Майстер і Маргарита - Сторінка 18

— Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п’ятнадцять?

Спантеличений голова пояснив, що контрамарок йому треба лише дві, йому та Пелагеї Антонівні, дружині.

Коров’єв миттю вихопив блокнот і хвацько виписав Никанорові Івановичу контрамарочку на дві особи в першому ряду. І цю контрамарочку перекладач спритно лівою рукою всучив Никанору Івановичу, а правою поклав у другу руку голови грубий хрусткий пакунок.

Зиркнувши на нього, Никанор Іванович густо зашарівся і почав відштовхувати його від себе.

— Так негоже... — мимрив він.

— Слухати не хочу, — зашепотів у самісіньке вухо Коров’єв, — у нас негоже, а в чужоземців — гоже. Ви його зневажите, Никаноре Івановичу, а це незручно. Ви затруднювали себе...

— Суворо карається, — тихо-претихо шепнув голова і озирнувся.

— А де свідки? — нашіптував у друге вухо Коров’єв. — Я вас питаю, де вони? Що ви?

І тієї хвилини сталося, як стверджував згодом голова, диво: пакунок сам собою вповз до нього в портфель. А потім голова, якийсь розслаблений і навіть розбитий, опинився на сходах. Вихор думок нуртував у його голові. Тут крутилася і ця вілла у Ніцці, й дресирований кіт, і гадка про те, що свідків і справді не було, і що Пелагея Антонівна радітиме контрамарці. То були розхристані думки, але загалом приємні. Та разом з тим якась голочка поколювала у самій глибині душі. Це була голочка занепокоєння. А ще тут же на сходах голову, як грім, ударила думка: "Як же потрапив у кабінет перекладач, якщо на дверях була печатка?! І як же він, Никанор Іванович, цим не зацікавився?" Деякий час голова мов баран бараном дивився на приступки сходів, але потім вирішив плюнути на це і не мучити себе мудрованими запитаннями...

Тільки-но голова облишив квартиру, зі спальні пролунав низький голос:

— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він пройда і шахрай. Як би так поробити, щоб він сюди більше не потикався?

— Мессіре, аби ви тільки наказали!.. — відгукнувся звідкілясь Коров’єв, але не деренчливим, а дуже чистим і дзвінким голосом.

І, як стій, клятий перекладач був уже в передпокої, накрутив там номер і почав чомусь дуже плаксиво говорити у рурку:

— Алло! Вважаю обов’язком дати до відома, що наш голова житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій, Никанор Іванович Босой, спекулює валютою. Саме зараз у його квартирі № 35 у вентиляції, в убиральні, в газеті — чотириста доларів. Говорить мешканець цього будинку з квартири № 11 Тимофій Квасцов. Але благаю тримати в таємниці моє ім’я. Боюся помсти вищеозначеного голови.

І повісив рурку, негідник!

Що далі діялося в квартирі № 50 — невідомо, але відомо, що діялось у Никанора Івановича. Зачинившись у себе в убиральні на гачок, він витяг з портфеля пакунок, накинутий перекладачем, і пересвідчився, що в ньому чотириста рублів. Цей пакунок Никанор Іванович загорнув у шматок газети і запхав у вентиляційний канал.

Через п’ять хвилин голова сидів за столом у своїй невеличкій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно нарізаного оселедчика, густо притрушеного зеленою цибулею. Никанор Іванович налив чарчину, випив, улив другу, випив, настромив на виделку три шматочки оселедця... і в цей час подзвонили. А Пелагея Антонівна внесла каструлю, що парувала, з першого погляду на яку відразу можна було здогадатися, що в ній, у гущі вогненного борщу, має бути те, смачніше чого нема на світі, — мозкова кістка.

Сковтнувши слину, Никанор Іванович загарчав, як пес:

— А позападатися б вам! Попоїсти не дадуть. Не пускай нікого, мене нема, немає... Про квартиру кажи, щоб не ляпали язиками. Через тиждень буде засідання...

