже це стало нам за другу натуру!

– О, знаю, знаю: повчання, нескінченні повчання в чесності! Нас оберігали від усяких спокус від самої колиски. Але така чесність штучна, вона нетривка, як вода, і не встоїть перед спокусами,– як ми з тобою переконалися сьогодні вночі. Бачить бог, досі я не мала навіть тіні сумніву в своїй закостенілій, непохитній чесності. А тепер… тепер, Едварде, коли перед нами постала перша справжня спокуса, я переконалася, що чесність нашого міста ламаного шеляга не варта, так само як і моя чесність... і твоя, Едварде. Гедліберг – мерзенне, зашкарубле, фарисейське місто. Єдина його доброчинність – це чесність, якою він так уславився і якою так чваниться. Але я певна: якщо одного дня чесність нашого міста буде піддана великій спокусі, то слава його розсиплеться, мов карткова хатка. Ну от, я в усьому призналася, і на серці відразу полегшало. Я – дурисвітка, все життя була дурисвіткою, сама того не відаючи. І нехай мене не називають більше чесною, я цього не втерплю.

– Атож, Мері! Я... я теж так вважаю. Дивно це... Надто дивно! Хто б міг подумати...

Запала тривала мовчанка, обоє замислилися. Нарешті дружина підвела голову й сказала:

– Я знаю, про що ти думаєш, Едварде.

Заскочений зненацька, Річардс зніяковів.

– Мені соромно признатися, Мері, але...

– Не біда, Едварде, і я думаю про те ж саме…

– Сподіваюсь... Ну, то кажи.

– Ти думав, як би то дізнатися, що саме Гудсон сказав чужинцеві?

– Твоя правда! Мені соромно, Мері, я відчуваю себе злочинцем! А ти?

– Ні, мені вже не до того. Нумо, постелімось у вітальні. Треба стерегти торбину. Вранці, коли відчинять банк, віднесемо її туди… Боже мій, боже мій! Яку ми зробили помилку!

Коли постіль у вітальні було постелено, Мері знову заговорила:

– "Сезаме, відкрийся!" Що ж він міг сказати? Як би вгадати ці слова? Та годі, треба лягати.

– І спати?

– Ні, думати.

– Гаразд, будемо думати.

На цей час і подружжя Коксів теж устигло і посваритися, і помиритися, і тепер вони теж лягали спати, вірніше, не спати, а думати, думати, перевертатися з боку на бік і сушити собі голову, що ж міг сказати Гудсон тому волоцюзі – золоті слова, слова, оцінені тепер в сорок тисяч доларів готівкою!

Міська телеграфна контора працювала тієї ночі довше, ніж звичайно, і то ось із якої причини: випусковий Коксової газети був водночас і місцевим представником "Асошіейтед прес". Точніше сказати, почесним представником, бо його дописи – тридцять слів кожен – якщо й друкувалися, то яких-небудь чотири рази на рік. Але тепер справа була інша. На його телеграму, з повідомленням, що йому пощастило довідатись, надійшла негайна відповідь: "Давайте повністю всіма подробицями тисяча двісті слів".

Неймовірно! Випусковий зробив, як йому було наказано, і став найпопулярнішою особою на всі Сполучені Штати.

Наступного ранку ще перед сніданком ім’я непідкупного Гедліберга було на устах в усієї Америки від Монреаля до Максіканської затоки, від льодовиків Аляски до апельсинових гаїв Флоріди. Мільйони й мільйони людей обмірковували справу про незнайомця з його золотою торбиною, непокоїлися, чи знайдеться та людина, і нетерпляче чекали подробиць.

II

Вранці Гедліберг прокинувся уславленим на весь світ, здивованим, щасливим і гордовитим. Гордовитим понад усяку міру. Дев’ятнадцятеро його наймаєтніших громадян разом з дружинами потискували одне одному руки, сяяли усмішками, обмінювалися привітаннями й казали, що після такої події у мові з’явиться нове слово "гедліберг", як синонім слова "непідкупний", і що це слово залишиться в словниках навіки. Громадяни щаблем нижчі та їхні дружини поводились майже так само. Кожне бігло в банк помилуватися на торбину із золотом; опівдні з Брікстона та інших сусідніх міст посунули тлуми заздрісників; надвечір і наступного дня з усіх кінців країни почали прибувати репортери, що хотіли переконатись на власні очі в існуванні торбини, вивідати її історію, описати все заново й зробити нашвидку зарисовки: самої торбини, будинку Річардсів, будинку банку, пресвітеріанської церкви, баптистської церкви, міського майдану та зали міської управи де мала відбутися процедура передачі грошей законному власникові; з’явилися шаржовані портрети подружжя Річардсів, банкіра Пінкертона, Кокса, випускового, преподобного містера Берджеса, поштмейстера і навіть Джека Голідея – добродушного гультяя й нероби, що жив з рибальства та полювання,– приятеля всіх хлопчаків та безпритульних псів у місті. Бридкий маленький Пінкертон з єлейною усмішкою показував торбину всім охочим і радісно потирав свої пухкі ручки, натякаючи і про давнє чесне ім’я Гедліберга, і про те, як він справдив його, і про те, що цей приклад, безперечно, підхопить уся Америка, і він стане новим етапом у справі морального відродження країни... І так далі, і так далі.

Наприкінці тижня піднесення трохи вляглося. На зміну бурхливим гордощам і радощам прийшла твереза, тиха, мовчазна втіха, що не потребує балаканини,– вірніше, почуття глибокого задоволення. Обличчя всіх гедлібержців світилися мирним, безхмарим щастям.

