Мацюсеві пригоди - Сторінка 51

Повні полумиски смачних страв, повні кошики всіляких фруктів.

Садять королі Мацюся на чільному місці. Наповнили чарки:

— За здоров'я Мацюся!

Оркестр грає державний гімн. Усі п'ють, їдять, і Мацюсь разом з ними. Тільки вип'є, зараз йому доливають.

Хай живе Мацюсь Перший!

— Хай живе Мацюсь Великий!

Цілуються з Мацюсем королі, просять називати всіх їх на ім'я.

Паморочиться Мацюсеві в голові, але почуває він себе страшенно весело. Співає й танцює з усіма.

— Сам скажи, найдорожчий Мацюсю, чи не приємніше дружити з білими королями? Як відпочинеш на безлюдному острові, повернешся до нас. Житимеш, як усі королі, весело, безтурботно. У давнину потрібні були війни, бо королі жили в замках, оточених мурами, і їм нудно було. А тепер у нас повно-повнісінько розваг. Вип'ємо за вічну дружбу.

Випили.

— Вип'ємо за реформи.

Випили.

— Вип'ємо за права для дітей.

Знову випили.

Але не було між ними лорда Пукса й молодого та сумного королів, які лишилися в залі засідань і писали протокол. І страшенно сварилися сумний король з молодим. Той хоче так, а цей хоче інакше.

— Не хочу так! — волає молодий король.— Хай буде, як вирішив Мацюсь.

Бачать, що не дійдуть згоди, і кожний написав свій власний протокол.

— Хай Мацюсь сам вибере, який захоче, і підпише.

Гаразд. Сіли в човна, пливуть до торговельного корабля; а там усі п'яні. І Мацюсь теж. Ні з ким не можна ні про що домовитись.

Схопили їх королі, обіймають, цілують, дякують, що написали протокол. То співають, то починають плакати, скаржитися, що їх мало не винищили дикуни, що сумний король гордує ними й не хоче випити.

Вихопили протокол у молодого короля — підписали, так він їм сподобався. Потім підписали протокол' сумного короля; і так годиться.

— Чи варто сваритися через дурниці? Навіть краще, коли королі щось поплутають. Адже потім міністри матимуть заняття, щоб усьому дати лад.

Віват, хай живе протокол! Віват лорд Пукс, що довів засідання до кінця! Віват молодий король! Віват сумний король! Любімося! Хай живе Мацюсь Реформатор!

Розділ п'ятнадцятий

Тепер моя розповідь буде зовсім іншою. В тієї хвилини, що Мацюсь висадився на безлюдному острові, одразу все змінилося. Коли досі щось було так, то тепер зовсім інакше. Начебто Мацюсь тепер зовсім інший, нечебто все це йому сниться чи снилося досі, а тепер він тільки-но прокинувся. Дивується Мацюсь. Дивується, що так одразу все змінилося.

Не цікавлять його ані королі, ані трон, ані дикуни, ані діти, ніхто його не цікавить. Хай собі роблять що хочуть. Той колишній Мацюсь, який вів війни, вигравав і програвав битви, був ув'язнений і втік з в'язниці, переховувався й знову тікав — це мовби хтось інший, про кого Мацюсь чув, чи, може, й знав його, аде дуже давно.

Сидить Мацюсь над морем, кидає у воду камінці. Такий гарний колір у води. Так тихо й гарно навколо. І так йому добре. Нікого Мацюсь не боїться, ні перед ким не криється, ні з ким не розмовляє і не думає, що буде завтра.

"А може, справді все мені тільки снилося". Ні, все було, але дуже давно. Ні, не так. Було недавно. Тільки що з того? Нічого. Мацюсь зовсім інший, ніж був. І дивно, що так довго лишався таким і не знав, що може бути іншим. А який же Мацюсь насправді; чи гордий король-реформатор, чи тихий і задумливий добровільний вигнанець безлюдного острова — Мацюсь-філософ?