Дружина заквапилася в передпокій, Никанор Іванович ополоником потяг з вогненного озера її, кістку, повздовж надтріснуту. І в цю мить до їдальні увійшло двоє громадян, а з ними чомусь дуже бліда Пелагея Антонівна. Глянувши на громадян, пополотнів і Никанор Іванович і підвівся.

— Де нужник? — занепокоєно спитав перший, що був у білій косоворотці.

На обідньому столі щось стукнуло (це Никанор Іванович упустив ложку на церату).

— Тут, тут, — скоромовкою відповіла Пелагея Антонівна.

— А в чім річ? — тихо запитав Никанор Іванович, йдучи слідом за приходнями. — У нас нічого такого у квартирі не може бути... А у вас документики... вибачайте...

Перший на ходу показав Никанорові Івановичу документик, а другий у ту ж хвилину вихопився на табурет у вбиральні і застромив руку до вентиляційного хідника. В очах Никанорові Івановичу потьмарилося. Газету скинули, але в пачці виявилися не рублі, а невідомі гроші — чи то зелені, чи то сині, ще й з портретом якогось дідугана. Втім, усе це Никанор Іванович догледів неясно, перед очима в нього пливли якісь плями.

— Долари у вентиляції... — задумливо сказав перший і запитав Никанора Івановича лагідно й чемно: — Ваш пакуночок?

— Ні! — відповів Никанор Іванович страшним голосом. — Підкинули вороги!

— Таке трапляється, — погодився той, перший, і знову лагідно докинув: — Ну що ж, треба і решту віддавати.

— Нема в мене! Нема, богом присягаюсь, ніколи в руках не тримав! — на одчай душі зарепетував голова.

Він кинувся до комода, з гуркотом витяг шухляду, а з неї портфель, безладно при цьому вигукуючи:

— Ось контракт... перекладач-гадюка підкинув... Коров’єв... у пенсне!..

Він відкрив портфель, глянув у нього, сунув усередину руку, посинів на обличчі й упустив портфель у борщ. У портфелі нічого не було: ні Стьопиного листа, ні контракту, ні паспорта чужоземця, ні грошей, ні контрамарки. Словом, анічогісінько, крім складаного метра.

— Товариші! — несамовито закричав голова. — Держіть їх! У нашому будинку нечиста сила!

І тут уже невідомо, що примарилося Пелагеї Антонівні, але тільки вона, сплеснувши руками, зойкнула:

— Покайся, Івановичу! Тобі пільга вийде!

З очима, налитими кров’ю, Никанор Іванович підняв кулаки над головою дружини, прохрипів:

— У, дурепа проклятуща!

Тут він обм’як і опустився на стілець, очевидно, упокорившись перед невідворотним.

У цей час Тимофій Кіндратович Квасцов на майданчику сходів припадав до замкової щілини у дверях квартири голови то вухом, то оком, знемагаючи від цікавості.

За п’ять хвилин мешканці будинку, які на той час були у дворі, бачили, як голова, супроводжуваний ще двома особами, прочимчикував просто до воріт. Розповідали, що Никанор Іванович був сам не свій, що він, проходячи, похитувався, як п’яний, і щось проказував до себе.

А ще за годину невідомий громадянин заявився на квартиру № 11 саме тоді, коли Тимофій Кіндратович розповідав іншим мешканцям, захлинаючись від утіхи, про те, як замели голову, — пальцем виманив з кухні Тимофія Кіндратовича в передпокій, щось йому сказав і разом з ним зник.

Розділ 10

ВІСТІ З ЯЛТИ

У той час, коли трапилося таке лихо з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій же Садовій, у кабінеті фінансового директора Вар’єте Римського були двоє: сам Римський та адміністратор Вар’єте Варенуха.

