Мацюсеві пригоди - Сторінка 26

Це означає, що міністр дорослих та міністр дітей цілком рівні перед королем, і до Фелека також всі звертатимуться: "Пане міністр".

Коли все обговорили, Мацюсь підписав запрошення до іноземних королів: до білих — на білому папері, до жовтих — на жовтому, а до чорних — на чорному. До білих королів запрошення було написано чорним чорнилом, до жовтих — червоним, а до чорних королів — золотим. Запрошення до чорних королів повинен був відвезти Бум-Друм; запрошення до жовтих королів мав переслати їхній друг — білий король. Але було наперед домовлено, що той білий король затримає ці запрошення в себе. Тоді жовті королі образяться на Мацюся й не будуть з ним дружити.

Церемоніймейстер приніс ящик з королівською печаткою. Запрошення по черзі вкладали в конверти, і помічник державного секретаря запечатував їх червоним та зеленим сургучем. Мацюсь дивився уважно. Раніш його смішила вся ця церемонія запечатування листів, він вважав її непотрібною й сердився, що вона триває так довго. Але тепер Мацюсь зрозумів, як це важливо.

Уже було запечатано всі листи, крім останніх трьох. Міністрам надокучила ця церемонія, вони закурили сигари й тихо розмовляли між собою, хоч етикет забороняв розмовляти під час запечатування листів королівською печаткою. Вони не знали, що мав статися. Знали про все лише Мацюсь, старший міністр та міністр юстиції. Згодом міністр закордонних справ дуже ображався, що йому нічого не сказали.

Помічник державного секретаря зблід, але руки в нього анітрішечки не тремтіли. І коли він збирався вкласти в конверт запрошення до білих королів, то раптом закашлявся. Вдавши, що не може знайти носовичка, почав нишпорити в кишенях і так спритно вийняв разом з носовичком фальшиві листи, а справжні сховав, що помітити це могли лише ті, хто про все знав.

— Ваша величність, прошу пробачення,— сказав він, ніби зніяковілий,— але в моєму кабінеті вибито шибку, і я застудився.

— О, не турбуйтесь,— завважив Мацюсь,— в тому моя вина, бо шибку вибив я, коли ми гралися в сніжки.

Помічник був задоволений, що йому так майстерно вдалося підмінити листи. Але тут раптом міністр юстиції проголосив:

— Панове міністри, прошу уваги. Відкладіть ваші сигари.

Всі одразу ж здогадалися, що сталося щось важливе. А міністр юстиції надів на ніс окуляри й звернувся до помічника державного секретаря.

— Іменем закону ви заарештовані як шпигун і зрадник. Згідно з параграфом 174 вас буде повішено.

У того очі рогом полізли, він змахнув з лоба піт, але все ще вдавав з себе спокійного.

— Пане міністр, я нічого не знаю, нічого не розумію. Я хворий, у мене кашель. У моєму кабінеті вибито шибку. Мені треба піти додому й лягти в ліжко.

— Ні, братику, ти від мене не втечеш. Тебе вилікують у тюрмі.

Входять п'ятеро тюремних сторожів і накладають помічникові державного секретаря кайдани на руки й на ноги.

— Що сталося? — запитують здивовані міністри.

— Зараз побачите. Ваша королівська величність, звольте зламати печатки на цих листах.

Мацюсь розпечатав конверти й показав фальшиві папери. Там було написано: "Тепер, коли всі дикі королі — мої друзі, ви зовсім мені не потрібні. Я вже раз вас переміг, переможу й вдруге. І тоді ви будете мене слухати. Оголошую вам війну".

А п'ятий тюремний сторож вийняв з кишені помічника державного секретаря разом із носовичком зібгані запрошення до білих королів.

Заарештованому звеліли підписати протокол, що все це правда. Викликали телефоном державного секретаря. Той прибув відразу ж, переляканий на смерть.

— Ах мерзотник! — кричав він.— Я хотів прийти сам, а він так мене просив, так просив, сказав, що хоче мене замінити; купив мені квиток до цирку, мовляв, у цирку хороша вистава, а я, дурень, йому повірив.

Одразу ж приїхало на суд п'ятеро генералів.

— Нехай обвинувачений скаже правду, і це може полегшити його долю. Коли ж він почне викручуватися, буде погано.

— Я говоритиму правду.

— Скільки ви вже займаєтеся шпигунством?

— Три місяці.

— Чому стали шпигуном?

— Тому що програвся в карти і не міг заплатити. А картярські борги, як відомо, треба сплатити протягом двадцяти чотирьох годин... От я й узяв гроші з державної скарбниці.

— Ви вкрали.

— Я гадав, що зможу їх повернути, сподівався, що відіграюсь.

— Ну й що далі?

— Я знову грав у карти, щоб відігратися, й програв іще більше.

— Коли це було?

— Півроку тому.

— А що сталося потім?

— Потім я весь час боявся, що буде ревізія й мене посадять у в'язницю. І ось я поїхав до іноземного короля й став його шпигуном.

— Скільки він вам платив?

— Як коли: за важливі повідомлення я одержував багато, за незначні — мало. Але за підміну листів мені обіцяли дуже багато грошей.

— Панове генерали-судді,— сказав міністр юстиції.— Цей чоловік відповідає за три злочини: його перший злочин — викрадення державних грошей. Другий — те, що він шпигун. А третій — те, що він хотів, аби почалася війна, в якій знову загинуло б стільки невинних. Я вимагаю для нього смертної кари згідно з параграфом 174. Обвинувачений не є військовим, отже, нема потреби його розстрілювати, а досить повісити. Що ж до державного секретаря, то він також відповідав за свого помічника. Я сам люблю ходити в цирк, але на таку важливу нараду він повинен був прийти сам, а не надсилати шпигуна. Це велике недбальство, і за це йому варто дати півроку в'язниці.