Мацюсь став філософом, тобто людиною, яка про все думає, але нічого не робить. Філософ не ледар, мислення — теж праця, навіть важка праця. Звичайна людина бачить жабу, але це її не обходить. А філософ думає: "Для чого створені жаби? Адже вони неприємні".

Звичайна людина, якщо її хтось зачепить, починає сердитись, б'ється або лається; а філософ думає: "Чому ця людина так любить інших дратувати?"

Звичайна людина, коли побачить, що в когось є якась дорога річ, то або заздрить, або намагається й собі таку придбати, а філософ думає: "Чи може бути так, щоб у кожного було все, що він хоче?"

Так, власне, було й з Мацюсем.

Сидить він над морем, кидає камінці у воду, наче нічого не робить, а голова в нього працює:

"Що відбувається в голові, коли людина думає? Для чого людина спить? Як це так засинаєш, що не можеш побачити, коли заснув? І що це таке, коли людині щось сниться? Як людина помирає? Навіщо людина росте й старіє?"

"І дерево живе. Дерево теж росте, старіє, хворіє. Бідолашне дерево не може сказати, що йому болить".

"А чи море теж живе? Хіба ні? Але в морі є риба. І знову дивно: людина не може дихати й помирає у воді, а риба задихається й помирає в повітрі".

"Коли люди не мали аеропланів, тоді лише птахи могли літати. Це дивно: мушка могла літати, а людина — ні. І виходить, що муха мудріша від людини. Та й тепер муха лазить по стелі, по стіні, по шибці, а людина зразу впала б і розбилась би".

"Чи канарка співає словами, чи ні? Чи канарки знають, що співають інші поміж них?"

Багато різних питань народжується в Мацюсевій голові, але він намагається сам відповідати на них. І виходить так, що Мацюсь водночас є начебто учнем і вчителем. І так навіть краще. Колись у минулому Мацюсь запитував в іноземного вчителя або в капітана, і вони нібито пояснювали йому все, але ніколи не могли зробити це так добре, як тепер він тлумачить сам собі.

Взагалі Мацюсь наче не сам тут живе. Якби був сам, то дуже нудився б. А він зовсім не нудиться. Розмовляє сам із собою так, наче в розмові бере участь багато людей. Бо що означає мислити?

"Певно, в голові кожної людини є чимало маленьких чоловічків і кожний з них щось інше знає і щось інше каже. Часом вони навіть сперечаються, одне одного поправляють або дають одне одному поради. Наприклад, Мацюсь нараз пригадує, про що давно забув. То, мабуть, чоловічок у його голові спав, а тепер прокинувся й розмовляє. Дивно все це, адже чоловічки ці маленькі. Проте мурашки теж маленькі, а живуть, ще й, виявляється, дуже розумні".

"А може, то не чоловічки, а такі собі машинки, пружинки чи що інше? Ні, це було б гірше; машинки з мертвого заліза, люди їх виготовляють на фабриках. А це живі чоловічки".

"Так, приміром, у крові існують якісь маленькі істотки, що їх можна бачити через збільшувальне скло. І в воді є хробачки, яких неозброєним оком не видно. То, може, люди ще не виготовили таких скелець, через які можна побачити цих найменших чоловічків".

"Може, вони існують і в серці? Люди думають, що то кров у серці стукає, а то чоловічки літають. Може, вони навіть мають крильця? І як у серці вбирається більше сумних чоловічків, то стає сумно, якщо більше веселих — весело?"

"Тоді можна зрозуміти, чому один раз людина робить щось мудре, а іншого разу дурниці".

Думає Мацюсь то так, то інакше, але намагається, щоб усе узгоджувалося.

Точно нічого не знає, тобто наче справжній філософ, який теж багато думає, а нічого до ладу не знає.