Великий кабінет на другому поверсі театру двома вікнами виходив на Садову, а одним, якраз за спиною фіндиректора, який сидів за письмовим столом, — у літній сад Вар’єте, де містилися прохолоджувальні буфети, тир і відкрита естрада. Обстава кабінету, окрім письмового стола, складалася ще зі старих афіш, які пакою висіли на стіні, маленького столика з карафкою води, чотирьох крісел і підставки в кутку, на якій стояв запорошений давній макет котрогось рев’ю. Цілком зрозуміло, що поза цим була в кабінеті й невелика обсягом затаскана, облуплена вогнетривка каса, ліворуч від Римського, поряд з письмовим столом.

Римський, який сидів за столом, був від раннього ранку в кепському настрої, а Варенуха, на противагу йому, почувався дуже збудженим і якось надто нерівноважно діяльним. А проте йому не було на що спрямувати свою енергію.

Варенуха ховався зараз у кабінеті фіндиректора від контрамарочників, які отруювали йому життя, особливо в дні зміни програми. А сьогодні якраз і був такий день.

Тільки-но починав дзеленчати телефон, Варенуха брав рурку і брехав у неї:

— Кого? Варенуху? Нема його. Вийшов з театру.

— Зателефонуй ти, будь ласкав, Лиходєєву ще раз, — дратуючись, казав Римський.

— Таж нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає.

— Казна що таке! — сичав Римський, тріскочучи на лічильній машинці.

Двері розчинилися, і капельдинер утягнув грубезний стос щойно видрукуваних додаткових афіш. На зелених аркушах великими червоними літерами було надруковано:

СЬОГОДНІ І ЩОДНЯ В ТЕАТРІ ВАР’ЄТЕ

ПОНАД ПРОГРАМУ:

ПРОФЕСОР ВОЛАНД

СЕАНСИ ЧОРНОЇ МАГІЇ З ПОВНИМ ЇЇ ВИКРИТТЯМ

Варенуха, відійшовши від афіші, яку він накинув на макет, помилувався нею і наказав капельдинеру негайно пустити в розклеювання всі примірники.

— Гарно, вбирає очі! — докинув Варенуха з відходом капельдинера.

— А мені вкрай не до вподоби ця витівка, — злісно поглядаючи на афішу крізь рогові окуляри, бурчав Римський, — і взагалі я дивуюсь, як йому дозволили таке виставляти!

— Ні, Григорію Даниловичу, не скажи, це дуже тонкий хід. Тут уся сіль у викритті.

— Не знаю, не знаю, ніякої солі тут немає, і завжди він вигадає щось таке! Показав би цього мага. Ти хоч його бачив? Звідки він його викопав, чорт його зна!

З’ясувалося, що Варенуха, так само як і Римський, не бачив мага. Вчора Стьопа ("як божевільний", за словами Римського) прибіг до фіндиректора з уже написаною чернеткою угоди, тут же звелів її переписати і видати гроші. А маг цей запропав, і ніхто його не бачив, окрім самого Стьопи.

Римський витяг годинника, побачив, що він показує п’ять хвилин на третю, і остаточно розлютився. Ще б пак! Лиходєєв телефонував приблизно об одинадцятій, сказав, що прийде за півгодини, і не тільки не прийшов, але й з квартири щез!

— У мене ж справа стоїть, — уже гарчав Римський, тицяючи пальцем у куту непідписаних паперів.

— Чи не вскочив він, як Берліоз, під трамвай? — говорив Варенуха, тримаючи коло вуха рурку, в якій чулися густі, протяглі, цілковито безнадійні сигнали.

— А було б найкраще... — ледь чутно крізь зуби процідив Римський.

Цієї миті увійшла до кабінету жінка в поштарській куртці, фуражці, в спідниці та в тапочках, 3 маленької сумки на поясі жінка вийняла біленький квадратик, зошит і спитала:

— Де тут Вар’єте? Блискавка термінова вам.