Магічний ніж ("Темні початки") - Сторінка 46

Сестро, ми спробували вилікуватийого рану, але зазнали невдачі. Ми накладали заклинання утримування, але воно не спрацювало. Може, трави у цьому світі мають меншу силу, ніж у нашому? У цих місцях надто спекотно, щоб тут міг рости мох-кров'янка.

— Хлопець якийсь дивний, — промовила Рута Скаді. — Він чимось схожий на лорда Ізраеля. Ти зазирала йому в очі?

— По правді кажучи, — відповіла Серафіна Пеккала, — я не насмілилася це зробити.

Дві королеви присіли на землю біля струмка та замовкли. Минав час; одні зірки зникали за обрієм, інші сходили. З того місця, де спали діти й відьми, долетів зойк — це щось наснилося Лірі. Відьми чули гуркотіння шторму та бачили спалахи блискавок над морем і горами, але все це було ще далеко від них.

Нарешті Рута Скаді спитала:

— А ця дівчинка, Ліра, — яку роль вона має зіграти и цій виставі? Чи річ лише у тому, що вона має відвести хлопця до його батька? Чи ж цим її завдання не обмежується?

— Наразі вона має зробити саме це — але лише наразі. В неї велике призначення. Пам'ятаєш відьмаці. ке пророцтво, за яким долю світу має змінити дитина. Ми знаємо ім'я, що відкриє її єство пані Кольтер, і знаємо, що цій жінці воно невідоме. Відьма, котру вона катувала на кораблі біля Свольбарда, майже видала його, але до неї вчасно прийшла Ямбе-Акка. Проте мені спало на думку, що Ліра може бути тим, про що казало те старе чудовисько — Езагетром. Може, найважливіша зброя у війні проти Господа — це не відьми, не ангели, а он та спляча дитина. Інакше навіщо пані Кольтер так хотіла її відшукати?

— Пані Кольтер була коханкою лорда Ізраеля, — сказала Рута Скаді, — а Ліра — їхня дитина. О Серафіно, якби я народила його дитину, якою відьмою вона була б! Королевою всіх королев!

— Тихше, сестро, — перервала її Серафіна. — Ти чуєш цей звук? І якесь світло…

Вони підвелися, стривожені тим, що хтось або щось могло прослизнути повз варту, і побачили, що над їхнім табором виблискує якесь слабке світло, навіть трохи не схоже на відблиски багаття.

Дві королеви, поклавши стріли на тятиву, кинулися туди, але за декілька кроків різко зупинилися.

Усі відьми, а також Віл і Ліра, мирно спали на траві, проте дітей оточували десятка з півтора ангелів — істоті і просто уважно дивилися на них.

Раптом Серафіна Пеккала зрозуміла поняття, для якого у відьом навіть не було назви: уявлення про паломництво. Вона зрозуміла, чому паломники могли чекати тисяч і років і долати величезні відстані, лише щоб бути присутніми при чомусь важливому, і чому після цього вони дивишся на світ зовсім іншими очима. Саме пілігримами здалися їй ці чудові істоти в розрідженому світлі, що стояли довкола замурзаної дівчинки в картатій спідниці та хлопця з пораненою рукою і насупленим навіть уві сні обличчям.

Біля Ліриної шиї щось ворухнулося — Пантелеймон, білосніжний горностай, сонно розплющив свої чорні очі та, анітрохи не стривожений, озирнувся. Пізніше Ліра пам'ятатиме цю картину як свій сон. Здається, Пантелеймон сприйняв увагу як щось належне Лірі — за хвилину він знову згорнувся клубком і заплющив очі.

Нарешті одна з істот розправила крила. Інші зробили те саме, і, хоча вони стояли впритул одна до одної, їхні крила без будь-якого опору поєдналися — так, як зливаються докупи промені. Навкруги дітей, що спали на траві, виникло коло світла.

Потім сторожі один за одним вогняними метеорами злетіли в повітря, при цьому вони збільшувалися в розмірі доти, доки не стали просто величезними. За мить вони були вже далеко — ніби зграйка падаючих зірок промчала на північ.

Серафіна та Рута Скаді схопили свої соснові гілки та злетіли услід за ангелами, але ті вже відлетіли надто далеко, щоб їх можна було наздогнати.

— Це таких істот ти бачила того разу, Руто? — спитала Серафіна, коли вони повільно знижувалися, спостерігаючи, як яскраві вогники летять до горизонту.

— Ці здалися мені більшими, але це, без сумніву, були вони. У них немає плоті, бачила? Вони складаються зі світла. Їхні чуття мають суттєво відрізнятися від наших… Серафіно Пеккала, наразі я залишаю вас — я маю скликати всіх відьом півночі. Коли ми зустрінемося знову, вже точитиметься війна. Хай щастить тобі, люба…

Вони прямо в повітрі обійнялися, потім Рута Скаді повернулася та помчала на південь.

Серафіна провела її поглядом, а тоді вирішила подивитися, як останні сяючі ангели зникають за обрієм. Вона відчувала до великих сторожів лише співчуття. Як їм, мабуть, не вистачає всього того, що є в істот із плоті та крові, — відчуття землі під ногами, вітру у волоссі, зоряного світла на оголеній шкірі… Серафіна схопила сосновугілочку, на якій вона летіла, та з жадібним задоволенням вдихнула гострий запах смоли. Потім вона тихо спустилася вниз, до людей, що спали на траві, та приєдналася до них.

14

Ущелина Аламо

Лі Скоресбі подивився вниз і побачив, що ліворуч розкинувся спокійний океан, а праворуч простягнувся зелений берег. Аеронавт прикрив очі та пошукав ознак людського життя. Відтоді, як вони вилетіли з гирла Снісею, минула вже повна доба.