Сидить Мацюсь над морем, кидає у воду камінці й думає. А потім підводиться, йде до лісу. Там є мурашник. Мацюсь сідає на пеньок, дивиться на мурашок. На мурашник так само приємно дивитися, як і на море. Кине Мацюсь листочок або кусок кори й дивиться, як мурашки, такі малесенькі, тягнуть це собі додому. Візьме обережно мурашку, покладе собі на руку, дивиться, як вона крутиться, хоче втекти, а Мацюсь раз у раз підставляє їй палець. Мурашка гадає, що то висока гора, гадає, що вже подолала десять верст, а це всього лише Мацюсева рука.

Посидить Мацюсь над мурашником, а потім виносить на повітря клітку з канаркою. Повісить клітку на гілляку, відчинить дверцята й дивиться та слухає. Але канарки безлюдного острова — вільні лісові пташки — не розуміють канарку з клітки. І не люблять її. Коли Мацюсь випустив канарку з неволі, лісові почали бити, ще й дзьобати її. І хто знає, може, задзьобали б Мацюсеву канарку до смерті, якби він не оборонив її. Мацюсь не бачить різниці між ними. І це пташка, і то пташки. Його канарка жовта, й ті жовті. І однаково співають. А, мабуть же, є таки різниця, коли птахи пізнають одне одного і не люблять. Мацюсева канарка боїться вільних пташок. Пострибає з сідала на сідало — заспіває. Лісові послухають і щось відповідають. Канарка зупиниться у відчинених дверцятах, покрутить голівкою, заспіває так, наче радиться, що робити. Вже нахиляється вперед, щоб вилетіти. Та ні — повертається. Або вилетить на клітку, посидить трохи, проте видно, що їй якось дивно, незвично. Така вона неспокійна, що годі й казати. Стріпує крильцями, голівкою кумедно крутить. А лісові про щось з нею говорять. Не знає Мацюсь, чи то сваряться, чи тільки запитують, хто вона така. Однак Мацюсь починає трохи догадуватись. Мабуть, заздрять, що в неї золота клітка, але й глузують, що Мацюсева канарка літати забула.

"Звикне,— думає Мацюсь.— Напевно, моя канарка може багато чого навчити їх".

А лісові знають чимало такого, чого не знає Мацюсева канарка.

Дивний світ, але дуже цікавий.

Начебто нічого Мацюсь не робить, а почуває себе дуже заклопотаним і не має часу. Коли надходить вечір, не хочеться Мацюсеві лягати в ліжко.

Сяде він перед будиночком і дивиться на зірки. Мовби вперше бачить їх. Схоже на те, що зірки такі ж великі, як і наша земна куля. Чи там теж є люди, бджоли, мушки, мурашки? А людина така невимовно маленька в порівнянні з великим морем і такою кількістю зірок.

Пробував Мацюсь і лічити зірки, але це йому не вдалося.

Розділ шістнадцятий

Мацюсів острів складається з двох частин. Західна частина гориста, але не дуже. Три пагорки, галявинка біля самісінького моря, а з лівого боку висока гора, трохи навіть скеляста. Біля тієї гори затока, а острів там вузький і заріс лісом. Тут впадає до моря річка із східної частини острова, значно ширшої, зарослої дуже густим лісом. Там ховаються давні жителі острова, що вціліли від хвороб. На галявинці — приміщення покинутої школи, в якому живуть Мацюсь і полковник Дормеско. Варта мешкає в колишньому будиночку купця. Варта потрібна для охорони та послуг королеві Мацюсю, а Дормеска з огляду на давні заслуги все-таки помилували, бо справа втечі коронованого в'язня закінчилася вдало.

Недалеко від острова, на скелі, стримить маяк, який тимчасово не світиться, бо зіпсований.

Раз на тиждень на острів прибуває кораблем пошта — газети й листи та все інше. Листів небагато, газет Мацюсь не читає,— почасти тому, що не хоче, почасти, що не має часу.