А потім настала поступова зміна,– настільки поступова, що спершу її майже ніхто не помітив, може, навіть зовсім ніхто, окрім Джека Голідея, що завжди все помічав і завжди з усього глузував. Він ніби жартома став закидати, що в декого вигляд уже далеко не такий щасливий, як день-два тому; далі він заявив, що обличчя у них явно смутнішають і тоді, що вигляд у них стає просто кислий; нарешті, він заявив, що загальна задума, неуважність та кепський настрій досягли таких розмірів, що тепер йому за іграшки залізти до кишені найзажерливішого скнари в місті, не порушивши цим його глибокої задуми.

Голова кожної з дев’ятнадцяти наймаєтніших родин, приблизно водночас лягаючи спати, промовляв – звичайно, разом із зітханням – такі слова:

– І що ж усе-таки сказав Гудсон?

А його дружина, здригаючись, відповідала:

– Облиш! Що за жахливі думки лізуть тобі в голову! Жени їх геть, бога ради!

Однак другого вечора чоловіки знову ставили те саме запитання, і знову чули на нього ту ж саму відповідь. Тільки вже менш сувору.

На третій вечір, охоплені тугою, вони цілком машинально знову ж таки повторювали те саме. Цього – разу і наступного – їхні дружини пом’ялися, ніби хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали.

А на п’ятий вечір вони здобулися на слово і з мукою в голосі відповіли:

– О, коли б вже вгадати!

Щоденні Голідеєві жарти ставали чимраз дошкульніші і образливіші. Він снував скрізь, висміюючи Гедліберг – усіх його громадян взагалі і кожного зокрема. Але, крім Голідея, в місті ніхто не сміявся, тільки його сміх лунав серед похмурого мовчання. Хоч би тінь усмішки промайнула в когось на обличчі! Голідей не розлучався з сигарним ящиком на тринозі і, вдаючи з себе фотографа, зупиняв кожного зустрічного, наводив на нього апарат і вигукував: "Увага! Зробіть приємне обличчя!" Але навіть такий веселий дотеп не міг вичавити на похмурих фізіономіях хоча б вимушеної усмішки.

Так збігло три тижні,– до кінця терміну лишався тільки тиждень. Був суботній вечір, саме після вечері. Замість звичайних для передсвяткових вечорів жвавості, веселощів, метушні й біганини на вулицях було тихо й безлюдно. Річардс і його стара сиділи в малесенькій вітальні, обоє нещасні й смутні. Тепер так і минали їхні вечори. Колишнє дозвілля – читання вголос, плетіння, мирні розмови, відвідини сусідів – усе це пішло в небуття хто зна й коли... тобто два чи три тижні тому. Ніхто в місті не розмовляв у родинному колі, ніхто не читав уголос, ніхто не ходив у гості – всі сиділи дома, зітхали, думали й мовчали. І намагалися відгадати, що ж сказав Гудсон.

Листоноша приніс лист. Річардс відсутньо поглянув на підпис на конверті і поштовий штемпель – те й те було йому незнайоме,– кинув листа на стіл і знову поринув у свої болісні й невеселі думки: "А може, так,– а, може, отак?", снуючи їх далі від того місця, де був зупинився. За дві чи три години його дружина стомлено підвелася з місця й попрямувала до спальні, не сказавши чоловікові "На добраніч",– тепер так повелося. Кинувши байдужий погляд на лист, вона розпечатала його й перебігла перші рядки. Річардс сидів у кріслі, уткнувшись підборіддям у коліна. І раптом він почув глухий стук. То впала його дружина. Він кинувся до неї, але вона скрикнула:

– Облиш мене! Боже, яке щастя! Читай листа! Читай!

Річардс так і зробив. Він жадібно пожирав написане, в голові йому поморочилося. Лист прийшов із далекої країни, і в ньому мовилося таке:

"Вн мене не знаєте, але це нічого не важить. Мені треба дещо повідомити вам. Я щойно повернувся додому з Мексіки й почув про подію, що трапилася у вашому місті. Ви, звісно, не знаєте, хто сказав ті слова, а я знаю, і, крім мене, не знає ніхто. Сказав їх Гудсон. Ми з ним познайомилися багато років тому. Тієї ночі я був проїздом у вашому місті й зупинився в нього, чекаючи нічного поїзда. Мені довелося почути слова, з якими він звернувся до незнайомця, що перестрів нас на темній вулиці,– то було в Гейд-Елі. Дорогою додому та сидячи в нього й курячи сигари, ми довго обмірковували цю зустріч. За розмовою Гудсон згадував про багатьох ваших земляків – здебільшого в дуже несхвальних виразах. Тільки про двох-трьох він висловився більш-менш доброзичливо – між іншим, і про вас. Підкреслюю: "Більш-менш доброзичливо", але й тільки. Пам’ятаю, як він сказав, що ніхто з громадян Гедліберга не вартий його прихильності – абсолютно ніхто, але нібито ви – мені здається, мова йшла саме про вас, я майже певен у тому,– ви зробили йому якось дуже велику послугу, можливо, навіть не усвідомлюючи всієї її ваги. Гудсон сказав, що якби у нього були великі статки, він залишив би їх вам у спадщину по своїй смерті, а решті громадян – прокляття, всім разом і кожному зокрема. Отже, коли це справді зробили ви,– то ви і є його законний спадкоємець і маєте всі підстави претендувати на торбину з золотом. Покладаючись на вашу честь та сумління – чесноти, здавна властиві всім громадянам міста Гедліберга,– я хочу переказати вам ці слова, бувши переконаний, що коли Гудсон мав на увазі не вас, то ви відшукаєте потрібну людину і докладете всіх зусиль, щоб за вищезгадану послугу небіжчик Гудсон віддячив повністю.