Судді вийшли на нараду, а Мацюсь підійшов до старшого міністра й пошепки спитав:

— Чому наш шпигун казав, що це мав зробити секретар, а не його помічник?

— Ах, повідомлення шпигунів не можуть бути цілком вірогідні. Шпигун не може надто багато розпитувати, бо це привернуло б увагу. Він повинен бути дуже обережним.

— А як розумно він порадив, щоб не поспішати з арештом, а почекати, поки почнеться засідання,— здивувався Мацюсь.— Мені весь час кортіло його заарештувати.

— О ні, так робити не можна. Найкраще вдати, що нічого не знаєш, і застукати зрадника на місці злочину. Тоді він уже ніяк не зможе викрутитись.

Церемоніймейстер тричі постукав срібною палицею об стіл, і генерали увійшли в зал.

— Вирок такий: державного секретаря засудити до місяця ув'язнення, а його помічника повісити.

Засуджений почав так голосно плакати та благати про помилування, що Мацюсеві стало жаль його. Мацюсь згадав, як його самого судив військовий суд і він лишився живий тільки тому, що судді не дійшли згоди, чи його розстріляти, чи повісити.

— Ваша королівська величність мав право помилування. Смертну кару можна замінити довічним ув'язненням.

Мацюсь написав на вирокові: "Замінюю довічним ув'язненням".

І вгадайте, о котрій годині Мацюсь пішов спати?

О третій годині ночі.

Розділ тридцять п'ятий

Мацюсь не встиг іще поснідати, коли прийшов журналіст.

— Я перший хотів принести вашій королівській величності сьогоднішню газету. Думаю, що ви, ваша величність, будете з неї задоволені.

— А що там нового?

— Будь ласка, прочитайте.

На першій сторінці був такий малюнок: Мацюсь сидить на троні, а тисячі дітей з букетами в руках стоять перед троном на колінах. Під малюнком вміщено вірш, в якому вихваляли Мацюся, називали його найвидатнішим королем від створення світу і найвидатнішим реформатором. Поет називав його сином сонця та братом богів.

Мацюсеві не сподобалися ані вірш, ані малюнок, але він нічого не сказав, бо бачив, що журналіст дуже пишається цією газетою.

На другій сторінці газети впадала в око фотографія Фелека й стаття: "Перший у світі міністр-дитина". Автор статті теж хвалив Фелека, мовляв, він такий розумний та діловий, що так само, як Мацюсь переміг дорослих королів, Фелек переможе дорослих міністрів. "Дорослі не вміють керувати,— було написано в статті.— Бо вони не вміють бігати, і їм навіть цього не хочеться. Тому що вони старі, і в них болять кості". І так до кінця сторінки.

І це Мацюсеві не дуже сподобалося. Бо й справді, навіщо хвалитися, коли ще невідомо, як буде. І на дорослих теж негарно так нападати. Відтоді, як Мацюсь став керувати по-справжньому, він жив з міністрами в злагоді, охоче прислухався до їхніх порад і багато чого від них навчився.

А далі в газеті була найцікавіша новина: "Пожежа в королівських лісах".

— Найбільший ліс іноземного короля горить,— сказав журналіст.

Мацюсь кивнув головою, мовляв, бачить, і дуже уважно прочитав, про що писалося. Виявляється, робітники, які рубали ліс, кинули цигарку, й спалахнула страшенна пожежа.

— Трохи дивно,— мовив журналіст,— я розумію, що влітку сухий ліс може зайнятися, але зараз, коли тільки недавно розтанув сніг? І, кажуть, був якийсь гуркіт. Адже, коли горить ліс, ніякого гуркоту не буває.

Мацюсь кінчив снідати й нічого не відказав.

— Що думає про це ваша величність? — спитав журналіст.— Чи не підозріла це пожежа?

Журналіст сказав це якимсь тихим і дуже приємним голосом, і Мацюсь, сам не знаючи чому, подумав: "Треба бути обережним".

А журналіст закурив цигарку й почав уже про інше.

— Вчора, кажуть, суд присудив державного секретаря до місячного ув'язнення? Я не вмістив цього повідомлення в нашій газеті, бо дітей мало цікавить, що діється з дорослими. Коли б у їхньому міністерстві були якісь непорядки, тоді інша справа. Ваша величність, ви навіть не уявляєте собі, яким щасливим був вибір Фелека на посаду міністра. Військо радіє, що син взводного став міністром. Газетярі знають Фелека, бо Фелек ще до війни продавав іноді газети. Ну, й всі діти радіють... А за що ж бідолаха державний секретар потрапив у холодну?

— За безладдя в канцелярії,— відповів Мацюсь ухильно, бо,— дивна річ,— йому раптом спало на думку, що журналіст — шпигун.

Коли газетяр пішов, Мацюсь ще довго думав про нього: "Е, все це мені лише здається. Я просто сонний і за останні дні стільки наслухався про шпигунів, що ладен підозрювати кожного".

І Мацюсь забув про свої підозри, бо перед приїздом королів у нього було надто багато роботи.

Наради з церемоніймейстром тривали без кінця. Поспіхом ремонтувався літній палац у парку для чорних королів. Окремо споруджували невеликий палац на випадок приїзду когось із жовтих королів. Білі королі мали жити в Мацюсевому палаці. Надходили клітки з дикими звірами. Квапилися, щоб зоологічний сад був готовий вчасно. Крім того, закінчували спорудження будинків для дітей, будівництво двох величезних палаців для парламентів.

По всій країні почалися вибори депутатів.