— Це і є новий світ? — спитав він.

— Новий для тих, хто народився в іншому, — відповів Станіслав Груман. — Узагалі-то він такий самий старий, як ваш і мій. Ізраель своїми діями зворушив усе на світі,пане Скоресбі, зворушив сильніше, ніж будь-хто чи будь-що в минулому. Ті двері та вікна, що їх я згадував, наразі відчиняються у найнесподіваніших місцях. Плавати та лі гати стало дуже важко, але вітру, що несе нас, все це не стосується.

— Старий цей світ чи новий, але він дуже дивний, — сказав Лі.

— Так, — погодився Станіслав Груман. — Це дивовижний світ, хоча дехто, безперечно, почувається в ньому як удома.

— Схоже, він порожній, — зауважив аеронавт.

— Це не так. За тим мисом ви побачите місто, що колись було заможним і могутнім. У ньому й досі мешкають нащадки тих купців й аристократів, котрі збудували його, хоча три століття тому тут настали лихі часи…

За декілька хвилин Лі побачив спочатку маяк, потім Криву кам'яного хвилеріза, а потім — вежі, куполи та червоно-коричневі дахи чудового міста біля гавані.

У пишному саду на мисі стояла розкішна будівля на кшталт оперного театру, широкі бульвари рясніли елегантними готелями, а вулички втопали у квітучій зелені, що нависала над балконами будинків.

Груман мав рацію — люди тут були. Але коли воші наблизилися, Лі з подивом побачив, що всі вони були дітьми: жоден дорослий так і не з'явився в його полі зору. Діти гралися на пляжі, бігали по кафе, їли, пили, виносили повні торби товарів із будинків і магазинів. Декілька хлопців билися, їх підштрикувала рудоволосі дівчинка, а хлопчик меншого віку кидав каміння у вікна сусіднього будинку. Здавалося, це був дитячий майданчик розміром з місто, але вихователів чи вчителів не було видно. "Дитячий світ", — промайнуло в голові Лі Скоресбі.

Але в місті були не лише діти. Коли Лі вперше побачив цих створінь, він протер очі, але вони, без сумніву, існували, ці стовбури туману або чогось ще більш розрідженого, ніж туман — просто згустки повітря. Хай там чим вони були, в місті їх було повнісінько: вони дрейфу вали над бульварами, проникали до будинків, скупчувалися на площах і перехрестях. Діти, здавалося, зовсім не помічали їх.

Але створіння бачили дітей. Поки куля летіла над містом, Лі поступово усвідомив закономірність у їхній поведінці: безперечно, деякі діти — а саме ті, що пере бувалина межі між дитинством і юністю — цих при мар цікавили, і вони пересувалися за ними назирці. Один високий худорлявий хлопець із копицею чорного волосся, вже майже юнак, був оточений створіння ми так щільно, що обриси його постаті, здавалося, мерехтіли в повітрі. Створіння нагадували Лі мух, що злетілися на м'ясо, але хлопець їх не бачив — хоча час від часу він протирав очі чи трусив головою, наче хотів прояснити зір.

— Хто ці бісові створіння? — спитав Лі.

— Тутешні люди звуть їх примарами.

— А що саме вони роблять?

— Ви чули про упирів?

— У казках.

— Примари живляться так само, як вампіри годуються кров'ю, але їжа примар — це увага, свідомий інтерес до світу. Незрілість дітей майже не приваблює їх.

— Тоді вони являють собою протилежність тим дияволам із Больвангара.

— Навпаки. Й Облаткове братство, і примари байдужості зачаровані тим, що в людей незнання кардинально відрізняється від досвідченості. Облаткове братство ненавидить Пил і боїться його, а примари живляться ним, але й ті, й інші надзвичайно небайдужі до нього.

— Вони скупчилися навколо того хлопця…

— Він дорослішає. Невдовзі вони накинуться на нього, і його життя перетвориться на байдуже, рослинне страждання. Він приречений.

— Святий Петре! А ми не можемо його врятувати?

— Ні. Примари відразу схоплять нас. Поки ми в повітрі, вони нас не чіпатимуть, і нам залишається тільки спостерігати та летіти далі.

— Але де дорослі? Ви що, хочете сказати, що в цьому світі живуть лише діти?

— Ці діти через примар стали сиротами. У цьому світі чимало груп таких дітей — вони блукають тут, живучи тим, що знаходять, коли дорослі втікають. А, як ви бачите, тут є що знайти: хай там як, але діти не голодують. Схоже, місто заполонили великі зграї примар, і дорослі втекли, щоб залишитися живими. Ви помітили, як мало кораблів і човнів було в гавані? А дітям це лише на руку.

— Але не старшим — як тому бідолашному хлопцеві.

— Пане Скоресбі, цей світ є таким, яким є. І якщо ви бажаєте покласти край жорстокості та несправедливості, то маєте везти мене далі. У мене є тут важливі справи.

— Мені здається… — Лі помовчав, підшукуючи слушні слова, — мені здається, що жорстокість є там, де ви її бачите, і допомагати слід тому, хто, як ви бачите, потребуєвашої допомоги. Чи, може, я помиляюся, докторе Груман? Либонь, я лише темний аеронавт — настільки темний, що коли мені казали, ніби шамани вміють літати, я вірив цьому. Але — ви шаман, і ви не літаєте.

— Знаєте, таки літаю.

— Тобто?

Повітряна куля знижувалася, а місцевість під ними підвищувалася. Просто в них на шляху стояла величезна квадратна башта з каміння, але Лі, здається, цього не помічав.

— Мені треба було полетіти, я викликав вас, і тепер я лечу, — промовив Груман.

Він добре бачив небезпеку, котра їм загрожувала, але, покладаючись на досвід аеронавта, вирішив не втручатися.